Ігрова діяльність першокласників як успішна умова адаптації І навчального процесу в початковій школі
жүктеу/скачать 3,52 Mb.
|
| Ігрова діяльність першокласників як успішна умова адаптації і навчального процесу в початковій школі Зміст Вступ
1.1 Адаптація як соціологічне, психолого-педагогічне поняття 1.2 Ігрова діяльність як засіб успішної адаптації першокласників до умов навчання у початковій школі Розділ 2. Експериментальне дослідження ефективності застосування ігрової діяльності під час адаптаційного процесу першокласників в початковій школі. 2.1 Взаємозв’язок ігрової діяльності з іншими формами організації навчального процесу у початковій школі 2.2 Експериментально – діагностичне дослідження реалізації ігрової діяльності в процесі адаптації першокласників у початковій школі 2.3 Рекомендації педагогам по успішній адаптації першокласників до умов навчання засобами ігрової діяльності Висновки Список використаної літератури Додатки ігрова практика адаптація першокласник школа Вступ Демократичні тенденції соціального розвитку України обумовили зміни цілей та цінностей розвитку освіти. Гуманістичне оновлення школи неможливе без актуалізації внутрішнього потенціалу учнів в процесі тих дій, які природнім шляхом забезпечують саморозвиток дитячої особистості. Провідною діяльністю молодшого школяра стає навчальна діяльність, яка з першим кроком до школи опосередковує систему його стосунків з навколишнім світом. Але мине чимало часу, поки молодший школяр опанує її. Це не відбувається стихійно, як у минулому під час оволодіння грою, а потребує його великих особистісних зусиль, допомоги дорослих, насамперед педагога. Зорієнтована на дитину чотирирічна навчальна школа намагається цілеспрямовано використовувати гру в навчально-виховному процесі, оскільки вона має великий педагогічний потенціал і у найбільшій мірі створює для учнів атмосферу психологічного комфорту. Вступ до школи і молодший шкільний вік є важливими етапами життєвого шляху дитини, оскільки школа — це не лише навчальний процес, а й важлива частина життя зростаючої особистості. Педагогам, які працюють із першокласниками, важливо мати уявлення не лише про навички, з якими діти прийшли до школи, а й про їхні очікування, бажання, наміри, індивідуальні та типологічні особливості, переваги, уявлення про самих себе та своє місце серед інших. Початок навчання дитини в першому класі — це складний і відповідальний етап. Адже дуже багато змін відбувається в цей період. Це не тільки нові умови життя та діяльності, а й нові контакти, нові стосунки, нові обов'язки. Досвід роботи показує, що адаптація дитини до школи відбувається не одразу. Це досить тривалий процес, який пов'язаний зі значним напруженням усіх систем організму. Лише через 5 — 7 тижнів поступово підвищуються та стають більш стійкими показники працездатності у дитини, спадає напруга та тривожність. [15]. У суспільстві склалося два підходи до керівництва дитячими іграми: стихійний і педагогічно впорядкований. Довгий час соціокультурна регуляція ігрової діяльності здійснювалась інтуїтивно та безсистемно. Керівництво ігровою діяльністю дітей молодшого шкільного віку частково знайшло відображення у багатьох педагогічних дослідженнях, але воно не виділялось як окрема наукова проблема. Наукове осмислення сутності гри та її значення для розвитку дітей досліджено у психології. Першооснови педагогічної теорії ігрової діяльності закладені зарубіжними теоріями і системами дошкільного виховання в той період, коли виникли ідеї про доцільність забезпечення дітей ігровим матеріалом, використовуючи який вони само-ініціативним шляхом могли навчатися і розвиватися (Ф.Фребель і М.Монтессорі). Особливою популярністю користується теорія К. Гросса. Він убачає сутність гри в тому, що вона служить підготовкою до серйозної подальшої діяльності; у грі людина, вправляючись, удосконалює свої здатності. Основне достоїнство цієї теорії, що завоювала особливу популярність, полягає в тому, що вона пов'язує гру з розвитком і шукає її сенс у тій ролі, яку вона в розвитку виконує. Основний недолік - ця теорія вказує лише «зміст» гри, а не її джерело, не розкриває причин, що викликають гру, мотивів, що спонукують грати. Пояснення гри, що виходить із результату, до якого вона приводить, перетворюваного в мету, на яку вона спрямована, приймає у Гросса сугубо телеологічний характер, телеологія в ній усуває причинність. А оскільки Гросс намагається вказати джерело гри, воно, пояснюючи ігри людини так само, як ігри тварин, помилково зводить їх цілком до біологічного фактора, до інстинкту. Розкриваючи значення гри для розвитку, теорія Гроса, власне кажучи, по-своєму антиісторична. [10]. Прагнучи розкрити мотиви гри, К. Бюлер висунув теорію функціонального задоволення (тобто задоволення від самої дії незалежно від результату) як основного мотиву гри. Теорія гри як діяльності, породжуваної задоволенням, є приватним вираженням гедоністичної теорії діяльності, тобто теорії, яка вважає, що діяльність людини генерується принципом задоволення або насолоди. Д. Узнадзе вбачає у грі результат тенденції функцій дійства, які вже визріли, але ще не отримали застосування в реальному житті. Знов-таки, як у теорії гри від надміру сил, гра виступає як плюс, а не як мінус. Вона представляється як продукт розвитку, притому випереджальної потреби практичного життя. Це прекрасно, але серйозний дефект теорії полягає в тому, що він розглядає гру як дії зсередини дозрілих функцій, як відправлення організму, а не як діяльність, що народжується у взаєминах з навколишнім світом. Гра перетворюється, таким чином, у формальну активність, не пов'язану з тим реальним змістом, яким вона якось зовні наповнюється. На сучасному етапі розвитку психологічної і педагогічної наук визнаним є розуміння ігрової діяльності, що бере початок у працях відомих психологів ХХ століття –Виготського, Леонтьєва, Зіньковського, Запорожця та ін. Ці вчені розробили теоретичні основи історичного походження гри, її соціальної сутності та психологічного механізму. За концепцією Виготського ігрова діяльність є засобом активного засвоєння людської культури. Вирішальна роль у цьому належить спілкуванню дитини з дорослими та іншими дітьми. Значний вклад у розвиток теорії ігрової діяльності зробив вітчизняний психолог і педагог Зіньковський. Психолого-педагогічну роль ігрової діяльності вчений вбачає у тому, що вона забезпечує емоційно-психологічне «вростання» дитини в соціальний світ, накопичення соціальних відчуттів. Через гру дитина проникається ідеями, якими живе суспільство, навчається їх розуміти. [3]. Особливо вагомий вклад у педагогічну теорію гри вносить науковий доробок Запорожця О.В. В його працях підкреслюється, що гра як практична діяльність сприяє удосконаленню психічних процесів, оволодінню новими способами і формами її здійснення, формуванню інтелектуальної та мотиваційної сфер, забезпеченню емоційного спілкування та формуванню благополучних взаємовідносин із однолітками. З накопиченням в процесі гри інших видів практичної діяльності та вмінь, досвіду спілкування з людьми, дитині стають доступні нові види діяльності та нові, більш складні форми відносин з оточуючими. В процесі гри вона пізнає в дієвій формі оточуючий світ, соціальну дійсність, а це обумовлює перехід до якісно нових стадій її інтелектуального та соціального розвитку. Масова шкільна практика свідчить, що керівництво ігровою діяльністю у навчально-виховному процесі педагоги здійснють, в основному, інтуїтивно. За умов гуманістичного спрямування сучасної початкової освіти спостерігається невідповідність між домінуванням учителя та необхідністю забезпечення умов для дитячої активності, творчості, самостійності; між високим педагогічним потенціалом ігрової діяльності та його звуженим використанням; між потребою школи в цілісному осмисленні гри як методу навчання, виховання і розвитку дітей та стихійним здійсненням керівництва нею на практиці. Тому, аналіз теоретичних досліджень і стан педагогічної практики засвідчують актуальність розробки проблеми педагогічного керівництва ігровою діяльністю учнів молодшого шкільного віку із метою покращення їх адаптації до шкільного життя. жүктеу/скачать 3,52 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|