«Вітчизнянанаука: сучаснийстан,актуальніпроблемитаперспективирозвитку»



Pdf көрінісі
бет12/42
Дата14.02.2017
өлшемі4,74 Mb.
#4110
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   42

Максим Кириченко
 
(Харків, Україна)
 
 
СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ПЕРЕЯСЛАВ В РУСЬКИХ ЛІТОПИСАХ
 
 
Відомо, що на території середньовічної Русі існувало кілька міст з астіонімом  «Переяславль» (Переяслав), 
між  якими  існував  певний  історичний  взаємозв'язок.  Для  князівств,  до  яких  вони  належали,  Переяслави  були 
найважливішими релігійними центрами та їх історичні долі були тісно переплетені з політичними столицями: Києвом, 
Рязанню,  Володимиром,  Москвою.  Боротьба  за  володіння  політичною  владою  в  руських  князівствах  часто 
супроводжувалась  боротьбою  за  контроль  над  відповідним  Переяславом,  що  вказує  на  важливу  роль  цих  міст  в 
історії  Русі.  Особливо  яскраво  ця  роль  проявилася  на  прикладі  історії  Переяслава  Руського,  нині  Переяслава
-
Хмельницького, –
 
найстарішого з руських «Переяславлів». У даній роботі зроблена спроба висвітлити особливості 
розвитку Переяслава Руського на матеріалі літописних згадок цього міста за період з 907 р., коли місто
 
згадується 
вперше, по 1324 р., бо саме в цей рік литовський князь Гедимін поширив свою владу на Переяслав Руський (з цією 
подією пов'язана найпізніша згадка міста в літописних пам'ятниках). Відсторонившись від численних, але незначних 
на  даному  етапі  дослідження,  згадок  Переяслава  Руського  в  літописах,  дозволимо  собі  зупинитися  лише  на 
найбільш суттєвих з них.
 
Найбільш  ранні  згадки  про  Переяслав  Руський  передає  «Повість  минулих  літ»  під  907  і  945  рр.  в  тексті 
договорів  руських  князів  Олега  та  Ігоря  з  візантійцями.  Переяслав  тут  включено  до  руських  міст,  що  мають 
отримувати візантійську данину. Список цих міст в різних літописах переданий зі своїми особливостями, але перша 
трійка залишається незмінною –
 
це споконвічна «Руська земля» [1, c. 30] –
 
Київ, Чернігів і Переяслав [напр. 2, стб. 
31]. 
Не дивлячись на згадування Переяслава в договорах з  греками першої половини X ст., «Повість минулих 
літ»  містить  розповідь  про  заснування  цього  міста  Володимиром  Великим  у  993  р.  Ця  розповідь  передається  в 
безлічі списків
 
з деякими ключовими особливостями, які дозволяють розділити ці повідомлення на три групи.
 
1)  Найпоширенішою  версією  є  та,  в  якій  розповідається  про  закладення  князем  Володимиром  міста 
Переяслава на місці одержання перемоги руського юнака над відомим печенігом. Виходячи з цієї версії місто було 
названо Переяславом, «бо переяв славу князів отрок» [напр 1, стб. 122
-
124, переклад за виданням 3, с. 600].
 
2) Інша група списків вказує на те, що ім'я російського героя було Переяслав, на честь якого і було назване 
зведене місто [напр. 4, с. 41
-42]. 
3)  Третя  група  літописців  передає  легенду  в  скороченому  варіанті,  в  якому  повідомляється  лише  про 
здобуту перемогу і закладання міста, але не вказується з якої саме причини він був названий Переяславлем [напр. 
6, с. 173].
 
Всі літописі, які передають легенду, сходяться в тому, що місцем події була переправа на річці Трубіж, «де 
нині  Переяслав»,  а  в  якості  часу  події  вказують  993  р.,  крім  Лаврентіївського  списку  (992  р.)  [2,  стб.  122]  та 
Новгородського 4
-
го літопису (991 р.)
 
[7, с. 92].
 
Цікавою  особливістю  виділяється  Мазурінскій  літописець  –
 
в  його  тексті,  після  згаданого  оповідання  про 
виникнення Переяслава Руського, поміщена розповідь про виникнення ще одного Переяслава –
 
касожського. Подію 
цю вплетено в оповідь про перемогу тмутараканського князя Мстислава над лідером касогів Редедею [8, с. 49]. Опис 
перемоги  Мстислава  має  спільні  риси  з  описом  перемоги  руського  воїна  на  Трубежі,  а  також,  на  думку 
С.
 
А.
 
Циганкова, з рядом автохтонних легенд, з чого згаданий автор дійшов висновку про тмутараканські корені обох 
літописних  легенд  [9,  с.  6].  На  жаль,  ні  в  одному  з  наведених  С.
 
А.
 
Циганковим  варіантів  місцевих  легенд  про 
Редедю  не  згадується  виникнення  будь
-
якого  міста  [
9
,  с.  5
-
6].  Не  виключено,  що  почерпнута  автором  «Повісті 
минулих  літ»  легенда  про  битву  в  землі  касогів  стала  одним  із  прототипів  для  побудови  легенди  про  виникнення 
Переяслава на Трубежі.
 
Важливу  для  конструювання  історичної  ролі  Переяслава  Руського  деталь  –
 
згадку  про  установу  першої 
митрополії в цьому місті –
 
передає під 1089 р. «Повість минулих літ». Однак і це повідомлення, уплетене в контекст 
розповіді про будівництво митрополитом Єфремом нових будівель в Переяславі, має ряд різночитань у літописах. 
більшість списків, що передають цю розповідь, містять фразу, яка пояснює читачам причину уваги митрополита до 
                                                           
53
 
Винников  В.Р.  Современное  расселение  народов  и  этнографических  групп  в  Ферганской  долине  //  Среднеазиатский 
этнографический сборник. Вып.2. –
 
М., 1959. –
 
С. 
399 
54
 
Винников  В.Р.  Современное  расселение  народов  и  этнографических  групп  в  Ферганской  долине  //  Среднеазиатский 
этнографический сборник. Вып.2. –
 
М., 1959. –
 
С. 
397 

60 
«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
 
 
міста:  «бє  бо  прєжє  в  Переяславлі  митрополія»  [напр.  2,  стб.  208].  В  Никонівському  літописі,  зазначення 
переяславської митрополії розширено згадуванням про те, що в цьому місті багато жило митрополитів, а
 
також там 
поставляли  єпископів  [10,  с.  116].  Однак,  в  деяких  літописах,  розповідь  про  будівельну  кампанію  митрополита 
Єфрема в Переяславі не супроводжується вказівкою на колишню митрополію в цьому місті [напр. 11, стб. 200].
 
Цікава  деталь,  що  відноситься  до  характерних  особливостей  історії  Переяслава  Руського  та  його 
послідовників,  починає  проявлятися  з  князювання  Всеволода  Ярославича.  Під  1093  р.,  повідомляючи  про  смерть 
Всеволода, автор «Повісті временних літ» зазначає, що батько, Ярослав Мудрий, любив його більше понад інших 
своїх  синів  [10,  с.  85].  Ярослав,  як  передає  літопис,  висловив  побажання  Всеволодові  зайняти  київський  престол 
після старших братів по праву, але без кровопролиття [2, стб. 215
-
216]. Як відомо, після смерті Ярослава, Всеволод 
отримав
 
Переяслав. Мабуть, закріплюючи це місто за своїм улюбленим сином, Ярослав бажав зміцнити його шанси 
на отримання київської влади. Отримавши Київ, Всеволод передав Переяслав своєму улюбленцю. Книга Степенева 
царського  родоводу  повідомляє  про  отримання  Переяслава  Володимиром  Всеволодовичем  Мономахом  відразу  ж 
після смерті великого князя Всеволода [12, с. 158]. «Повість минулих літ» вказує на те, що Переяслав після смерті 
Всеволода  дістався  Ростиславу  Всеволодовичу,  а  Володимир  відправився  в  Чернігів.  Але  вже
 
в  1094  року  в  ній 
повідомляється, що Мономах «пішов із города на стіл отчий у Переяслав» [2, cтб. 226, переклад за виданням 3, c. 
707],  після  того  як  був  вигнаний  з  Чернігова  Олегом  Святославичем  Стародубським.  Однак,  в  «Повчанні» 
Володимира Мономаха міститься фраза, яка свідчить про отримання Володимиром Переяслава ще за життя батька: 
«І весною посадив мене отець у Переяславі попереду братів» [2, cтб. 248, переклад за виданням 4, c. 47]. На думку 
Д. С. Лихачова, Мономах цією фразою хотів підкреслити, що призначенням в Переяслав він був виділений батьком з 
усіх  руських  князів  [13,  с.  445].  Варто  відзначити,  що  після  невдалої  боротьби  чернігівського  князя  Олега  з 
Володимиром  Мономахом,  в  землях,  що  належали  Олегу,  виник  перший  «наслідувач»  руського  Переяслава  –
 
Переяславль Рязанський.
 
Ставши, свого часу, київським князем, Володимир Мономах садив на князювання в Переяславі кількох своїх 
синів. Останній з них,  Мстислав, зайняв київський стіл після смерті батька. Про те, що Мстислава було покликано 
киянами  з  Переяслава,  уточнює  Густинський  літопис  [14,  c.  77].  Інші  літописи  не  містять  таких  подробиць  і 
повідомляють  лише  про  те,  що  Мстислав  сів  у  Києві,  а  його  брат  Ярополк  в  Переяславі.  Після  смерті  Мстислава 
кияни послали в Переяслав за Ярополком, який, затвердившись в Києві, привів у Переяслав свого племінника, сина 
Мстислава Всеволода. Лаврентіївський літопис робить важливе уточнення: Ярополк дав йому Переяслав відповідно 
до обіцянки, що він дав Мстиславу за бажанням їхнього батька, Володимира Мономаха [15, cтб.
 
301]. Таким чином, 
відбулася  спроба  закріпити  Переяслав,  а,  отже,  і  Київ,  за  гілкою  Мстиславичей  в  обхід  лествичного  права.  На  це 
звернули  увагу  і  законні  претенденти  на  майбутній  престол  –
 
молодші  сини  Мономаха  Юрій  та  Андрій. 
Новгородський  перший  літопис  і  літопис  Софійський  передають  їх  висловлювання  з  цього  приводу:  «це  Ярополк, 
брат наш, по смерті своїй хоче дати Київ Всеволоду, племіннику своєму» [напр. 16, c. 22; переклад автора]. Юрій 
Довгорукий  не  дав  бути  і  дня  Всеволоду  в  Переяславі,  вигнавши  його  з  міста.  З  цієї  події  починається  тривала  і 
запекла міжусобна  війна  Старших  і  Молодших  Мономаховичів,  а  також  чернігівських  князів  Ольговичів  за  київську 
спадщину,  що  значною  мірою  проявилося  в  боротьбі  за  володіння  Переяславом.  Примітно,  що  в  один  з  моментів 
свого розпачу зайняти Переяслав Руський, Юрій Довгорукий заснував в своїх землях новий Переяслав –
 
Залісський.
 
1169  р.  Київ  було  розорено  військами  Андрія  Боголюбського.  Південна  Русь  втратила  престиж  для 
Залеських князів, але вони продовжували контролювати Переяслав Руський, направляючи сюди єпископів [15, стб. 
414; 4, с. 122] і князів [
5
, с. 123; 17, с. 134].
 
Під 1239 р. літописи розповідають про навалу Батия на Південну Русь і про розорення Переяслава Руського 
[напр.  14,  с.  118].  Після  цього  місто
 
на  довго  зникло  з  літописів,  що  у  великій  мірі  може  бути  наслідком  зміщення 
центру літописання на Північ Русі.
 
Сплеск згадок Переяслава припадає на той період, коли в першій половині XIV
 
ст. великий князь литовський 
Гедимін  підкорив  міста  Південної  Русі.  Хроніка  Литовська  й  Жмойтська,  перераховуючи  руські  міста,  над  якими 
поширилася влада литовського правителя, вказуючи Переяслав, додає: «...замку столечнаго княжат руских» [18, с. 
38,  211].  Виходячи  з  тієї  гіпотези,  що  Переяслав  міг  бути  платформою  для  сходження  великокнязівських  синів  на 
Київський  стіл,  можна  було  б  побачити  в  цій  фразі  натяк  на  вказану  традицію,  тобто  на  Переяслав  як  на  «дитячу 
столицю». На те, що мова йде про дітей князя вказує зменшено
-
пестливий суфікс «
-
ат» в слові «княжат». Однак, в 
литовській хроніці слово «княжата» повторюється досить часто і, в деяких випадках, по відношенню до князів якого
-
небудь регіону в цілому, що виключає вказування на родову ієрархію. Тому складно судити –
 
чи йде мова в хроніці 
про столицю дітей великого князя київського або ж про самих київських князів. Так чи інакше, ця фраза явно виділяє 
Переяслав серед інших міст Русі.
 
Таким  чином,  літописні  згадки  Переяслава  Руського,  хоча  і  вносять  деяку  плутанину  в  питання  його 
походження і не розкривають повністю причини придбання містом особливого ставлення з боку священнослужителів 
і  військово
-
політичної  еліти,  все  ж  дають  уявлення  про  високе  становище  Переяслава  серед  руських  міст  і  його 
значної  ролі  в  історії  території  нашої  держави.  Матеріали  літописів,  в  тій  чи  іншій  мірі,  здатні  підкріпити  гіпотези 
деяких  авторів  про  ставлення  середньовічних  правителів  до  Переяслава,  як  до  останнього  ступеня  на  шляху  до 
набуття  влади  над  столицею,  а  також  виявити  той  період,  коли  ця  традиція  могла  зародитися  і  стати  предметом 
наслідування для нових Переяславів.
 
 
Література

1. 
Насонов
 
А.Н. Русская земля и образование территории древнерусского государства: Историко–географическое 
исследование 

А.
 
Н.
 
Насонов. –
 
М., 1951. –
 
263 с.
 
2. 
Полное собрание русских летописей. Т. 1. Лаврентьевская
 
летопись. Вып. 1. Повесть временных лет. –
 
Л., 1926. 

 
540 столбц. + 30 с.
 
3. 
Золоте  слово.  Хрестоматія  літератури  України–Русі  епохи  середньовіччя  ІХ–
XV 
століть:  у  2  кн.  /  упорядники 
В.
 
Яременко, О.
 
Сліпушко. –
 
К.: Аконіт, 2002. –
 
Кн. 1. –
 2002. 
4. 
Золоте  слово.  Хрестоматія  літератури  України–Русі  епохи  середньовіччя  ІХ–
XV 
століть:  у  2  кн.  /  упорядники 
В.
 
Яременко, О.
 
Сліпушко. –
 
К.: Аконіт, 2002. –
 
Кн. 2. –
 2002. 
5. 
Полное собрание русских летописей. Т. 41. Летописец Переславля Суздальского (Летописец русских царей).  –
 
М.: Археографический центр, 1995. –
 
184 с.
 
6. 
Полное собрание русских летописей. Т. 28. Летописный свод 1497 г. Летописный свод 1518 г.  –
 
М., Л.: Изд–во 
Академии Наук СССР, 1963. –
 
410 с.
 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
61 
 
 
7. 
Полное собрание русских летописей. Т. 4. Новгородская четвертая летопись. Вып. 1. –
 
СПб., 1915. –
 
320 с.
 
8. 
Полное собрание русских летописей. Т. 31. Летописцы последней четверти XVII в. –
 
М.: Наука, 1968. –
 
262 с.
 
9. 
Цыганков
 
С.
 
А. Поединок Мстислава с Редедей и его отражение в фольклоре. / С.
 
А.
 
Цыганков // Вестник Санкт–
Петербургского Университета. –
 2008. 

 
Сер. 2. –
 
Вып. 4. –
 
Ч. 1. –
 
С. 3–
9. 
10. 
Полное  собрание  русских  летописей.  Т.  9.  Летописный  сборник,  именуемый  Патриаршей  или  Никоновской 
летописью. –
 
М.: Языки русской культуры, 2000. –
 
288 с.
 
11. 
Полное собрание русских летописей. Т. 2. Ипатьевская летопись. –
 
СПб., 1908. –
 
938 столбц. + 108 с.
 
12. 
Полное собрание русских летописей. Т. 21. Ч.1. Книга степенная царского родословия.  –
 
СПб., 1908. –
 III

VII, 

 
342 с.
 
13. 
Повесть временных лет. Ч. 2. Приложения. Статьи и комментарии Д.
 
С

Лихачева / под. ред. В.
 
П.
 
Адриановой–
Перетц. –
 
М.; Л.: Изд–во Академии Наук СССР, 1950. –
 
556 с.
 
14. 
Полное собрание русских летописей. Т. 40. Густынская летопись. –
 
СПб.: Дмитрий Буланин, 2003. –
 
202 с.
 
15. 
Полное  собрание  русских  летописей.  Т.  1.  Лаврентьевская  летопись.  Вып.  2.  Суздальская  летопись  по 
лаврентьевскому списку. –
 
Л., 1927. –
 
446 столбц. + 4 с.
 
16. 
Полное собрание русских летописей. Т. 3. Новгородская летопись старшего и младшего изводов.  –
 
Л., 1950. –
 
568 с.: ил.
 
17. 
Полное собрание русских летописей. Т. 7. Летопись по воскресенскому списку. –
 
СПб., 1856. –
 V
–X, 345 с.
 
18. 
Полное  собрание  русских  летописей.  Т.  32.  Хроники:  Литовская  и  Жмойтская,  и  Быховца.  Летописи: 
Баркулабовская, Аверки и Панцырного. –
 
М.: Наука, 1975. –
 235 
с.
 
 
Науковий керівник:
 
кандидат
 
історичних наук, професор Куделко
 
С.
 
М.
 
 
 
Людмила Лановюк
 
(Київ, Україна)
 
 
АРХІТЕКТУРНІ ШЕДЕВРИ Д. ДЯЧЕНКО
 
 
У  царині  архітектури  початку  ХХ  ст.
 
українські  митці  прагнули  відшукати  втрачений  національний  стиль, 
творчо переосмислюючи традиції народної дерев’яної архітектури і «козацького бароко».  У цьому напрямку плідно 
працював Д. Дяченко, один із засновників самобутнього архітектурного стилю –
 
українське необароко.
 
Родинне  коріння  Д.  Дяченко  варто  шукати  на  Полтавщині,  яскраві  архітектурні  зразки  якої  не  могли 
залишити байдужим митця. Фахову освіту він одночасно здобуває у Петербурзькій академії мистецтв (слухає окремі 
лекції)  та  на  архітектурному  відділенні
 
Інституту  цивільних  інженерів.  Під  час  літніх  канікул,  будучи  членом 
студентського гуртка «Громада», їздить по Україні, вивчає архітектурні пам’ятки та замальовує старовинні споруди 
(церкви, дзвіниці, монастирі, вітряки тощо).
 
Ще  у  студентські  роки  Д.  Дяченко  створив  чимало  проектів  будівель,  частину  з  яких  було  втілено  в  життя: 
головний вхід на Всеросійську сільськогосподарську виставку в Москві та земська лікарня у м. Лубнах на Полтавщині. 
Як  конкурсант  він  представив  свої  проекти  приміщень  залізничного  вокзалу  м.Києва,  міської  управи  м.Ковеля, 
Церковно
-
археологічного музею м.Кам’янця
-
Подільського, Держпрому та будівлі уряду в Харкові та ряд інших. У всих 
цих проектах шліфувався стиль архітектора, навіяний національними традиціями української архітектури [1, с. 8].
 
Після  успішного  завершення  навчання  Д. Дяченко працював  на  посаді інженера спочатку  у  Полтавській,  а 
згодом  у  Київській  губерніях.  Очолював  Товариство  українських  архітекторів.  Деякий  час  обіймав  посаду  ректора, 
заснованого за його участі Київського архітектурного інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва 
та архітектури)

У цей же час він
 
видав книгу «Будови села», а також створив два альбоми «Проекти будинків для 
селян»,  у  яких,  на  думку  академіка  архітектори  В.Чепелика,
 
«виявляється  щире  прагнення  архітектора  поліпшити 
побутові  умови  в  житлах  і  громадських  будинках,  знайти  найефективніші  конструкції,  разом  з  тим  у  них  постійно 
виявляється  бажання  надати  архітектурі  рис  українського  народного  стилю.  В  одних  проектах
 
він  підіймається  до 
рівня досконалості видатних народних майстрів, в інших подає приклади стилізації «під народну» архітектуру» [5].
 
Найбільш  яскраво  новаторство  Д.  Дяченка  відобразилося  у  проектуванні  ним  корпусів  Київського 
сільськогосподарського  інституту  (нині  Національний  університет  біоресурсів  і  природокористування  України  (НУБіП 
України), споруджених у мальовничому Голосіївському лісі. Замовлення на розробку проектної документації Д. Дяченко 
отримав  у  1923  р.  За  планом,  створеним  1925
 
р.,  комплекс  інституту  мав  складатися  із  12  споруд,  що  утворювали 
єдиний архітектурний ансамбль. Щоправда, час вніс свої корективи у плани. Власне Д.
 
Дяченко брав участь у зведенні 
шести  корпусів  –
 
лісотехнічного,  агрохімічного,  хліборобського,  або  землеробства  і  механізації,  факультетів; 
«професорського  корпусу»  та  двох  студентських  гуртожитків.  Архітектор  ревно  відносився  до  свого  дітища.  Він 
тижнями  жив  у  бараках  разом  з  виконробами  і  простими робітниками,  особисто  керуючи  будівництвом.  Цікаво,  що  у 
будівництві  перших  корпусів  використовували  цеглу,  заготовлену  для  найвищої  у  Російській  імперії  дзвіниці  (110  м) 
Іонінського  монастиря  на  Звіринці,  спроектованої  архітектором  В.  Ніколаєвим.  Спорудженню  цієї  колосальної  будівлі 
завадили смерть автора проекту, початок Першої світової війни та брак коштів.
 
На думку дослідників історії архітектури, споруди у Голосієві не є рівноцінні в мистецькому аспекті. Зокрема, 
декор  студентських  гуртожитків  з  міркувань  економії  спрощено  до  мінімуму.  Інші  ж  споруди  є  зразками  високого 
архітектурного мистецтва з бездоганними білоблакитними фасадами з українським національним колоритом [4].
 
Першим  споруджено  двоповерховий  (нині  триповерховий)  необароковий  корпус  лісотехнічного  факультету 
(1927р.) –
 
один із найсамобутніших і найоригінальніших в архітектурній спадщині сучасної України. У його плануванні 
Д.Дяченко використав функціональні принципи, які створювали максимум комфорту для навчання студентів. Тут були, 
зокрема, великі аудиторії з природним освітленням та ефектний вестибюль, оточений галереями з аркадами. Головний 
фасад  прикрашають  три  ризаліти,  що  виступають,  центральний  з  яких  поділений  по  вертикалі  шістьма  пілястрами  з 
капітелями  з  рослинним  декором.  Завершує  фасад  великий  бароковий  фронтон.  Поверхню  стін  між  ризалітами  на 
різних поверхах  заповнено арками та пілястрами. Поверхи розмежовує складнопрофільний карниз. Над арковими та 
прямокутними  вікнами  розміщено  трикутні  фронтончики
-
сандрики  [3,  с.  92].  На  думку  академіка  В.Чепелика 
навчальному корпусу «… притаманні святковість, гарний настрій, патетика і навіть тріумфальне звучання» [4].
 

62 
«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
 
 
1927 р. було завершено і двоповерховий будинок для професорів і викладачів Інституту, у якому Д. Дяченко до 
необарокових  елементів  додав  модернові.  Дах  прикрашено  «заломами»  та  мансардними  вікнами  з  бароковим 
обрамленням.  Головний  фасад  оформлено  аркадою,  а  вікна  ризалітів,  що  виступають,  прикрашено  трикутними 
сандриками. Портал будинку увінчано стилізованим ліпним бароковим картушем.
 
1929 р. було збудовано корпус землеробський, в оформленні якого наявні
 
архітектурні елементи, використані 
архітектором  під  час  створення  двох  попередніх  корпусів.  Стіни  обабіч  центрального  входу  декоровано  чотирма 
гранчастими пілястрами, що підтримають складнопрофільований карниз. Над ним  –
 
трикутний фронтон з бароковою 
ліпниною  –
 
листям  аканту,  та  трьома  арковими  вікнами  з  сандриками.  Бічні  крила  корпусу  на  висоту  двох  поверхів 
прикрашено  аркадами,  в  яких  розміщено  два  яруси  вікон  прямокутної  і  сегментоподібної  форми  –
 
данина  стилю 
«модерн».
 
Агрохімічний інститут (1931 р.), що також поєднав у собі риси необароко і модерну, складається з двох об’ємів: 
триповерхового корпусу та двоповерхового крила з мансардними вікнами та дахом із «заломом». Центральною віссю 
фасаду  крила  є  видовжене  модернове  вікно,  що  освітлює  внутрішні  сходи  другого  та  третього  поверхів.  Стіни 
розчленовано  пілястрами  і  над  вікнами  оздоблено  декоративними  архівольтами  (дугами).  Головний  фасад, 
декорований  двома  ризалітами  і  складнопрофільними  карнизами,  завершується  бароковим  фронтоном  з  ліпним 
зображенням  хімічної  реторти.  Пілястри  ділять  його  на  п’ять  частин;  центральне  вікно  третього  поверху  декороване 
бароковим «розірваним» сандриком [3, с. 93].
 
На початку 1930
-
х років необарокові споруди Д. Дяченка піддано різкій критиці. Це було обумовлено початком 
боротьби з «проявами українського націоналізму» в мистецтві та зміною політичної кон’юнктури в архітектурі. У цей час 
у  фаворі  можновладців  опинився  помпезний  стиль  «ампір»  –
 
холодний,  часто  незграбний,  уособлення  величі  й 
могутності  радянської  імперії.  Тож  українське  необароко  та  його  автор  вже  не  вписувалися  у  шкалу  радянської 
естетики. Нападки посилилися після перенесення у 1934 р. столиці з Харкова до Києва та розробки генерального плану 
перебудови  міста  з  метою  перетворення  його  на  «зразкове  соціалістичне».  У  ньому  не  було  місця для  оригінальних 
споруд,  які,  на  думку  тогочасних  «експертів»,  не  становили  ані  художньої,  ані  історичної  цінності  та  нагадували  про 
«тяжкі  часи»  для  українського  народу.  Згідно  з  цим  «планом»  підлягали  знищенню  Софійський  та  Михайлівський 
Золотоверхий монастирі, на місці яких передбачалося влаштувати велику площу, оточену урядовими спорудами. Лише 
небагато сміливців –
 
представників української інтелігенції, серед них і Д. Дяченко –
 
наважились виступити на захист 
приречених пам’яток. За цей вчинок майже всі вони зазнали репресій і загинули у сталінських таборах [1, с. 8].
 
Органи ДПУ вперше заарештували Д. Дяченка у Києві 1931 р. Традиційно банальне звинувачення –
 
«участь у 
контрреволюційній націоналістичній діяльності» –
 
не підтвердилося. Архітектор залишився на волі. Однак після цього 
він  уже  не  створював  необарокових  споруд,  а  обмежився  конструктивізмом  (до  якого  радянська  влада  ставилася 
лояльно)  у  поєднанні  зі  «сталінським  ампіром»  з  елементами  класицизму.  У  цьому  стилі  виконано  проекти 
зоотехнічного  факультету  Сільськогосподарського  інституту  (нині  НУБіП  України)  та  Торгівельної  академії  (нині 
Міністерство  освіти  і  науки  України).  І  хоча  ці  твори  поступаються  створеним  раніше,  проте  вони  не  позбавлені 
індивідуальності та привабливості. У 1937 р. Д. Дяченко, рятуючись від переслідувань, виїздить до Москви. Вдруге його 
заарештували  1941  р.  і  засудили  до  восьми  років  таборів,  у  яких  він  помер  1942  р.  від  виснаження  й  голоду. 
Архітектора було реабілітовано у 1957 р. [2, с. 6].
 
Сьогодні
 
для
 
широкого
 
загалу
 
стали
 
відкриватися
 
імена
 
багатьох
 
політичних
 
діячів,
 
науковців,
 
митців,
 
які
 
залишилися
 
вірними
 
своїм
 
переконанням.
 
Ім’я
 
архітектора
 
Дмитра
 
Михайловича
 
Дяченка
 
у
 
пантеоні
 
видатних
 
діячів
 
української
 
культури,
 
знищених
 
тоталітарним
 
режимом,
 
має
 
знайти
 
свою
 
нішу.
 
 

Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   42




©emirsaba.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет