«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
149 
 
 
 
6. 
Першай  А.  Гендерные  аспекты  речевого  поведения  /
 
А.
 
Першай  //  Журнал  «Иной  Взгляд»: 
Международный R179T альманах гендерных исследований. Май 2000.
 
–
 
№2.–
 
Минск, 2000.
 
–
 
С. 11–
12. 
7. 
Путрова  М.  Интерпретация  значения  слова:  гендерный  контекст
 
/  М.  Путрова  //  Материалы  ІІ 
Международной  междисциплинарной  научно
-
практической  конференции»  Женщина.  Образование. 
Демократия» 1999г.
 : 
[електронний
 
ресурс].
 
–
 
Режим доступу: http://envila.iatp.by.
 
8. 
Сакулина Е.
 
Л. Современные стереотипы маскулинности и феминности у молодежи / Е.
 
Л.
 
Сакулина // 
Социокультурный анализ гендерных отношений / ред. Е. Ярской
-
Смирновой.
 
–
 
Саратов, 1998.
 
–
 
208с.
 
9. 
Сидорская  И.  «Женская»  и  «мужская»  стратегии  анализа  проблем  коммуникации  /  И.  Сидорская  // 
Материалы  ІІ  Международной  междисциплинарной  научно
-
практической  конференции  «Женщина. 
Образование. Демократия» 1999г.
 
[електронний
 
ресурс].
 
–
 
Режимдоступу: http://envila.iatp.by.
 
10. 
Снегова Т. И. О гендерной стереотипизации образа юриста / Т. И. Снегова // Гендер: Язык. Культура. 
Коммуникация / Материалы ІІІ Международной конференции 27–
28 
ноября 2003г.
 
–
 
М.: МГЛУ, 2003.
 
–
 
С. 102–
103. 
11. 
Ставицька  Леся  Мова  і  стать 
\ 
Леся  Ставицька. 
HYPERLINK  \  [
електронний  ресурс
]
.  Режим  доступу: 
http://krytyka.kiev.ua/articles/s9_6_2003. html 
12. 
Антология гендерних исследований : сб. пер. / Е. И. Гапова, А. Р. Усманова. –
 
Мн. : Пропилеи, 2000. –
 
384 с.
 
13. 
Стернин И. А. Проблема описания гендерного коммуникативного поведения / И. А. Стернин // Гендер: 
Язык. Культура. Коммуникация / Материалы ІІІ Международной конференции 27–28 ноября 2003г.
 
–
 
М.: 
МГЛУ, 2003.
 
–
 
С.
 106
–
107. 
14. 
Шевелева  Л.  В.  Гендерный  стереотип  емоциональности  в  речевом  поведении  субъекта/  Л.  В. 
Шевелева// Гендер: Язык. Культура. Коммуникация / Материалы ІІІ Международной конференции 27–
28 
ноября 2003г.
 
–М.: МГЛУ, 2003.
 
–
 
С.
 123
–
125. 
 
Науковий керівник:
 
к.н. з соц. комунікацій, доцент, НТУУ «КПІ»
 
Р. І. Сегол.
 
 
 
Альона Федоровська
 
(Київ, Україна)
 
 
ОСОБЛИВОСТІ РЕДАГУВАННЯ ПЕРЕКЛАДУ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
 
 
Переклад можна визначити як «збереження змісту повідомлення при зміні його мовної форми». У 
зв’язку  з  тим,  що  форма  та  зміст  художнього  твору  перебувають  у  нерозривній  діалектичній  єдності, 
найважливішим  завданням  художнього  перекладу  є  збереження  цієї  єдності.  Перекладач  повинен  не 
тільки  правильно  відтворити  ідеї,  а  й  відобразити  спосіб  художнього  втілення  цих  ідей,  передати 
образність оригіналу з не меншою силою, ніж це зробив автор. Досконалим перекладом художнього твору 
вважається  лише  такий  твір,  який  передає  ідейно
-
образну  суть  першотвору  через  відображення  його 
семантико
-
стилістичної  структури.  Всі  важливі  складники  оригіналу  в  їх  взаємозв’язках  між  собою  та 
художньою цілісністю твору мають бути відтворені в перекладі. [7, с. 10]
 
Переклад художнього твору –
 
не копія іншого тексту, а насамперед –
 
витвір словесного мистецтва. 
Перекладач  не  має  права  в  ім‘я  вірності  першотворові  поступатися  художнім  рівнем  свого  перекладу,  а 
редактор має слідкувати за доцільністю літературних відхилень у роботі перекладача.
 
Переклад поезії істотно відрізняється від перекладу прози, оскільки сама природа поетичного твору 
має  чимало  відмінностей  від  природи  твору  прозового  –
 
значно  більша  вага  окремого  слова,  широке 
використання фонетичних засобів організації тексту, ритміко
-
інтонаційна своєрідність.
 
При  перекладі  поезії  варто  брати  до  уваги,  що  треба  зберігати  оригінальний  розмір,  риму,  щоб  у 
перекладі, як і в  оригіналі, розкривався змістовий  аспект поетичної форми.  Для  редактора важливо  мати 
поетичне чуття, щоб переклад зміг донести ті культурні надбання, які зосереджені в поетичних творах.
 
«Найпримітивніша схема
 
масової комунікації виглядає так: автор –
 
текст –
 
читач (глядач, слухач)». 
Спілкування  автора  й  читача  опосередковано  текстом.  Редактор  у  цьому  випадку  виступає  в  ролі 
професійного посередника між читачем і автором. «Його основні завдання –
 
аналіз, оцінка
 
та поліпшення 
тексту відповідно до цілей комунікації».
 [6, 
с. 
124] 
Редакторський варіант тексту має право на життя тільки тоді, коли він краще авторського. Один з 
важливих принципів редагування –
 
не можна захоплюватися.
 
Що ж до редагування перекладу, тобто вдосконалення вже існуючого його варіанту, то воно буває 
двох типів. По
-
перше, це
 
саморедагування, коли редактором тексту виступає сам перекладач.
 
По
-
друге, це 
редагування  готового  тексту,  яке  здійснює  інша  людина,  тобто  редактор.
 
У  цьому  випадку  в  перекладі 
можуть  з’явитися  риси,  чужі  перекладачеві,  привнесені  редактором.  Редакторська  праця  потребує 
великого  досвіду,  вміння  й  такту.  Захищаючи  інтереси  іншомовного  автора  та  читача
-
співвітчизника  від 
різних  погрішностей  перекладу,  редактор  має  виявляти  виняткову  чутливість  до  творчого  почерку 
перекладача.
 

150 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
Виникає  питання,  наскільки  необхідно  залучати  до  перевірки  редактора,  який  є  сторонньою 
особою, якщо редагування може здійснити сам перекладач. На жаль, для забезпечення перекладу високої 
якості  недостатньо  лише  авторського  редагування,  бо  воно  не  відрізняється  нічим  істотним  від  пошуків 
нових варіантів  у процесі перекладу. Проблема полягає в тому, що перекладач не може дати адекватну, 
об’єктивну оцінку свого тексту, йому  важко  уявити механізми сприйняття
 
реципієнтів лише тому, що він є 
автором тексту. Крім того, автор має поважати свою аудиторію. Моральні норми ніхто не скасовував
. 
Але 
все частіше мова сучасної літератури грубішає, занижується цінність культури й історичного минулого. Як 
неповага  до  аудиторії  розцінюється  й  низький  професійний  рівень  літераторів  –
 
безграмотність, 
невідповідний  оригіналові  стиль  перекладу,  неправильні  побудова  та  вживання  граматичних  і 
синтаксичних  конструкцій.  Тому  особливо  перекладачі  як  міжнаціональні  носії  культури  мають 
притримуватися певних моральних норм у своїх працях.
 
Загальна  схема  роботи  редактора  виглядає  так.  На  першому  етапі  відбувається  знайомство  з 
добутком  і  постановка  завдання  редагування.  При  цьому  редактор  аналізує,  наскільки  дотримані 
параметри  матеріалу:  обсяг,  жанр,  тематика,  виявляє  переваги  й  недоліки  рукопису.  Потім  редактор 
приймає рішення, чи повернути текст на доопрацювання чи прийняти в роботу, як і в якій мірі правити. Сам 
процес редагування найбільш тривалий, для кожного тексту свій 
[8, c. 115]. 
Виділяють три аспекти перекладу, які потрібно перевірити редактору:
 
• ступінь формальної відповідності оригіналу тексту;
 
• ступінь формальної відповідності у мові перекладу;
 
•
 
ступінь смислового навантаження та прийнятності для цільової аудиторії.
 
Аналіз  ступеня  формальної  відповідності  оригінальному  тексту  можна  здійснювати  двома 
способами: або ретельним порівнянням
 
структур, що співвідносяться, або оцінкою
 
загальних відмінностей 
у  перекладі  та  оригіналі.  Завданням  редактора  є  виявлення  ступеня  зрозумілості  значення,  змісту 
повідомлення.  Дані  аспекти  визначають  специфіку
 
редагування  перекладів,  яка  тісно  пов’язана  з 
використанням знань із контрастивної лінгвістики. Більшість тексту
 
передається за допомогою позамовних 
засобів,  створюється  культурний  фон  оповідання,  а  це,  у  свою  чергу,  викликає  труднощі  при  перекладі. 
Переклад  практично  базується  на  знанні  контрастивної  лінгвістики  та  типології  двох  мов.  Під  час
 
перекладу перекладач використовує порівняльний аналіз як метод вибору форми, яка найбільш адекватно 
передає і зміст, і попередньо обрану форму. Тому редагування, так само як і переклад, пов’язане з такими 
розділами знань як мова та мислення, мова та культура, психо –
 
та соціолінгвістика.
 
Оскільки  перед  редактором  стоїть  вирішення  не  одного  завдання,  його  робота  має  бути 
організованою та систематизованою.
 
Тож,  можемо  створити  модель  процесу  редагування  та  перевірки  перекладної  літератури,  яка 
включатиме такі етапи:
 
1) 
ознайомлення  з  текстом  оригіналу  та  перекладу,  що  включає  в  себе  «сканування»  тексту,  яке 
спрямоване на визначення тематики, стилістичних особливостей, якості вжитої у документі мови; ідеї щодо 
можливостей покращення тексту;
 
2) 
звірення тексту перекладу з вихідним текстом, а це послідовна, ретельна перевірка відповідності 
кожного  слова,  кожної  фрази  перекладу  вихідному  тексту,  єдності  використаної  термінології,  логіки 
викладу,  а  також  порівняння  смислової  відповідності.  Даний  етап  включає  в  себе
 
роботу  зі  словниками, 
довідниками, мережею Інтернет, консультації колег та спеціалістів тієї чи іншої галузі. Редактору необхідно 
мати редакторський зошит, де б зазначались власні назви, термінологія, а також помилки та виправлення, 
що дасть змогу забезпечити однорідність вжитої термінології;
 
3)  внесення  смислових  і  стилістичних  правок;  перевірка  тексту  на  наявність  граматичних, 
орфографічних, пунктуаційних, синтаксичних та ін. помилок.
 
Виправити  помилку  недостатньо,  адже  необхідно  узгодити  все  речення,  перевірити  його 
завершеність, не забувати при цьому про індивідуальний стиль перекладача.
 
4) Порівняння
 
попереднього тексту з його новим варіантом, остаточна перевірка тексту.
 
Якщо  ж  роздивлятися  розвиток  сучасного  українського,  то  його  можна  описати,  як  рух
 
від 
травестійного  обігрування  оригіналу  до  його  адекватного  відтворення.  Але  ця  «адекватність»  доволі 
ефемерна  в  поетичному  перекладі  і,  попри  зусилля  теоретиків  художнього  перекладу  вивести  якісь 
закономірності  відтворення  поетичного  тексту,  читачам  зрозуміло,  що  насправді  про  перекладну  поезію 
можна говорити, як про більшою чи меншою мірою переспіваний текст. Ситуація спрощується у випадку з 
верлібрами, але й то не завжди. [11, 
c. 65] 
Подібна  ситуація  була  б  надто  простою  й  позитивною,  тому  й  залишаються
 
такі  рідкісні  вияви 
авторської  унікальності,  які  й  зараз  нагадують  нам  про  перші  кроки  українського  перекладу,  коли 
перекладачі  ще  не  знали  мов,  користувалися  перекладами
-
посередниками,  не  маючи  уявлення  про 
теоретичну базу.
 
Дати  докладний,  майже  дослівний  переклад  поетичного  твору  –
 
може  бути  тільки  мрією,  що  за 
умов  українського  мовного  матеріалу  її  ніколи  не  вдасться  здійснити.  Беручи  для  прикладу  англійську 
поезію,  можна  сказати,  що  переважно  односкладові  та  двохскладові  англійські  слова  не  мають  в 
українській лексиці відповідних коротких термінів, і тому з цілої низки слів оригінального віршового рядка 
перекладачеві  доводиться  вибирати  лише  деякі.  Тому  англійський  поет  втрачає  в  українському  дуже 
багато зі своєї вимовності, образності й емоційності.
 

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
151 
 
 
 
В українській мові не заохочується використання довгих періодів, якими рясніють рядки англійської 
поезії. Через те  українському перекладачеві не зостається нічого іншого, як  розтинати авторський період 
на декілька цілком самостійних речень, а це доводить до дроблення думки оригіналу.
 
Наприклад, чотирьохстопний ямбічний  рядок,  що став за  зразок  для найкращих світових поетів  із 
часів  романтики,  не  може  звучати  в  українському  перекладі  так  мелодійно,  як  в  оригіналі.  Цьому  на 
перешкоді стоять довжина слів, умови наголосу й ще недостатня виробленість українського ямбу.
 
Щодо  рими,  то  вона  в  українському  перекладі  не  може  бути  всюди  чоловічою  (наголос  на 
останньому складі), як в обраних для прикладу творах Дж. Байрона, бо й нам важко сприймати такі рубані 
рядки  із  сильною  кінцівкою:  крім  того,  доводиться  вживати  дієслівні  рими  або  рими,  створені  з  форм  тієї 
самої граматичної категорії. А в той час англійські рими майже всі –
 
неграматичні, тобто римуються слова 
різних частин мови.
 
Українському  перекладачеві  дуже  важко  вкласти  образну  думку  оригіналу  в  таку  саму  кількість 
віршових рядків. Правда, перекладач може коротко переповісти цю думку такою ж кількістю рядків, але це 
вже  був  би  не  переклад,  а  «сухий»  переказ,  позбавлений  усіх  елементів  художності,  про  що  промовисто
 
говорить рівень перекладної поезії на сучасному етапі.
 
Перекладний  твір  повинен  сприйматися  читачем  як  авторський  і  відповідати  добі,  в  якій  він 
створювався.  Крім  загальних  навичок,  редактор  повинен  мати  поетичний  хист,  аби  відчувати  і  правити 
недоліки перекладного тексту, щоб зробити художній текст справді поетичним, не втрачаючи його змісту.
 
 
Література:
 
1. 
Бібліотека  української  літератури.  Дж.  Г.  Байрон:  вірші  у  перекладі  Д.  Паламарчука 
«
http://www.ukrlib.com.ua/books-zl
». –
 20.11.2010. 
2. 
Гула 
Є.А. 
Редагування 
як 
один 
з 
головних 
чинників 
якісного 
перекладу 
«
http://www.uta.org.ua/data/loads/Gula.pdf
». –
 15.10.2010. 
3. 
Іванченко Р. Г. Літературне редагування. –
 
К.: Вища школа, 1983. –
 
365 с.
 
4. 
Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу: Навч. посіб. –
 
К.: Юніверс, 2002. –
 
280 с.
 
5. 
Непийвода Н. Ф. Сам собі редактор: Порадник з української мови. –
 
К., 2000. –
 
235 с.
 
6. 
Тимошик М. С. Редагування текстів за видами видань (навчальні, художні) // Друкарство. –
 2004. 
–
 
№ 1. 
–
 
С. 18
-22. 
 
Науковий керівник:
 
кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент
 
Сегол Р.І.
 
 
 

152 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
СЕКЦІЯ:
 
ФІЛОСОФІЯ
 
Орися Задубрівська
 
(Чернівці, Україна)
 
 
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КОНЦЕПЦІЇ ДЖ.ХОЛТОНА
 
 
Перші  публікації  Дж.Холтона,  в  яких  розкривається  сутність  тематичного  аналізу,  з’явилися  на 
початку  70
-
х  рр.  ХХ  століття,  але  в  цей  час  не  дістали  належної  уваги,  і  ще  принаймні  ціле  десятиліття 
тематичний  аналіз  взагалі  залишався  поза  увагою  широких  кіл  істориків  та  філософів  науки.  Сьогодні  ці 
ідеї потребують нового прочитання, оскільки, на думку автора статті, володіють достатнім методологічним 
потенціалом для функціонування в новітній філософії науки.
 
Не вдаючись до глибоких роздумів над тим, що таке тема, Дж.Холтон, показує, як вона працює в 
реальних  наукових  дослідженнях.  Він  говорить  про  тему  як  про  чинник  обмеження  чи  вмотивування 
індивідуальних  дій,  а  інколи  навіть  і  дій  усього  наукового  співтовариства.  „…Однією  з  найважливіших 
особливостей діяльності багатьох визначних творців науки
 
було визнання ними невеликої кількості тих чи 
тих тем і що суперечки між ними включали опозиційні теми, об’єднані в діади чи триплети, такі, як атомізм і 
неперервність, простота й складність, аналіз і синтез, незмінність, еволюція, катастрофічні зміни” [2, с. 9]. 
Такі методологічні теми як редукціонізм, еволюціонізм, холізм та інші, проходячи через усю історію науки, 
засвідчують  високий  ступінь  стабільності  науки  на  глибинному  рівні.  Поява  нової  теми  є  винятковою 
подією,  серед  новітніх  доповнень  до  тематичного  арсеналу  фізики  Дж.Холтон  називає  такі  теми,  як 
„доповнюваність” (1927р.) та „кіральність” (50–ті рр. ХХ ст.).
 
Дж.Холтон приходить  до  висновку,  що тематична  структура наукової  діяльності є незалежною  від 
емпіричного чи аналітичного змісту досліджень,  і виявляється під час вивчення тих можливостей вибору, 
які були відкриті перед ученим. Саме ця структура може відігравати головну роль у стимулюванні наукових 
прозрінь, у їх прийнятті чи у виникненні суперечок стосовно них [2, с. 8]. Прихильність того чи того вченого 
до  певного  набору  тем  є,  на  думку  Дж.Холтона,  одним  із  головних  джерел  тієї  енергії,  яка  спрямовує  їх 
зусилля, що ведуть до створення нового знання, і ця прихильність доповнює виключно інструменталістські 
чи  утилітарні  стимули  в  науці  [2,  с.  11].  Виходячи  з  таких  міркувань  Дж.Холтон  аналізує  історію  науки 
передусім через дослідження творчої біографії відповідного вченого, зокрема, Кеплера, Ейнштейна, Бора 
та інших видатних природодослідників, намагаючись з’ясувати які теми для них були пріоритетними і як це 
вплинуло на їх наукові дослідження. Загалом існує обмежений набір таких стандартних тем, і кожен учений 
є лише носієм певної комбінації цих тем.
 
Незважаючи  на  те,  що  Дж.Холтон  застерігає  від  ототожнення  тем  з  юнгівськими  архетипами, 
неможливо  не  помітити  їх  подібність.  Відомо,  що  К.Г.Юнг  часто  ще  називає  архетипи  первинними 
образами. Архетипи (чи первинні образи), за К.Г.Юнгом, є найдавнішими і найбільш загальними формами 
уявлень  людства.  Вони  є  водночас  і  почуттям  і  думкою,  і  навіть  видаються  такими,  що  мають  власне 
самостійне  життя,  ніби  життя  окремих  душ,  що  легко  можна  побачити  у  філософських  чи  гностичних 
системах, джерелом пізнання для яких є сприйняття несвідомого. [див.3, с. 79–80] К.Г.Юнг стверджує, що у 
глибинах несвідомого приховані скарби, до яких завжди долучалося людство, саме звідти воно взяло своїх 
богів і демонів і всі ті найцікавіші та могутніші ідеї, без яких людство перестає бути людством. Як приклад 
такої ідеї К.Г.Юнг розглядає ідею збереження енергії. Він вважає, що справжнім творцем ідеї збереження 
енергії став німецький природодослідник та лікар ХІХ століття Роберт Юліус Майєр.
 
Схожий на юнгіанський підхід, але в інших термінах, знаходимо у Дж.Холтона, коли він досліджує 
творчість І.Кеплера та Н.Бора і хоча Дж.Холтон застерігає читачів не ототожнювати архетипи з темами, з 
чим варто частково погодитися, можна зробити припущення, що в науковому пізнанні архетипи, про які вів 
мову  К.Г.Юнг,  виявляють  себе  як  теми  в  розумінні  Дж.Холтона.  Аргументами  на  користь  цього  є  те,  що 
теми,  як  і  архетипи  зберігаються  в  історичному  просторі  й  часі,  і  їх  витоки  потрібно  шукати  ще  в 
міфологічному  мисленні.  Теми,  вочевидь,  як  і  архетипи,  мають  примусовий  вплив  на  вченого,  тобто  ми 
ніколи  не  можемо  повністю  раціонально  пояснити,  чому  вчений  прихильний  саме  до  таких  тем,  і  чому, 
незважаючи навіть на переконливі дані експериментів, його тематична орієнтація виявляється здебільшого 
незмінною. Підтвердженням цього є також міркування самого Дж.Холтона про те, що існує невелике число 
загальних постійних тем, які набувають специфічного вираження в конкретних науках.
 
Через застосування тематичного аналізу Дж.Холтона відкривається можливість знаходити в науці 
певні  інваріантні  структури  навіть  у  періоди  масштабних  наукових  революцій.  Виявляти  в  ній  риси 
неперервності  та  постійності,  на  що  звертає  увагу  і  сам  Дж.Холтон.  Він,  зокрема,  зазначає,  що 
застосування  його  методу  дає  змогу  знаходити  в  розвитку  науки  певні  риси  постійності,  відносно  стійкі 
структури, які відтворюються навіть у змінах, що вважаються революційними, і які інколи поєднують зовні 
неспівмірні і конфронтуючі одна з одною теорії 

2, с. 9

. З огляду на це виникає запитання чи можливим є 
поєднання  парадигмального  підходу  Т.Куна  і  тематичного  аналізу  Дж.Холтона,  і  чи  може  воно  відкрити 
якісь нові
 
можливості для дослідників.
 
На  перший  погляд  позиції  Т.Куна  та  Дж.Холтона  видаються  несумісними,  це  ніби  дві  різні 
парадигми  філософії  науки,  два  різних  бачення  світу  науки.  Так,  Т.Куна  цікавить  передусім  наукове 
співтовариство,  а  Дж.Холтона  діяльність  окремого  вченого.  Але  це  не  зовсім  так,  адже  Т.  Куна  цікавить 

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
153 
 
 
 
також  діяльність  окремих  учених,  на  його  думку,  як  і  на  думку  Дж.Холтона,  наука  є  певним  видом 
діяльності, який здійснюється конкретними людьми. Т.Кун задає запитання: „що являє собою процес, через 
який новий претендент на статус парадигми замінює собою попередника?” І найперше дає таку відповідь: 
„будь
-
яке нове витлумачення природи, чи то відкриття, чи то теорія, виникають спочатку в голові в одного 
або  кількох  індивідів.  Це  саме  ті,  хто  першими  вчиться  бачити  науку  й  світ  по
-
іншому...”  [1,  с.183]. 
Дж.Холтон, у свою чергу, каже, що хоча первинними носіями тем, як правило, є окремі вчені, але самі теми 
з невеликими варіаціями приймаються і цілими науковими співтовариствами [2, с.41].
 
Т.Кун не розкриває глибинних механізмів процесу  формування  і зміни парадигм, він обмежується 
лише  таким  поясненням:  здатність  окремих  дослідників  до  принципово  нового  бачення  проблем 
полегшується двома обставинами, вони концентрують увагу на проблемах, які породжують кризу в науці, і 
вони  є  молодими  вченими  чи  новачками  в  галузі,  яка  охоплена  кризою.  Отже  ці  новатори  не  є  надто 
сильно зв’язаними попередньою парадигмою [див. 1, с. 183]. Якщо ж спробувати до цих міркувань додати 
холтонівські  міркування,  то  можна  очікувати  обгрунтованішого  пояснення  процесу  формування  нових 
парадигм.  Очевидно,  що  зміни  відбуваються  на  рівні  тематичної  орієнтації  дослідників,  і  тут  можливі 
чотири  варіанти:  1)попередні  теми,  які  треба  пам’ятати  є  лише  схемами,  залишаються,  але  набувають 
нового  змістовного  наповнення;  2)старі  теми  замінюються  альтернативними  –
 
наприклад,  тема 
редукціонізму  замінюється  ірредукціонізмом;  3)відбуваються  зміни  у  структурі  тематичного  комплексу, 
частина  тем  попередніх  тем  залишається,  а  частина  замінюється  іншими;  4)з’являються  нові  теми  –
 
наприклад, кіральність, доповнюваність.
 
Тут виникає запитання як і чому відбуваються тематичні переорієнтації? Саме через це запитання 
здійснюється вихід на другу точку перетину холтонівської та кунівської концепцій. Виявляється, що  Т.Кун, 
як і Дж.Холтон визнає наявність позараціональних чинників у створенні та прийнятті наукових теорій. Т.Кун 
вважає,  що  окремі  вчені  приймають  нову  парадигму,  виходячи  з  найрізноманітніших  міркувань  і,  як 
правило,  одразу  мають  кілька  мотивів.  Деякі  з  цих  мотивів  –
 
наприклад,  культ  сонця,  який  допомагав 
Коперніку  стати  коперніканцем,  –
 
перебуває  повністю  поза  сферою  науки.  Інші  –
 
повинні  залежати  від 
особливостей особистості та її біографії. Навіть національність чи попередня репутація новатора та його 
вчителів інколи може відігравати значну роль [1, с. 193].
 
Далі,  для  обох  дослідників  спільною  є  також  думка  про  те,  що  вчені  не  можуть  абсолютно 
автономними у своїй діяльності. Адже вони або як фахівці формуються в межах певної парадигми, і надалі 
їх бачення світу повністю визначається цією парадигмою, принаймні в період так званої „нормальної науки” 
(Т.Кун), або вони перебувають у залежності від своєї прихильності до певних тем (Дж.Холтн).
 
Ключові  поняття  парадигми  Т.Куна  та  теми  Дж.Холтона  теж  мають  чимало  спільних  точок 
перетину. Можна стверджувати, що тема є однією з головних складових парадигми і глибинним чинником її 
формування. Такої позиції, вочевидь, дотримувався і сам Дж.Холтон, оскільки він наголошував на тому, що 
парадигми  й  світогляд  включають  у  себе  тематичні  елементи.  Коли  одна  парадигма  витісняє  іншу, 
тематичні опозиції продовжують існувати вже в рамках нової парадигми; тематичні  опозиції  зберігаються 
впродовж цілих періодів „нормальної науки”, а  деякі теми переживають навіть епохи наукових революцій 

2, с. 41

. 
Як  і  Т.Кун  стосовно  своєї  концепції  парадигм,  так  і  Дж.Холтон  щодо  тематичного  аналізу 
переконаний,  що  він  може  успішно  працювати  не  лише  в  дослідженнях  історії  фізичних  наук,  але  й  у 
дослідженнях історії інших наук. До того ж, як наголошує сам Дж.Холтон, ця можливість уже реалізується 
на  практиці,  і  підтверджується  деякими  сучасними  дослідженнями  з  історії  біології  та  біохімії,  соціології, 
літературознавства  та  психології  [див.2,  с.9,  17].  Дуже  цікавим  є  також  той  факт,  що  Дж.Холтон  також 
зауважує на тому, що техніка подібна до тієї, яку він використовував для тематичного аналізу науки, вже 
використовувалася  значно  раніше  в  деяких  інших  галузях,  наприклад,  у  контент
-
аналізі,  лінгвістичному 
аналізі та культурній антропології. І на  думку Дж.Холтона, робота з виявлення і класифікацій тематичних 
структур  може  призвести  до  відкриття  якихось  глибинних  рис  спорідненості  між  природничим  і 
гуманітарним мисленням [2, с.10].
 
Однією  із  проблем  холтонівського  тематичного  аналізу  є  питання,  чому  відбувається  розвиток  і 
занепад  тем?  Дж.Холтон  вважає,  що  вивчення  цього  питання  є  вкрай  потрібним,  і  як  варіант  пропонує 
говорити про „кар’єру” тем у термінах життєвого циклу, спочатку теми можуть зазнавати підйому і широко 
використовуватися, а згодом це поняття може звужуватися і зрештою зводитися нанівець [див.2, с.41.] Але 
як пояснити той факт, що одні і ті самі теми пройшовши навіть чимало таких циклів, не зникають зовсім.
 
З іншого боку потребує аналізу концепція Т.Куна щодо зміни гештальту. Так він, зокрема, зазначає, 
що хоча вчені в межах нової парадигми і отримують нові засоби дослідження, однак важливим є те, що в 
період революцій вони бачать нове й отримують інші результати навіть тоді, коли використовують звичні 
інструменти  в  галузях,  які  досліджували  до  цього.  Тобто  Т.Кун  вважає,  що  під  час  революцій  у  науці 
відбувається переключення гештальту, і вчений, який приймає нову парадигму, виступає швидше не в ролі 
інтерпретатора,  а  як  людина  що  дивиться  через  лінзу,  яка  перевертає  зображення  [див.2,  с.  1
40
–
173]. 
Очевидно,  що  таке  переключення  гештальту  відбувається  десь  на  глибинному  рівні  психіки,  і  повністю 
пояснити  його  звичними  раціонально
-
логічними  чинниками  неможливо.  Якщо  припустити,  що  в  основі 
будь
-
якого  гештальту  є  певний  набір  тем,  і  переключення  гештальту  означає  заміну  одного  тематичного 
набору  на  інший  (часто  ймовірно  альтернативний),  визнати,  що  тема  –
 
це  спосіб  вияву  архетипів  у 
науковому  пізнанні  і  застосувати  висновки  аналітичної  психології  К.Г.Юнга,  то  вищезгадані  проблеми,  які 

154 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
виникають
 
перед Дж.Холтоном і Т.Куном насправді виявляться однією проблемою, і з’явиться перспектива 
її розв’язання.
 
Отже,  на  думку  автора  статті,  одночасне  застосування  парадигмального  підходу  Т.Куна  та 
тематичного аналізу Дж.Холтона, або ж їх коректний синтез дозволяє ефективно аналізувати як діяльність 
як наукових співтовариств так і окремих учених. Крім того, це має зорієнтовувати дослідження не лише на 
опис парадигм та фіксування моменту їх зміни в різних науках, а й на виявлення глибинних засад існуючих 
парадигм  та  причини  заміни  їх  іншими.  Але  найважливішим  вочевидь  тут  є  те,  що  доповнення 
парадигмально
-
тематичного  аналізу  методологією,  запропонованою  К.Г.Юнгом  дозволить  в  перспективі 
успішно вивчати глибинні засади єдності природничонаукового та гуманітарного
 
знання.
 

жүктеу/скачать 4,5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: