Я – вожатий у дитячому оздоровчому таборі: з чого починати роботу з дітьми?
жүктеу/скачать 25,18 Kb.
|
Есе Пузь
| Пузь Дарина М-21 Я – вожатий у дитячому оздоровчому таборі: з чого починати роботу з дітьми? Два роки тому у мене, як і у кожного випускника зі школи, був складний вибір: на кого йти навчатися, куди, навіщо, перспективи, заробітна плата, кар’єрний ріст, бажання та багато всього іншого. Логістика, адвокатура, викладання, медицина – було справді різноманіття варіантів, тому доводилося шукати критерії, за якими можна «відсіювати». Відклик у серці знайшло викладання у школі. Так я уже закінчую другий курс фізико-математичного факультету педагогічного університету, після якого запланована виробнича педагогічна практика, що зазвичай проходить у таборі. І хоча цього року правила дещо змінилися, розглянемо з чого потрібно починати роботу з дітьми у дитячому оздоровчому таборі, якби я була вожатою. На мою думку, спочатку – підготовка до заїзду дітей. Перш за все, потрібно більше дізнатися про сам табір, його територію, історію, традиції, адже уже скоро я буду екскурсоводом для дітей свого загону, до того ж тут ми проводитимемо усе дозвілля. Усе – це 14 годин часу: прийом їжі складе трохи більше однієї години; дві години на день займають загально табірні заходи чи екскурсії, якщо, звичайно, у цих заходах бере участь весь загін. А якщо хтось не бере участі, то я займатимусь цим «кимсь». Ніколи, за жодних обставин, я не можу залишити цього «когось». Бо якщо він не може бути з усима, то щось з ним не в порядку. Тому я, як вожата, проводжу час з ним. Також важливо запам’ятати розташування медпункту, їдальні, охоронця, адміністрації, перевірити наявність запасних виходів із території табору. Наступним етапом є підготовка корпусу (можливо, і навколишньої території) до заїзду дітей: у них має виникнути бажання залишитися тут та не сумувати за домівкою. Для цього необхідно прикрасити приміщення, у якому буде жити загін (фасад корпусу, хол, коридори). Можна також повісити веселі картинки, повітряні кульки, плакати з радісними, мотивуючими гаслами: "Ласкаво просимо до нашого дому!», «Ми вас чекали!» і т. д. Загалом, усе, що може викликати позитивні емоції та гарний настрій. Звернемо увагу на «дрібнички», які зазвичай формують наше життя. Для кожного потрібно застелити ліжко. Це покаже дитині, що мені не байдуже на неї, я виділяю кожного, проявляю свою турботу та створюю потрібну атмосферу того, що її дійсно чекали. Можна підти далі і проявити креативність: залишити під подушкою якийсь невеличкий сюрприз. Це може бути виріб із підручних матеріалів із якимись надписами або веселими малюнками, наприклад, паперова зірочка, яку я б складала до трьох ночі з іншими вожатими. Але чим більше ми вкладатимемо сил у взаємодію з дітьми, тим більшою буде віддача, тому недоспані ночі того варті. А тепер поговоримо про перший день у таборі. Як він мине? Думаю, енергійно; надіюсь, не дуже складно; вірю, що не нудно. Найважливіше – це так організувати увесь процес, щоб не було ніякої плутаниці, не поринути у папери і залишити дітей один на один зі своїми думками, страхами та переживаннями. З моменту, коли дитина переступила поріг табірної території і здала документи, уся відповідальність за неї і за увесь колектив загону на мені. Якщо в перші три дні я не сформую і не згуртую загін, то потім це буде зробити практично не можливо. Для цього потрібно об’єднати усіх навколо когось. І оскільки вожатий – це людина, яка 24/7 поряд із дітьми, то я – хороша кандидатура. Перш, ніж знайомити дітей між собою, потрібно представитись самій: як звати; чим займаюсь; хобі; що люблю, а що – ні; чого очікую від зміни в таборі. Це допоможе дітлахам відчувати себе більш вільно у новому місць і дасть варіанти про що зі мною поспілкуватися. До речі, багато хто боїться поїздки в табір, тому щира посмішка – це мій постійний атрибут для підтримки. Вони мають розуміти, що тут усе для них, їхнього активного відпочинку, тоді табір стане другою домівкою. Ось тепер можна говорити саме про пряму взаємодію. Як домогтися того, щоб діти були відкритими та поважали мене? Як домогтись того, щоб взаємодія взагалі відбувалась? Дитина відразу розуміє, що ось цей час настав, вона «на свободі». Якщо я, з цього моменту, почну виховувати, моралізувати, «показувати істинний шлях», то я, найімовірніше, оголошу війну самостійності дитини, яка уже відчула свою незалежність від батьків та родини. І моє подальше майбутнє не радісне: від формального лідера до зануди і «училки». Але невже саме цього я хотіла, коли подавала заявку на проходження практики у цьому таборі? А як же співробітництво? Співтворчість? Це завжди надзвичайно складно у організаційному плані – розвивати загін як колектив, який шанує принципи людської гідності; змусити брати участь у заходах (особливо, якщо це старші загони); забезпечити кожному безпечне середовище та приємну атмосферу; допомогти талантам розкритися. І все це без насильства та тиску. На мою думку, успіху можна досягти авторитетом, своїм прикладом, доброзичливим ставленням. З одного боку, мені необхідно, щоб діти дотримувалися правил, а з іншого – щоб я, як вожата була коханою і авторитетом; щоб табір сподобався; щоб у дитини, яку примусили бути доброю, залишилося враження, що він цього хотів самі, що йому було комфортно (попри те, що він не матюкався і прибирав за собою ліжко), що він повернеться... Свою значимість можна показати лише діями. Саме так завойовується авторитет і любов, з’являється можливість впливати власним прикладом на колектив та на кожного окремо. У дитячому таборі для старших я маю стати другом, а для молодших – коханою, бо лише так матиму реальний вплив на дітей, зможу зробити їхнє перебування дійсно цікавим та без проблем. Я можу розказати найсмішнішу історію, я можу заспівати пісню англійською та польською, я катаюсь на скейтборді, мені море по коліно, а за своїх дітей я і в полум’я, і в пекло. Лише коли кожен повірить у це, тільки тоді я зможу сказати «не сміти», «не кури», «не спізнюйся»… Відкритість – це одна із основних якостей, на яких базується взаємодія з дітьми. Потрібно показати, що я готова познайомитися з кожним і знайти спільну мову. Не варто стирати усі кордони і будь-які бар’єри, достатньо дати зрозуміти, що я готова до людського конструктивного діалогу. Саме до діалогу, не до стосунків, де я наказую, а вони виконують. Відносини між дітьми і мною мають із самого початку будуватись на взаємній довірі і взаємній повазі. Необхідно дати зрозуміти, що вожатий – це не «дружбан», з яким можна відповідно спілкуватись, але і не сувора «училка». Важливо також не «сюсюкатись», особливо зі старшими, але говорити дружелюбним тоном. Щоб мої слова мали вплив, потрібно поменше говорити критики і акцентувати увагу на позитивному. Якщо щось не подобається – то знайти спосіб це донести. Ми усі різні люди і маємо шукати компроміс. Думаю, якщо я конструктивно поясню свою позицію, то це викличе лише повагу зі сторони дітей. Справедливість – ще один важливий аспект. Потрібно бути мудрим і оцінювати усі вчинки з точки зору справедливості. Проте важливо і проявляти гибкість. У кожного є своя думка і він має на неї право. Не потрібно чіплятись за якісь чіткі прописні правила. Бути вожатим – це постійна робота з молодим поколінням. Сучасними дітьми. Потрібно бути готовим змінювати свою поведінку, для того, щоб знайти з дитиною спільну мову, а креативний підхід, нестандартний спосіб мислення допоможе зацікавити і мотивувати до правильних дій. Ще терпимість у перші дні заїзду, мабуть, настільки ж важлива, як і в останні. Терпимість до дітей, їхнього не знання чогось, бажання когось проявити себе (хоч і не з дуже красивої сторони). Якщо говорити уже про якісь перші конфлікти, то варто не шукати винних, але йти до вирішення проблеми. Звичайно разом із дитиною. Думаю, кожен, хто хоч трішки цікавився педагогікою, вихованням молодого покоління, зрозумів, чому крик – це не вихід. Почувши раз, вони будуть надалі реагувати лише на нього. Можна і спокійним голосом доступно усе пояснити, навіть доречний жарт на адресу винуватця набагато сильніше крику. Після відпочинку у таборі діти не пам'ятають, що їм говорив вожатий. Пам'ятають лише моє ставлення до них, турботу про них, особистий приклад. Враження залишають не мої слова, але вчинки. Діти запам'ятають емоційні переживання, мою підтримку. Запам'ятають згуртованість і дружбу, промови, які кричали хором, девіз, запам'ятають творчу частину відпочинку. Я повинна з перших днів допомагати дітям розкрити себе в таборі в якійсь діяльності, проявити себе, стати впевненішими у своїх можливостях, впевненими у собі. Діти відчувають повагу та турботу, або відсутність їх. Чи захочуть вони ще раз приїхати до табору чи ні – залежить від мене та наших особистих стосунків. жүктеу/скачать 25,18 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|