«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
323 
 
 
 
Лілія Фоміна
 
(Ізмаїл, Україна)
 
 
ЕЛЕГІЙНА ТОНАЛЬНІСТЬ
 
ІНТИМНОЇ ЛІРИКИ М.
 
ВІНГРАНОВСЬКОГО
 
 
Характеризуючи  інтимну  лірику  М.
 
Вінграновського  зі  змістового  боку,  можна  відзначити,  що 
вона  містить  досить  широкий  емоційний  спектр  почуттів  –
 
від  найвищої  піднесеності  до  більш 
спокійних,  навіть  пригасаючих  станів.  Різняться  інтимні  вірші  поета  і  своєю  мистецькою  технікою, 
емоційною  тональністю,  психологічними  типами  ліричних  героїв.  Якщо  у  ранній  ліриці  (60
-
ті  роки) 
виразно  домінують  мотиви  вірності,  цноти,  пристрасті,  чуттєвого  розчарування,  то  у  більшості 
сучасних  поезій  переважають  інтимні  роздуми,  що  переплітаються  із  філософськими  рефлексіями, 
прагненням  збагнути  сенс  людського  існування  і  навіть  намаганням  заглянути  в  трансцендентну 
дійсність.
 
Досліджуючи  інтимну  лірику  М.
 
Вінграновського  як  явище  в  історії  українського  письменства, 
ми намагаємось усвідомити її як літературознавчу проблему, яка й сьогодні залишається дискусійною. 
Сам термін «інтимна лірика», що вживається досить часто, є надміру розпливчастим. Спираючись на 
низку  спеціальних  досліджень  (Н.
 
Буало,  О.
 
Білецький,  Л.
 
Гінзбург,  Е.
 
Соловей,  Г.
 
Клочек  та  ін.),  а 
також  беручи  до  уваги  теоретичні  аспекти  висновків  та  узагальнень  окремих  праць  сучасних 
українських  літературознавців  (Н.
 
Костенко,  В.
 
Моренець,  Л.
 
Таран),  підходимо  до  інтимної  лірики 
М.
 
Вінграновського у її загальновживаному значенні. Розглядаємо як інтимні ті поезії, в яких виявлено 
внутрішній  світ  особистості,  її  настрої,  переживання,  світовідчуття  й  природопочування  через 
ставлення до коханої жінки. Мова йтиме, таким чином, не лише про «чисті» інтимні жанри, тобто вірші, 
які передають виключно безпосереднє почуття кохання. Літературна практика переконує, що «чистих» 
ліричних  жанрів  фактично  не  буває.  Тож  і  інтимні  поезії  є  найчастіше  виявом  жанрової  «дифузії». 
Поети нерідко збагачують особистісними мотивами громадянські рефлексії та філософські медитації 
про загальнобуттєві істини.
 
Поет  вміло  передає  вищу  мить  взаємного  саморозкриття  в  любові,  щастя  взаємопізнання, 
довіри  і  повного  злиття  душею  і  тілом  двох  закоханих  («…Твої  уста  цвітуть  в  устах  моїх»).  Це  мить 
щасливого  спокою:  «проміння  сну»,  «тиша  лимонна»,  «голоси  у  гніздах  ластівочі  стихають  тихо».  І 
кожен рух  у цьому щасливому спокої сповнений плавності, його «рука, то тиха, то лукава», пливе по 
шиї  коханої  небавом,  її  рука  «солодка,  ніби  слава».  Бажаним  для  поета  є  тільки  «слава»  ‒  любов 
людська, визнання; тільки з цим і може порівнюватись рука –
 
найвищий рівень одухотвореності:
 
У білій лодії тоді ми пливемо
 
По водах любощів між берегами ночі
 
І голоси у гніздах ластівочі
 
Стихають тихо… [1, с. 194]
 
Контрасти  у  цьому  вірші  передають  повноту  життя.  Старовинне  слово  лодія  (човен)  передає 
вічність почуття (вживання архаїчних слів зближує М. Вінграновського з Драй
-
Хмарою, зокрема, вірш 
«Я світ увесь…»), яке надає поезії обох поетів свіжості і оригінальності.
 
Отже, для М. Вінграновського любов виступає вічною субстанцією життя –
 
його смислом. Весь 
його  таємничий  світ  глибокої  інтимності,  зітканий  із  золотої  гри  світла,  постійно  завершується 
образами світіння і ранку –
 
переходом із ночі любощів у день, у будень життя. Саме тут, за словами 
В.
 
Моренця,  ми  бачимо  Вінграновського
-
режисера,  який  «вносить  у  поезію  найтонше,  сценічно 
значуще  відчуття  світла,  кольору,  простору,  повне  істинно  драматургійного  смислу  поєднання  барв, 
звуку і відстані» [4, с. 167]. Його любовна поезія говорить про високе поцінування внутрішнього світу 
людини,  про  його  духовне  начало  (згадана  вище  поезія).  Це  не  просто  стиль  мовлення,  ‒  це 
відображення духовної сутності поета, отже –
 
стиль його душі.
 
Таким чином, основна домінанта поезії Миколи Вінграновського –особлива увага до духовного 
життя  людини.  Звідси  –
 
любов
-
духовність  –
 
важливий  художньо
-
образний  материк  інтимних  віршів 
поета:
 
Ти ‒ вся любов. Ти –
 
чистота,
 
Довірливість благословенна.
 
Твоя краса мені свята,
 
Твоя любов мені священна…
[ 
1, с. 75]
 
Збагачена  реалістичним  поглядом  на  світ,  безмежною  любов’ю  до  всього  земного,  лірика  М. 
Вінграновського,  разом  з  тим,  продовжує  майже  втрачені  у  сучасній  українській  (та  й  європейській) 
літературі  класичні  традиції  поетичного  романтизму.  Йдеться  про  своєрідний  лицарський  кодекс 
активного благородства (звідси –
 
й постійне звернення до коханої на «Ви», як і в Ліни Костенко).
 
Дослідники  творчості  М.
 
Вінграновського  вирізняють  світлі  тони  його  інтимної  лірики,  її 
патетичні  струмені.  Митець  у  своїй  творчості  близько  стоїть  до  тенденції  романсово
-
елегійної 
мелодійності.  Однак  важливою  нотою  любовних  поезій  автора  є  туга  за  ідеалом.  Нерідко  доля 
ліричного  героя  драматизується.  Такі  вірші  набувають  елегійного  характеру.  Доказом  цього  є 
більшість  його  віршів
-
елегій  про  що  свідчать  чимало  творів  із  збірки  «Цю  жінку  я  люблю»  («Елегія» 
(«Літа  жадань,  літа  сум’ять  і  знади!»),  «Елегія»  («Одійде,  і  вишневі  сади  одійдуть…»),  «Елегія» 
(«Відпахла  липа,  білим  цвітом  злита…»,  тощо),  які  є  кращими  творами  поета,  який  іде  за  відомими 
традиціями як вітчизняної так і європейської літератури.
 

324 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
Відомо, що елегія була одним з провідних жанрів  як ранньої,  античної  поезії, так і пізніших
 
її 
часів  (Косллімах,  Овідій).  Упродовж  багатьох  століть  цей  жанр  супроводжували  такі  основні  стійкі 
риси,  як  інтимність  і  сумні  тональності,  нерідко  –
 
розчарування  й  самотність.  Ці  ознаки  елегійного 
жанру виділяв ще свого часу теоретик європейського класицизму Н. Буало у відомій праці «Поетичне 
мистецтво».
 
У віршах елегійного характеру М.
 
Вінграновський враховує історичний досвід жанру (Л.
 
Глібов 
–
 
«Журба»;  О.
 
Олесь  –
 
«Ой  не  дивуйсь…»,  «Я  не  зазнав  тих  ніжних  ласк  і  слів…»;  Б.
 
Лепкий  –
 
«Розвіялися сни мої рожеві…», «Помежи нами море синє…»). Реалізує він його саме через любовну 
лірику, елегії, які окреслюють реальний внутрішній світ особистості, виявляють чутливу поетову увагу 
до  того,  що  відбувається  в  дійсності.  «Рефлекторно
-
медитативний»  принцип  охоплення  часу 
інтерпретує  відповідні  конфлікти,  драматичні  колізії,  сумніви.  Ліричний  герой  намагається 
«прив’язати» свою сповідь до конкретних подій, предмета чи ситуації. І все це (через особисто
-
інтимні 
переживання поета) медитативно замикається на його особі:
 
Відпахла липа, білим цвітом злита,
 
Із літа покотилася гроза.
 
Ти виглядаєш іншого вже літа,
 
Тобі ж цього я ще не доказав…
 
…Ти виглядаєш іншого вже літа,
 
А я печальний, в цьому ще мовчу… 
[
1, с. 238]
 
Форма розмови
-
сповіді з найближчою особою (можливо, з коханою, дружиною) побудована на 
почутті, яке не вичерпується, а поглиблюється і розгортається у внутрішніх аспектах людського життя.
 
Елегії  М.  Вінграновського  мають  типологічну  форму  композиційної  будови,  при  якій 
експресивність  чуттів  поета  «вкладається  в  чітку  схему  із  своєрідною  ліричною  експозицією, 
кульмінцією та розвязкою» [5, с. 90].
 
У М.
 
Вінграновського, навіть якщо говорити не тільки про елегію, а й про будь
-
який інший жанр 
(скажімо,  сонет  чи  етюд),  утворюється  доволі  стійкий  погляд  на  віршовану  форму
 
(«Зоря  над 
містом…», «Ранковий сонет»), «він воліє радше щось варіювати» [5, с. 90].
 
М.
 
Вінграновський  –
 
чутливий  лірик.  Елегійні  інтонації  не  просто  його  ваблять.  Напружені 
ритми різного спрямування (чи то  інтимного, чи то філософського) та космічні швидкості нашого віку 
позначаються  на  людській  психіці  і  на  загальному  стані  мислення.  Тому  саме  елегія  дає  можливість 
«виливатись» ніжності, щему, тривозі, і, в першу чергу, ‒ любові:
 
Де не повернешся –
 
у кругом у світі ти…
 
Душі світіння, сутінку печалі,
 
Нема
 
в тобі ні зрад, ні марноти,
 
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі! [2, с. 98]
 
Традиційно  елегію  як  ліричний  жанр  асоціюють  з  «емоційністю  та  журливим  змістом»  [3,  с. 
231].  М.
 
Вінграновський  увібрав  у  своїх  поезіях  прикметні  особливості  усіх  традиційних  елегійних 
жанрів:  елегія
-
сповідь  (С.
 
Руданський),  елегія
-
дума  (Т.
 
Шевченко),  елегія
-
пісня  (Л.
 
Глібов).  Його  ж 
елегія збагачена новими мотивами, поглиблена психологічним змістом.
 
Попри  очевидну  елегійну  тональність,  не  можна  заперечити  світлих  тонів  поетової  творчості 
(частково  про  його  оптимістичну  концепцію  уже  йшлося).  Ці  поняття  не  є  полярними.  В  українській 
літературі сильним виявився вплив «філософії серця» кордоцентричної духовної традиції, що само по 
собі  налаштовує  на  мінорний  лад.  Тож  філософські  струмені  спричинили  не  тільки  елегійні 
тональності, а  й намагання авторів шукати гармонію  у  Всесвіті, злагодженість між людиною і світом, 
людиною  і  природою.  Увесь  широкий  діапазон  лірики  М.
 
Вінграновського  виповнений  «жагою 
ідеального» (В.
 
Моренець). В інтимних віршах найвідвертіше звучать мотиви високого духу, «живуть» 
одухотворені образи. Свідчення тому –
 
не тільки поетична книжка «Цю жінку я люблю», а й переважна 
більшість  творів  поета.  Тут  усе  підпорядковано  одній  філософсько
-
естетичній  настанові  –
 
«з  хаосу
 
душі створити світ» (О.
 
Бургардт). Художній світ М.
 
Вінграновського виражає красу людських взаємин, 
відкриває  перед  читачем  будення  радісної  природи,  злагоджену  гармонію  світу.  З
-
поміж  когорти 
шістдесятників поета вирізняє глибоке відчуття ідеалу і краси.
  
 
Література:
 
1. 
Вінграновський  М.
 
С.  Вибрані  твори  /  Микола  Степанович  Вінграновський.  ‒  Тернопіль:  Богдан, 
2004. ‒ Т.1 : Поезії. ‒ 2004. ‒ 400 с.
 
2. 
Вінграновський М.
 
С. Цю жінку я люблю : Лірика / Микола Степанович Вінграновський. ‒ К. : Дніпро, 
1990. ‒ 205 с.
 
3. 
Літературознавчий  словник
-
довідник  /  [ред.  колег.  Р.  Т.  Гром’як,  Ю.  І.  Ковалів  та  ін.].  –
 
К.  :  ВЦ 
«Академія», 1997. –
 
752 с.
 
4. 
Моренець В.
 
П. Відтворити цілісність світу / В.
 
П. Моренець // Вітчизна. –
 1981. 
–
 
№ 5. –
 
С. 167‒178.
 
5. 
Салига Т.
 
Ю. Микола Вінграновський: Літературно
-
критичний нарис / Тарас Юрійович Салига. –
 
К. : 
Радянський письменник, 1989. –
 
167 с.
 
 
 
 
 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
325 
 
 
 
Елена Форманюк
 
(Костанай, Казахстан)
 
 
ЗООМОРФНЫЕ ОБРАЗЫ В КАЗАХСКОЙ И РУССКОЙ ЯЗЫКОВОЙ КАРТИНЕ МИРА
 
 
Язык  и  культура  любого  народа  представляют  огромный  интерес  как  с  исторической, 
этнической,  так  и  с  лексикологической  точки  зрения.  Изучением  проблемы  взаимодействия  языка  и 
культуры  занимались  такие  ученые  как  В.  Гумбольдт,  А.А.  Потебня,  Я.  Гримм  и  др.  Однако  данные 
исследователи  занимались  разработкой  изучения  вопроса  взаимодействия  языка  и  культуры  в 
целом,  для  нас  же  большой  интерес  представляет  изучение  языковой  картины  мира  казахского  и 
русского народов, как результат взаимодействия языка и культуры данных народов.
 
Для  полного  понимания  дадим  определение  понятию  ««языковая  картина  мира»  –
 
это 
совокупность  зафиксированных  в  единицах  языка  представлений  народа  о  действительности  на 
определенном  этапе  развития  народа,  представление  о  действительности,  отраженное  в  значениях 
языковых  знаков  –
 
языковое  членение  мира,  языковое  упорядочение  предметов  и  явлений, 
заложенная  в  системных  значениях  слов  информация  о  мире.»  [1,  с.  249]  Другими  словами,  это 
представления народа об окружающей его среде, которые нашли свое отражение в языке и культуре.
 
Язык  казахского  народа,  несомненно,  влиял  на  его  мышление,  благодаря  чему  неосознанно 
создавалась и  концептуальная картина мира, т.е.  то, как человек понимал  природу,  и как он вносил 
это понимание в свою культуру.
 
Языковая  картина  мира  состоит  из  множества  фрагментов,  и  её  можно  воссоздать  путем 
изучения этих фрагментов. Одним из таких фрагментов является зооморфная лексика. В сказках как 
казахского,  так  и  русского  народа  нередко  используются  зооморфные  образы.  Зооморфные  образы 
представляет  собой  чрезвычайно  интересный  и  самобытный  языковой  пласт,  выявляет  специфику 
мировосприятия  носителей  языка  и  культуры.  Однако  зооморфные  образы,  стремясь  к  сохранению 
универсальных черт, отличаются национальным своеобразием.
 
Персонажи русских народных сказок представлены образами диких и домашних животных, в 
казахских сказках чаще используют зооморфные образы домашних животных.
 
В  русских  сказках  образы  диких  животных  явно  преобладают  над  образами  домашних:  это 
лиса, волк, медведь, заяц, из птиц  –
 
журавль, цапля,  дрозд, дятел, воробей,  ворон и др. Домашние 
животные  встречаются  значительно  реже:  это  собака,  кот,  козёл,  баран,  лошадь,  свинья,  бык,  из 
домашних  птиц  –
 
гусь,  утка  и  петух.  В  казахских  сказках  наоборот,  чаще  используют  зооморфные 
образы домашних животных: лошадей, верблюдов, овец, коров и т.д.
 
Употребление  тех  или  иных  зооморфов  имеет  глубинные  исторические  корни.  Примером 
выражения национально
-
культурной специфики,  как русского, так  и казахского языка  может служить 
зооморфный  образ  кошки  (каз.  мысық).  Русскому  зоообразу  кошка
 
свойственны  противоречивые 
коннотативные признаки; так по
-
русски называют:
 
–
 
ласковую или влюбчивую женщину (девушку, девочку);
 
–
 
ловкого, гибкого человека, способного легко и проворно прыгать, взбираться;
 
–
 
легкую и неслышную походку называют кошачьей
 
поступью.
 
В  таких  устойчивых  выражениях,  как  дохлая  кошка,  грызутся  как  кошка  с  собакой 
представлены  отрицательные  коннотативные  значения.  Но  несмотря  на  это  зооморфный  образ 
русского языка кошка
 
не несет на себе такой отрицательный признак в отличие от
 
казахского мысық
. 
В  русской  языковой  картине  мира  кошка  является  любимым  животным  (в  русской  культуре  в  новый 
дом  сначала  запускают  кошку  на  счастье,  чтоб  хорошо  жилось).  В
 
казахской  языковой  культуре 
данное животное несет отпечаток недоброжелательности. В казахской культуре кошку не допускали к 
беременным  женщинам  и  маленьким  детям.  В  связи  с  этим  известны  образные  языковые  единицы 
мысық  тілеу,  мысық  дәме  (кошачье  желание
 
–
 
желание,  не  столь  значительное,  скорее  всего  не 
осуществляемое), в которых проявляется негативное значение. [2, с.100]
 
Одним из примеров зооморфных образов в казахской сказке можно выделить и образ змеи. В 
казахских традициях змея олицетворяет:
 
–
 
символ тайного знания и мудрости;
 
–
 
символ созидательного творения;
 
–
 
символ вечной жизни и
 
обновления.
 
В сказке «Ақ жылан» змея
 
представляется хранительницей очага, и мудрой защитницей своей 
семьи. По поверьям казахов змеи
 
самые преданные своей семье, всегда живут всей семьей, и потому 
никого  не  бояться.  Считалось,  что  ангелы  ходят  в  образе  змеи.  Проникшую  в  юрту  змею  казахи 
рассматривали  как  хороший  знак.  Даже  если  она  была  ядовитая,  ее  не  убивали,  а  почтительно 
выпроваживали,  обливая  молоком  и  айраном.  Ақ  жылан  у  казахов  была  неприкосновенной,  она 
почиталась как хранительница домашнего очага.
 
В  русской  же  сказке  змея  искусительница,  гадкая  и  подлая.  Во  всех  русских  волшебных 
сказках всегда идет борьба богатырей со Змеем
-
Горынычем, говорится о вреде и зле, который Змей 
постоянно  наносит  всему  русскому  народу.  Так  и  в  сказке  «Лиса  и  змея»  змея  обманывает  лису  и 
пытается  ее  задушить.  Лисе  все  же  удается  выжить,  и,  понимая,  что  она  зря  принимала  змею  за 
друга, лиса произносит: «Не доверяй друзьям, которые извиваются!».
 

326 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
Наряду  с  зооморфными  образами  для  более  точного  описания  «характера»  животного 
используют глаголы, имеющие непосредственное отношение к самому животному. Так, например, при 
описании образа собаки автор сказки использует глагол собачиться; лиса –
 
лукавит, бык –
 
бычится, 
обезьяна  –
 
обезьянничает.  То  же  самое  в  казахских  сказках:  ит  –
 
иттену  (заслужить  недоверие, 
неуважение  своим  поведением),  иттесу  (жить  во  вражде,  ссориться),  итырықтау  (устать  до 
изнеможения), итшілеу (испытывать невзгоды и лишения),
 
түлкі –
 
түлкілену (льстить), арыстан 
–
 
арыстаншылу (пытаться добиться несбыточного и т.д
. 
[3, с.102]
 
Нами  был  проведен  анализ  казахских  и  русских  сказок,  в  которых  используются  идентичные 
зооморфные образы. Особое внимание мы уделили отношению представителей данных народностей 
(казахской и русской) к образам (т.е. животным) в сказке.
 
Результат проведенного нами анализа мы отразили в таблице:
 
 
Образ
 
 
Название сказки
 
Отношение к данному образу в:
 
языковой картине мира 
казахского народа
 
языковой картине 
мира русского народа
 
Орел
 
«Царь и беркут» 
(казахская)
 
«Беркут и ворон»
 
(русская)
 
символ «свободного 
полета»,
 
олицетворение 
мудрости,
 
во многом 
соотносится с образом 
представителя 
старейшин рода
 
символ ловкости и 
силы,
 
помощник в 
охоте
 
Осел(ишак)
 
«Храбрый осел»(к)
 
«Два осла» (р)
 
трудолюбивое, но 
упрямое животное
 
символ глупости
 
Волк
 
«Бараны волков 
пугают» (к)
 
«Иван
-
царевич и 
серый волк» (р)
 
ненасытность, глупость и 
жадность
 
мудрость, смелость, 
верность.
 
Медведь
 
Лиса, медведь и 
пастух (к)
 
«Медведь и лиса» (р)
 
необычайная сила и 
свирепый характер
 
увалень, 
неповоротливый и 
веселый
 
Лиса 
 
«Перепелка и лиса» (к)
 
«Колобок» (р)
 
образ хитрости, 
граничащий с 
предательством
 
олицетворяет собой 
хитрость, коварство, 
лживость, лукавство и 
эгоизм.
 
Слон 
 
«Слон и обезьяна» (к)
 
«Слоненок» (р)
 
 
Трудолюбие, выражает 
верность своей родине и 
заботу о семье
 
символ силы и власти, 
олицетворяет элемент 
Земли.
 
Корова 
 
«Кому корову 
кормить» (к)
 
«Сказка про корову 
Буренку» (р)
 
прежде всего кормилица, 
заслуживающая 
бережного отно
-
шения
 
символ
 
терпения, доброты и 
смирения.
 
Собака
 
«Мышь, собака и 
кошка» (к)
 
«Барин и собака»
 
олицетворяет подлость, 
а также, образ недотепы, 
бестолкового человека.
 
изображается как 
умное животное, 
преданное человеку
 
 
Наше 
исследование 
показало 
этнокультурную 
специфику 
концептуализации 
интеллектуальной  сферы  человека,  которая  осуществляется  на  основе  включения  зооморфных 
образов.  Нами  были  выявлены  наиболее  типичные  зооморфные  образы,  используемые  в  сказках  и 
участвующие в моделировании казахской и русской языковой картины мира.
 

жүктеу/скачать 5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: