«Вітчизнянанаука: сучаснийстан,актуальніпроблемитаперспективирозвитку»

136 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

 

 

 

 

R.H. Bainton відзначає, що від моменту виникнення християнства і до 170

-

180 рр. немає ніяких доказів того, 

що християни взагалі служили в армії. Можливо, армійська проблема не була в той час актуальною. Або християни 

безвідмовно служили в римських легіонах, або їх взагалі не було в армії [3, с.

 322]. LJ 

Swift стверджує, що для християн 

цього періоду питання війни, насильства та військової служби були другорядними [5, с. 27].

 

В усі часи питання військової служби для християн був непростим. В Біблії можна знайти чимало прикладів 

участі віруючих у війнах. Однак необхідно пам'ятати, що в біблійні часи Церква була одночасно і державою, яка за 

своєю природою змушене вести війни для захисту своїх інтересів.

 

Історія свідчить, що багато з перших християн були не тільки рядовими воїнами, але навіть воєначальниками.

 

З Кесаревого дому також були віруючі [1, Фил. 4:22].

 

Чи  скасував  Христос  встановлений  в  Старому  Завіті  громадський  закон?  Зазвичай  противники  військової 

служби згодні, що в Старому Заповіті віруючі брали участь у війнах, але вважають, що Христос вчив зовсім іншому. 

Ставлення Ісуса до військових людям не було негативним. Про віру сотника Христос відгукується дуже високо [1, Мт. 

8:10]. З цього видно, що зброя сотника не завадило йому мати велику віру. Хто врятував апостола Павла від великої 

небезпеки  в  Єрусалимі?  Хто  надав  йому  захист  від  розлюченого  натовпу?  Господь  для  спасіння  Свого  служителя 

послав не ангела, а воїнів [1, Дії. 21:31

-

36; 23:27]. Якщо Господь підніс моральний закон –

 

десять заповідей [1, Еф. 

2:15] і Своїм вченням вніс нове в приватні взаємовідносини між людьми [1, Мт. 5, 6 і 7], то старозавітний громадський 

закон Їм не був змінений.

 

Питання про ставлення Православної Церкви, яка благословляє воїнів на брань, на війну, послужило однією 

з причин публічного зречення від Православ'я російського письменника

-

філософа XIX

-

XX століть графа Л. Н. Толстого. 

У своїх філософських та релігійних творах Л.М. Толстой поглибив християнське вчення про несупротив злу насиллям, 

що  знайшло  вираз  в  Нагірній  проповіді.  Толстой  наголошував  на  історичних

 

необхідностях

 

не  тільки  теоретичного 

вивчення  але  й  практичного  втілення  в  життя  закону  ненасилля.  В  останніх  розділах  своєї  книги  “Царство  Боже 

всередині нас” (1890

-

1893 рр.) він із прозорливістю писав про майбутні воєнні та революційні конфлікти, які є логічним 

наслідком  ідеологій  безбожництва  та  насильства.  В  той  же  час  він  вірив,  що  прийде  час,  коли  людство  відкине 

насильство та встановить більш справедливу, “відповідно нову” форму життя.

 

 

В  деяких  країнах  право  на  альтернативну  службу  обумовлюється  не  тільки  релігійно

-

пацифістськими,  а  й 

політичними, морально

-

етичними чи іншими переконаннями або взагалі одним фактом бажання особи. В результаті 

кількість осіб, які вибирають альтернативну службу замість військової, наприклад, в Італії становить 2%, у Франції  –

 

3%, а в Німеччині –

 

35% від річного призовного контингенту. В Україні на початку ХХІ століття таких осіб було лише 3,2 

тисячі.

 

До релігійних організацій, віровчення яких не допускають користування зброєю та службу у збройних силах, 

відносяться  лише  такі,  як  Свідки  Єгови,  баптисти,  адвентисти,  євангельські  християни,  харизматики,  які  не  можна 

визнати досить численними.

 

Під час Другої світової війни та після війни міцність позиції нейтралітету Свідків піддавалась випробуванням. 

Незважаючи  на  жорстокі  переслідування

 

Свідки  Єгови  не  проявляли  бунтівного  духу.  Їхні  релігійні  погляди  не 

загрожують ні одній формі правління, при якій вони живуть. В протилежність їм Всесвітня рада церков неодноразово 

фінансувала революції, а католицькі священнослужителі підтримували партизанські рухи. Якщо б хтось з Свідків Єгови 

прийняв би участь в підривній діяльності, то це було б рівноцінне зреченню віри. [2, с.195].

 

Церква Адвентистів Сьомого Дня рекомендує молодим людям, що призиваються в армію, використовувати 

своє законне право на альтернативну службу або йти в ті військові підрозділи, які не беруть участь в силових операціях 

і військових діях (наприклад, медичні, інженерні і тилові частини). Турбота про поранених і вмираючих, відновлення 

зруйнованого під час бойових дій і забезпечення роботи тилу дозволяють християнам чесно виконувати свій обов'язок 

перед Вітчизною, при цьому залишаючись вірними своїм релігійним принципам.

 

Особливо варто відзначити активізацію християнських миротворчих церков і організацій в період “холодної 

війни”.  Зокрема,  1948  р.  напередодні  І  Асамблеї  Всесвітньої  Ради  церков,  78  богословів  і  глав  церков  з  15  країн 

направили  до  Ради  заяву  під  назвою  “Церква.  Християнин.  Війна”.  Однак,  ця  заява  не  принесла  очікуваного 

результату. Всесвітня рада не приділила належної

 

уваги антивоєнному рухові і проблемі морального аспекту війни. 

Тоді  три  традиційні  релігійні  організації:  церква  Братства,  меноніти  і  Релігійне  товариство  друзів  (квакери)  разом  з 

Міжнародною  співдружністю  примирення  випустили  1953  р.  спільну  декларацію  “Мир  –

 

це  воля  Божа”,  де  були 

викладені основні принципи християнського духовного пацифізму:

 

–

 

“війна несумісна з ученням і прикладом Христа”;

 

–

 

ніякі групові, національні, громадські і державні інтереси не можуть виправдати участь людини у війні та 

вбивстві собі подібних;

 

–

 

створена людським розумом “концепція справедливої війни” незадовільна з етичних позицій і “знаходиться 

в конфлікті з істиною одкровення”;

 

–

 

завдання кожного християнина ― “подолати зло добром”, не застосовуючи зброї;

 

–

 

християнину не варто будувати “утопічних ілюзій щодо того, що етика Євангелії

 

може бути застосована в 

своєму справжньому сенсі до міжнародних відносин”, поки люди в своїй масі не приймуть основні вимоги Христа.

 

Висновок декларації –

 

християнська церква повинна відторгати війну тому, що вона суперечить волі Божій. В 

дусі цієї декларації пацифістські церкви діяли протягом усього періоду “холодної війни”.

 

Нині в середовищі військових часто стикаються полярні точки зору: хтось повністю заперечує можливість будь

-

якої взаємодії служителів Церкви і захисників Вітчизни, а хтось мало вже не готує штатні розклади частин і з'єднань з 

урахуванням військових священиків.

 

Практично  вся  наука,  яку  викладають  солдату  ніщо  інше,  як  мистецтво  вбивати.  Починається  вона  з 

дисциплінарної  та  психологічної  підготовки.  Вчать  виконувати  накази  швидко,  практично  не  замислюючись, 

заохочуючи  більше  рефлекторну,  ніж  розумову  діяльність.  Армія  вимагає  від  бійця  ненависті  до  ворога  (інакше  в 

смертельній  сутичці  не  вижити).  Вчить  вбивати  і  не  шкодувати  про  скоєне.  Вчить  влучно  стріляти,  швидко  і  якісно 

перерізати  горлянку,  наносити  каліцтва  та  ефективно допитувати  полонених.  У  характері  заохочуються  жорсткість, 

безжалісність і «собача відданість». Солдат, робить злочин у думках своїх кожен день, все більш і більш приростаючи 

до  нього.  Тому  що  в  ході  тренувань  будь

-

то  зі  стрільби,  або  з  рукопашного  бою,  підривній  справі  або  тактиці,  він 

представляє в мозку картини вбивства і розправи. Прокручує їх багато раз, шліфуючи й удосконалюючи, щоб потім 

мозок  на  рівні  рефлексу  дав  команду  рукам  або  ногам:  натиснути  на  гашетку  або  зламати  кістку.  Багатьом  важко 

провести межу між обов'язком перед державою і Страхом Божим.

 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

 

 

137 

 

 

Спокійно і тупо дивитися на те, як тебе і твою сім'ю і твій народ вбивають –

 

це є самогубство. А самогубство 

це гріх смертний. Бо створені ми за образом і подобою ЙОГО, і піднімати руку на образ ЙОГО не має права жоден 

супостат. А вже якщо знайшовся такий, то видалити його зі світу живих, що б не заважав, тобто діяння благе і Богу 

угодне. А хто не так вважає той сам поплічник Антихриста бо його бік приймає.

 

Не варто християнам добровільно вибирати військову службу. З іншого боку, люди не повинні себе почувати 

погано, якщо були військовим. Християни повинні поважати тих, хто жертвує собою, захищаючи країну. Ми повинні 

шанувати тих,  хто жертвує своїми життями, захищаючи країну, навіть якщо ми самі, як християни, не можемо бути 

цими людьми.

 

Помилкові розуміння деяких місць Священного Писання про несення військової служби «Хто візьме меча,  –

 

від меча і загинуть» [1, Мт. 26: 52]. Всякі лжевчення виникають внаслідок того, що беруться в основу окремі тексти 

Святого Письма, з яких виводяться укладення без зв'язку з іншими місцями і без загального духу вчення Христа. Так 

виходить і при поясненні деким вищевказаного місця. Вони не вивчають ні обстановку, ні осіб, до кого були сказані ці 

слова Христа. Слова ці були сказані Петру, який не був воїном, а приватною особою, учнем Христа. А воїни разом з 

Іудою прийшли заарештувати Христа. Петро вихопив меч і пустив його в справу. Таким чином, Петро, піднявши свою 

руку проти воїнів, фактично повстав проти влади. Взявши меч при таких умовах, він безсумнівно загинув би сам від 

меча. Тільки слова Христа врятували Петра від смерті. В непорозумінні знаходяться ті, які беруть це місце в основу. 

для  відмови  від  законного  несення  військової  служби.  Тут  необхідно  вказати  і  на  те,  що  Петро  більше  трьох  років 

супроводжував Христа, маючи при собі меч. Та й Христос не сказав Петру «викинь свого меча, а «сховай свого меча 

в його місце».

 

Прагнучи  в  усьому  виконати  волю  Божу,  ми  покликані  в  нашому  житті  керуватися  не  своїми  власними 

поглядами  або  нашими  вельми  мінливими  почуттями,  а  виключно  Словом  Божим.  І  ми  добре  зробимо,  якщо 

звернемося  до  дивовижного  світильника  для  освітлення  цього  важливого

 

питання  [1,  2Петр.  1:19].  Особисто

-

моральний закон укладений, головним чином, в десяти заповідях: «Не вбивай, Не чини перелюбу, не кради» і т. д. [1, 

Вх. 20:13

-

17]. Це між людьми. Але припустимо, що хтось порушив заповідь «Не вбивай». Що Господь повелів з

 

таким 

робити? У наступному розділі цієї книги ми читаємо: «Хто вдарить людину, і вона помре, той конче буде забитий» [1, 

Вх. 21:12]. Далі читаємо: «А коли б хто вдарив кого…, а той помер,  –

 

то він убійник», тобто порушник заповіді «Не 

вбивай», і «буде конче забитий той убійник» [1, Чс. 35: 16

-

18). Питається: ті, які затримали вбивцю і винесли вирок 

смерті, чи були вони порушниками заповіді «Не вбивай», або вони були виконавцями заповіді Божої про покарання 

вбивці смертю? Ясно, що вони були зобов'язані виконати як першу, так і другу заповідь.

 

Висновки:

 

–

 

є певні принципи, які скоріш за все говорять про те, що служба в армії і Біблія не сумісні;

 

–

 

немає прямого повеління стосовно служби в збройних силах;

 

–

 

в Церкві Христовій є пацифісти і є ті, хто вважає службу в армії прийнятною для християн;

 

–

 

все це означає що дане питання є особистим питанням кожного.

 

 

Література:

 

1. 

Біблія. Книги Святого

 

Писання Старого та Нового Завіту: В українському перекладі / Пер. проф. Івана Огієнка. –

 

К.: 

Українське Біблійне Товариство, 20

10. 

–

 

1375 с.

 

2. 

Свідки Єгови Проповідники Божого Царства, 

WBATSONY,Brooklyn

, 2005, 750 с.

 

3.  Bainton, R. H., Christian Attitudes Toward War and Peace, New York: Abingdon Press, 1960. 

4.  Ruyter, K. W., "Pacifism and Military Service in the Early Church," Cross Currents 32: 1 (Spring 1982). 

5.  Swift L. J., The Early Fathers on War and Military Service (Wilmington DE: Michael Glazier, Inc., 1983. 

 

 

Басриддин Каримов

 

(Тошкент, Узбекистан)

 

 

МИЛЛИЙ ТАРАҚҚИЁТНИНГ МАЪНАВИЙ

-

АХЛОҚИЙ НЕГИЗЛАРИ

 

 

 

Маънавий  эҳтиёжлар

-

давлат,  жамият

 

ва  шахснинг  барқарор  турмушида  моддий  эҳтиёжлардан  бошқа 

маънавий  талаблар,  манфаатлар  ва  эҳтиёжларни  қондиришга  бўлган  интилишни  ифодалайди.  Маънавий  эҳтиёж 

ижтимоий, сиёсий, фалсафий, илмий, ахлоқий диний, ҳуқуқий ва бошқа йўналишларда аниқ намоён бўлади. Маънавий 

эҳтиёжининг қондирилмаслиги жамият барқарор ҳаётида турли бузғунлиги ғояларнинг пайдо бўлишига олиб қолиши 

айрим  ҳолларда  дақлат  ва  жамият  ҳаётига  жиддий  хавор  туғдириши  мумкин.  Бундай  вазиятда  маънавий  эҳтиёж 

тарзида  намоён  бўлган  талаблар  ва  манфаатларни  босқичма

-

босқич  қондирилиши  билан  ижтимоий  муаммоларни 

бартараф этиш мумкин.

 

“Биз  –

 

дейди  Президент,  –

 

иқтисодий  тикланиш,  иқтисодий  ривожланишни  маънавий  ўнгланиш,  маънавий 

покланиш,  маънавий  юксалиш  ҳаракатлари  билан  тамомила  уйғун  бўлишини  истаймиз”

. 

Чунки  халқ  маънавияти 

ўнгланмагунча, на ижтимоий

-

сиёсий жараёнларда, на иқтисодий соҳада жиддий янгиланишлар қувватга кириши қийин.

 

Маънавият жуда

 

мураккаб, серқирра, шу билан бирга халқ дилига ниҳоятда яқин, тушунарли ҳодиса. Уни, бир 

томондан,

 

сохта  «илмий»  мураккаб  таърифлар  билан  мавҳумлаштирмай,  шу  билан  бир  пайтда  сийқа,  одми 

«тарғибот»га айлантирмай, халқ онгига тиниқ етказмоқ, лозим. Бунда қандай меъёрларга риоя этиш зарурлигини 1992 

йилдаёқ Ўзбекистон Президенти аниқ тавсифлаб берган эди

: 

“Умуминсоний қадриятларга содиқлик;

 

Халқимизнинг маънавий меросини мустаҳкамлаш ва ривожлантириш;

 

Инсоннинг ўз имкониятларини эркин намоён қилиши;

 

Ватанпарварлик”.

 

Мустақиллик маънавиятининг асосини ташкил этувчи бу тўрт негиз ўзаро чуқур ички уйғунликка

 

эга. Шу билан 

бирга  бугунги  кун  учун  долзарблиги  жиҳатидан  алоҳида  инсон  шахсининг  ўз  ички  имкониятларини  эркин  намоён 

қилиши  масаласи  биринчи  ўринга  чиқиб  турипти.  “Эркин  фуқаро  маънавиятини,  озод  шахсни  шакллантириш 

масаласи  олдимизда  турган  энг  долзарб

 

вазифадир”,  деб  таъкидлади  И.А.Каримов  1999  йили  14  апрелдаги 

маърузасида. Давлатимиз ва Президентимизнинг миллий маънавиятимизни ривожлантиришга эътибори, аслида ва 

138 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

 

 

 

 

биринчи навбатда, ҳар бир инсоннинг ҳақиқий эркинлигини таъминлашга бўлган асосли эътиборини кўрсатади. Чунки 

ўзлигини  англамаган  одам,  унга  қанча  имкон  ва  шароит  яратиб  берманг,  воқеан  ҳур  ва  озод  бўла  олмайди.  Аммо 

ўзлигини  англаш  дегани,  ўзининг  Ватанга,  миллатга,  башариятга,  нисбатини  тўғри  белгилай  билиш  дегани,  бунга 

эришиш осонлик билан

 

бўлмайди.

 

Президентнинг  миллий  маънавиятимизни  ривожлантириш  ва  ёш  авлод  маънавий  тарбиясига  эътибори 

кейинги  йилларда  ҳам  сусайгани  йўқ.  Унинг

 

2008  йили  “Маънавият”  нашриётида  чоп  этилган  “Юксак  маънавият  –

 

енгилмас  куч”номли  алоҳида  рисоласи  бунга  яна  бир  ёрқин  далилдир.  Бу  китобда  “маънавият”  тушунчасига  оид 

Президентнинг олдин билдирган мулоҳазалари ва таърифлари чуқурлаштирилган ва мукаммаллаштириб бир тизимга 

келтирилган, маънавиятни шакллантирувчи мезонлар, маънавий ва моддий ҳаёт уйғунлиги каби масалалар кенг омма 

учун  тушунарли  шаклда  батафсил  баён  қилинган,  юксак  маънавиятли  инсонларнинг  ҳаётга  муносабатлари  ва 

уларнинг маънавияти саёз, ҳаётга енгил

-

елпи қаровчи кишилардан фарқи очиб кўрсатилган. Президент ўз асарида 

миллий  ғоя  ва  маънавият  нисбати,  мустақиллик  даври  жамиятимиздаги  миллий

-

маънавий  тикланиш  ва  юксалиш 

жараёни, ислоҳотларнинг маънавий аҳамияти ҳақидагина эмас, балки бугунги кунда

 

жаҳонда кечаётган глобаллашув 

жараёнлари шароитида маънавий тарбия масалалари нақадар долзарблашгани ва энди бу масалалар фақат миллий 

ҳудудда чегараланиб қолмай умумбашарий муаммога айланаётганига жиддий эътибор қаратади. Президентнинг чуқур 

ишончига  кўра,  бугун

 

биз  маънавий  тарбия  масаласида  асло  бепарво  ва  лоқайд  бўлишга  ҳаққимиз

 

йўқ,  ижтимоий 

фанлар соҳасида фаолият олиб бораётган зиё ва илм аҳли бу соҳада жиддий иш олиб бориши ва жаҳон миқёсида 

авж  олиб  бораётган  маънавий  ва  ахлоқий  жаҳолатга  қарши  аждодларимиз  бизга  мерос  қолдирган  миллий 

маънавиятимизнинг  қудратли  кучидан  барча  маърифий  воситаларни  ишга

 

солиб  унумли  фойдаланишлари  керак. 

Дунёдаги  энг  буюк  жасорат  маънавий  жасоратдир,  деб  хулоса  қилади  И.Каримов  ва  ёш  авлоднинг  маънавий 

тарбиясини Ватан тараққиётининг мустаҳкам пойдевори сифатида баҳолайди.

 

Айтилганлардан  хулоса  шуки,  ўз  миллий  маънавиятимизни  тиклашга  астойдил  киришганимиз  асло  ўзгага 

ғайирлик  маъносини  билдирмайди,  балки  умумбашарий  мувозанатни,  уйғунликни,  демакки,  адолатни  тиклашга 

уринишдир.  Зотан,  уйғунлик  бузилса,  башар  маънавияти  ҳам  тўкис  бўлмайди.  Бутун  дунё  халқлари  бир

-

бирини 

тушуниб яшашга интилмоғи лозим. Душманлик, ғайр кўзи билан қараш эмас, меҳр башариятни бирлаштиради. Бу улуғ 

ҳақиқатни  бизнинг  аждодларимиз  аллақачон  англаб  етганлар.  Аммо  ўзгани  тушуниш  учун,  ўзгага  меҳр  кўзи  билан 

боқиш учун, аввало, инсон ўзлигини англаб

 

етмоғи керак. Ўзлигини англамаган зот ҳеч қачон ўзгани тушунмайди, уни 

холис қабул қилмайди. Асли миллий маънавиятимизга бугунги айрича эътибор ҳам ушбу ўзлигимизни англаб етишга 

бўлган кучли эҳтиёж натижасидир.

жүктеу/скачать 8,82 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: