«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
61 
 
 
органів  влади  та  управління  України.  Центральний  державний  архів  вищих  органів  влади  та 
управління України. 
49 
13. 
Спр.
 
62. Листування Президента
 
України з громадськими організаціями, політичними об’єднаннями 
і організаціями, рухами, творчими спілками. 18 січня –
 
6 липня 1992
 
р., 191 арк. Фонд.
 5233. 
Опис 1. 
Адміністрація  президента  України.  Канцелярія.  Служба  президента  по  зв’язках  громадськими 
організаціями,  політичними  організаціями  та  рухами
. 
Юридична  служба.  Центральний  державний 
архів вищих органів влади та управління України. 
48 
 
 
Ірина Верховцева
 
(Ізмаїл, Україна)
 
 
КОЛОНІЗАЦІЯ ВІРМЕНАМИ ПОДУНАВ′Я
 
 
Дев′ять  південно
-
західних  районів  Одещини  мають  особливу  історичну  долю,  через  що  в 
науковій літературі цей край отримав назву Українське Подунав′я [1, с. 48]. Його історико
-
культурний 
ландшафт  відрізняється  надзвичайним  розмаїттям,  адже  специфічне  географічне  розташування 
регіону  (у  Північно
-
Західному  Причорномор′ї,  на  перетині  торговельних,  міграційних  шляхів, 
культурних  контактів  євразійського  масштабу,  в  зоні  динамічних  геополітичних  протистоянь  між 
державами,  що  прагнули  домінувати  у  Середземномор′ї  та
 
Причорномор′ї  [2,  с.  4
-
5])  обумовило 
чисельні  переселення  сюди  народів  з  різних  областей  континенту.  Одними  з  тих,  для  кого  з  давніх
-
давен Подунав′я стало зоною колонізації, були вірмени (самоназва –
 
хай) [3, с. 37].
 
Знайомство  з  історією  колонізації  Подунав′я  допомагає,  за  висловом  сучасних  дослідників, 
продукуванню  смислів  для  культурної  комунікації  мешканців  краю,  наповненню  цими  смислами 
життєпростору  регіону  [4,  с.  597;  5,  с.  57],  що  сьогодні,  у  свою  чергу,  сприяє  об′єднанню  людей  в 
регіональне  співтовариство,  формує  у  них  почуття  соціальної  солідарності  та  відповідальності  за 
теперішнє і майбутнє своєї малої батьківщини.
 
До  вивчення  історії  вірменської  колонізації  земель  у  басейні  Чорного  моря  доклали  зусиль 
чимало  дослідників  [6  –
 
11],  натомість  колонізації  вірменами  дунай
-
дністровського  пониззя  уваги 
приділено  замало.  Не  прагнучи  усебічного  висвітлення  проблеми,  спробуємо  охарактеризувати 
основні  етапи  вірменської  колонізації  краю  протягом  давнини  та  середньовіччя,  а  також  визначити 
значення цього явища у соціокультурному житті регіону.
 
Розташована  на  Вірменському  нагір′ї  історична  Вірменія  обіймала  території,  що,  немов 
величезний  коридор,  поєднували  народи  Прикаспію,  Південного  Причорномор′я  (у  тому  числі  Малої 
Азії)  з  мешканцями  басейнів  Тигра  та  Євфрата.  Як  вказують  фахівці,  з  сивої  давнини  ці  землі  були 
включені у грандіозну торговельну мережу, що об′єднувала Давній Схід від Тигру до Інду, від Окса та 
Євфрата  до  Нілу.  Вірменія,  будучи  однією  з  областей  Сходу  (його  північною  околицею),  не  тільки 
пов′язувала  між  собою  величезну  територію,  а  й  забезпечувала  культурно
-
господарські  зв′язки  між 
Сходом та Заходом [9, с. 105]. У зону колонізації вірмен потрапили і землі Північного Причорномор′я, 
куди завдяки цьому народові проникали культурні та економічні досягнення країн Передньої Азії [9, с. 
108]. 
Особливо  цікавими  є  сторінки  історії  прадавнього  населення  історичної  Вірменії,  пов′язані  з 
його впливом на формування славнозвісної Трипільської культури, пізні етапи існування якої (3 тис. до 
н.е.)  представлені  і  в  дунай
-
дністровському  пониззі.  Знахідки  Б.Куфтіна,  досліди  Т.С.Пасека,  сучасні 
дослідження антропологів та генетиків вказують на те, що трипільці мали у своєму корінні вірменські 
складові  [11].  Отже,  до  початкових  етапів  вірменської  колонізації  Подунав′я  варто  віднести 
пізньотрипільські часи енеолітичної доби.
 
У  ранньозалізні  часи,  за  свідченнями  історика  і  географа  І  ст.  до  н.е.  Страбона,  після 
завоювань Мітридата Євпатора і Тиграна Великого вірмени займалися комерцією по берегах Чорного 
и  Каспійського  морів,  торгували  з  сарматами,  сиракійцами,  які  мешкали  поблизу  ріки  Танаїс,  на 
Північному Кавказі і нижньому Подунав′ї [9, с. 105; 12, с. 17].
 
У середньовіччі падіння в ХІ ст. під ударами турків
-
сельджуків вірменської держави Багратідів 
та  зруйнування  її
 
столиці  міста  Ані  дало  поштовх  масовому  розселенню  вірмен  у  Причорномор′ї,  в 
тому числі на берегах Дунаю [13, с. 91; 14, с. 7; 15, с. 201].
 
Загалом ХІ
-
ХІ
V 
ст. стали періодом бурхливих змін в етнокультурному житті краю. Посилюється 
експансія  тюрків,  у  протистоянні  між  слов′янськими,  романськими,  тюркськими  народами  в  Подунав′ї 
формується новий політичний та культурний «клімат»: степові прибульці з Азії торують свої шляхи в 
Причорномор′ї,  накидають  владу  тубільцям.  На  чималий  відтинок  часу  землі  краю  стають  зоною 
панування  половців
-
кипчаків,  пізніше  –
 
монголо
-
татар  [16,  с.  58].  Російський  дослідник  С.Карпов 
зазначає:  настає  «переломний  час»  в  історії  народів  Європи,  змінюється  карта  Причорномор′я. 
Половецька  держава  Дешт
-
і
-
Кипчак  «вмонтовується»  у  татарську  систему  данництва  та  підлеглості, 
встановлюються нові політичні зв′язки. В гирлі Дунаю виникають генуезькі факторії Кілія та Лікостомо. 

62 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
Постає  нова  система  організації  торгівлі  [17].  Саме  на  ці  часи,  за  свідченнями  істориків,  припадає 
найбільш активна міграція у північнопричорноморські землі вірмен.
 
Як стверджує А. Гаркавець, мешкаючи тривалий час на землях Подунав′я поряд з кипчаками
-
половцями, вірмени засвоїли їх мову, успадкували чимало традицій і перетворилися на тюркомовний 
народ  [14,  с.  5
-
7].  Встановивши  зв′язки  з  генуезцями  та  співвітчизниками  з  вірменської  діаспори 
Кілікійського  царства,  вірмени  заснували  громади  у  Кілії  та  Акермані  (сучасний  Білгород
-
Дністровський).  Т.Саргсян  вказує,  що  після  1475  р.  вірменська  колонія  Кілії  суттєво  збільшилась  в 
результаті  переселення  сюди  з  Криму  вірмен,  які  тікали  від  турецьких  переслідувань  [10,  с.  247]. 
Пізніше,  на  зламі 
XV
І  та 
XVII 
ст.,  католицький  єпископ  Амелія  Антонія
-
Марія  Граціані  (1537
-1611) 
–
 
секретар  папського  легата  Коммедоне  у  творі  «Чотири  книги  про  життя  кардинала  Джиованні
-
Франческо Коммедоне» повідомляв після спілкування з вірменами Львова: тікаючи через утиски турків 
зі  своєї  батьківщини,  вірмени  дістались  гирла  Дунаю,  звідки  попрямували  у  землі  Русі  та  з  дозволу 
королів оселились у Львові [7, с. 23].
 
В  часи  перебування  Подунав′я  у  складі  Молдавії  її  господарі  в  XV  ст.  усіляко  сприяють 
торговельній  діяльності  вірменських  колоністів,  надають  їм  пільги.  Зокрема,  це  зробив  в  1401  р. 
Олександр Добрий, намагаючись з допомогою вірменських купців встановити зв′язки з Польщею [8 с. 
173].  А  Стефан  ІІІ  Великий  навіть  відзначив  високою  посадою  за  активну  діяльність  одного  з  них  на
 
ім′я  Гоян  [10,  с.  247].  Вірменська  громада  Акермана  (у 
XIV 
ст.  він  називався  Четатя
-
Албе),  що 
перебував на так званому «татарському торгівельному шляху», стала «матір′ю» вірменських колоній, 
які  утворились  в  на  території  Румунії,  Молдови.  За  свідченнями  історика  П.Середжука,  вірменські 
громади  Подунав′я  встановили  міцні  економічні  зв′язки  з  торговельними  осередками  Галицького 
Прикарпаття [18, с. 135]. Поряд з Кафою, Стамбулом Кілія та Акерман належали до числа ключових 
пунктів  міжнародної  торгівлі  на  берегах  Чорного  моря.  Ці  міста,  а  згодом  й  Ізмаїл,  стали  вогнищами 
вірменської культури в Північно
-
Західному Причорномор′ї [10, с. 247; 14, с. 9]. Мешканці подунайських 
колоній займались не тільки торгівлею, а й ремісництвом, мали самоврядування [8, с. 172
-173]. 
З  переходом  Подунав′я  в  XV
-XVI 
ст.  під  турецьку  владу  торгівельне  і  через  це  загалом 
економічне життя в краї занепадає: за свідченням вірменського історика Григора Даранагці (кінець XVI 
–
 
початок  XVII  ст.),  усіх  вірмен  султан  переселив  до  Константинополя
 
[10  с.  248].
 
Проте  за 
свідченнями  відомого  турецького  мандрівника  XVII  ст.  Евлії  Челебі,  вірменські  купці  тими  часами  у 
краї мешкали, зокрема, в Ізмаїлі [19, с. 117].
 
Отже, в результаті колонізації вірменами Подунав′я з давнини, протягом античності та усього 
середньовіччя  цей  народ  став  активним  учасником  соціокультурних  процесів  у  краї.  Своєю 
торговельною діяльністю вірмени пов′язували Схід та Захід, сприяли імпорту до Європи культурних і 
господарських  досягнень  населення  Стародавнього  Сходу,  не  останню  роль  у  чому  відігравало 
Подунав′я.  Зокрема,  вірмени  несли  сюди  досягнення,  за  висловом  Гордона  Чайлда,  «міської 
революції»  [20,  с.  67],  що  у  подальшому,  в  свою  чергу,  закладало  в  Подунав′ї  підмурки  міської 
культури.
 
Важливою  рисою  етнічної  культури  вірмен  з
 
початку 
IV 
ст.  стала  її  приналежність  до 
християнської  традиції  [21,  с.  183].  Оскільки  християнство  для  питомої  ваги  мешканців  Подунав′я 
стало культуроутворюючою конфесією, а також становило вісь соціокультурної історії краю [22, с. 38], 
слід відзначити, що переселення сюди вірмен сприяло утвердженню «християнскості» регіону, робило 
його складовою християнського макрорегіону світу.
 
 
Література:
 
1. 
Верховцева  І.Г.,  Луньова  О.К.  Південний  захід  Одещини  у  вимірі  локалістики:  питання  топоніму  //
 
Матеріали  ІІІ  Міжнародної  науково
-
практичної  інтернет
-
конференції  «Проблеми  та  перспективи 
розвитку  науки  на  початку  третього  тисячоліття  у  країнах  СНД»  (Переяслав
-
Хмельницький,  29
-31 
липня 2012 р.) –
 
Переяслав
-
Хмельницький, 2012. –
 
С. 47
-50. 
2. 
Верховцева  И.Г.  Природно
-
географические  факторы  социокультурного  развития  Украинского 
Придунавья  //  Вестник  гуманитарного  научного  образования:  Научно
-
практический  журнал.  –
 
Москва, 2011. –
 
Ноябрь. –
 
№ 11 (13). –
 
С. 3
-8. 
3. 
Наулко В. Формування сучасного етнічного складу населення України // Етнонаціональні процеси в 
Україні:  історія  та  сучасність.  –
 
К.:  Головне,  спеціальне  видавництво  літератури  мовами 
національних меншин України, 2001. –
 
С. 13
-46. 
4. 
Зашкільняк Л. Метаморфози сучасної Кліо (про нові тенденції світового історіописання на початку 
ХХІ століття) // 
Theatrum humanus vitae
: Студії на пошану Наталії Яковенко. –
 
К., 2002. –
 
С. 595
-604. 
5. 
Яковенко Н. Вибір імені 
versus 
вибір шляху (назви української території між кінцем 
XVI 
–
 
кінцем 
XVII 
ст. // Міжкультурний діалог. –
 
Т. 1: Ідентичність. –
 
К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2009. –
 
С. 57
-95. 
6. 
Дашкевич  Я.  Армянские  колонии  на  Украине  в  источниках  и  литературе 
XV 
–
 
ХІХ  веков 
(историографический  очерк).  –
 
Ереван:  Издательство  Академии  наук  Армянской  ССР,  1962
. 
–
 
117 
с.
 
7. 
Бэнэцяну  В.  Армянские  колонии  на  территории  Румынии  по  данным  румынской  топонимии
. 
–
 
[Електронний ресурс]. –
 
Режим доступу: 
http://hpj.asj-oa.am/375/1/62-1%28171%29.pdf 

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
63 
 
 
8. 
Мартиросян А.А.
 
К предыстории древнейших этапов культуры Армении. –
 
[Електронний ресурс]. –
 
Режим доступу: 
http://hpj.asj-oa.am/165/1/60-1%2891%29.pdf 
9. 
Саргсян  Т.  Армянские  эпитафии  из  Килии
. 
–
 
[Електронний  ресурс]
. 
–
 
Режим  доступу: 
http://www.history.odessa.ua/publication10/72.pdf 
10. 
Євтух  В.  Б.,  Трощинський  В.П.,  Галушко  К.Ю.,  Чернова  К.О.  Етнонаціональна  структура 
українського суспільства: Довідник.
 
–
 
К.: Наукова думка, 2004. –
 
343 с.
 
11. 
Лэнг  Д.  Армяне.  Народ
-
созидатель.  М.:  Центрполиграф,  2008  г.  [Електронний  ресурс
] 
–
 
Режим 
доступу. –
 http://oldevrasia.ru/library/Armyane--Narod-sozidatel/ 
12. 
Калустьян Л.Х. Армянская диаспора Одессы. –
 
Одесса: Астропринт, 1999.
 
13. 
Мхеян  А.  Формування  вірменських  колоній  в  Україні  //  Вісник  Львівського  університету.  –
 
Серія 
філологічна. –
 
Вип. 42. –
 2007. 
–
 
С. 
88-92. 
14. 
Гаркавец А.Н. Загадочные украинские армяне, которые говорили, писали и молились по
-
кыпчакски 
и  400  лет  назад  напечатали  первую  в  мире  кыпчакскую  книгу  //  Гаркавец  А.  Н.  Кыпчакское 
письменное наследие. –
 
Т. 1. Каталог и тексты памятников армянским письмом. –
 
Алматы: Дешт
-
и
-
Кыпчак, 
2002. 
–
 
С. 
5
-28. 
–
 
[Електронний 
ресурс]. 
–
 
Режим 
доступу: 
http://turklib.ru/engine/includes/print.php?category=general_history-science-
lingo&altname=kypchakskoe_pismennoe_nasledie_tom_1 
15. 
Дашкевич Я. Вірмени в Україні: дорогами тисячоліть. Збірник наукових праць.  –
 
Л.: Логос, 2012. –
 
1328 с.
 
16. 
Верховцева  І.Г.  Тюрки  у  Подунав′ї  (етносоціокультурні  аспекти)  //
 
Матеріали  ІІ  Міжнародної 
науково
-
практичної  інтернет
-
конференції  «Проблеми  та  перспективи  розвитку  науки  на  початку 
третього  тисячоліття  у  країнах  СНД»  (26
-
28  травня  2012  р.):  Зб.  наук.  праць.  –
 
Переяслав
-
Хмельницький, 2012. –
 
С. 57
-59. 
17. 
Карпов С.П. Причерноморье как перекресток цивилизаций в Средние века
. 
–
 
[Електронний ресурс]. 
–
 
Режим доступу: 
http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Egipet/XV/Kalkaschandi/pred2.htm 
18. 
Сиреджук  П.
 
С.  Расселение  и  численность  армян  в  Галицком  Прикарпатье  в 
XVI 
–
  XIX 
веках
. 
–
 
[Електронний ресурс]. –
 
Режим доступу: 
http://hpj.asj-oa.am/3956/1/1984-1%28134%29.pdf 
19. 
Челеби  Э.  Книга  путешествий.  Походы  с  татарами  и  путешествия  по  Крыму  (1641
-
1667  гг.).  –
 
Симферополь: Таврия, 1996. –
 
240 с.
 
20. 
Чайлд  Г.  Расцвет  и  падение  древних  цивилизаций.  Далекое  прошлое  человечества.  –
 
М.
: 
Центрполиграф
, 2012. 
21. 
Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любіцева О. О. Географія релігій: Навчальний посібник для студентів 
географічних і філософських факультетів вищих навчальних закладів. –
 
К.: Артек, 1999. –
 
504 с.
 
22. 
Верховцева  И.Г.  Христианское  наследие  Украинского  Придунавья  и  региональная  идентичность 
населения края // Михаило
-
Архангельские чтения: Сборник материалов VI Международной научно
-
практической  конференции  17  ноября  2011  г.  –
 
Рыбница:  Рыбницкий  филиал  ПГУ  им. 
Т.Г.
 
Шевченко, 2011.
 
–
 
С. 36
-39. 
 
 
Наталія Земзюліна
 
(Черкаси, Україна)
 
 
ВЗАЄМОДІЯ ЕВРОПЕЙСЬКИХ ПРАВЛЯЧИХ ПАРТІЙ ТА КООПЕРАЦІЇ В ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ 
ХХСТ.: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ
 
 
Суспільна  актуальність  дослідження  кооперативного  руху  країн  Центральної  Європи  у 
контексті  політики  комуністичних  та
 
аграрних
 
партій  у  20
-
х  роках  минулого  століття  зумовлена 
певними  факторами.  Останнім  часом  спостерігається  обґрунтоване  зростання  уваги  до  потенціалу 
кооперації  у  вирішенні  комплексу  соціальних  та  економічних  проблем,  породжених  ринковими 
трансформаціям  останніх  років  у  галузі  сільського  господарства.  Адже  за  умов  глобалізації  і 
концентрації  сільськогосподарського  виробництва  дрібне  селянське  господарство  може  мати 
перспективу  лише  за  умови  широкого  і  різнобічного  кооперування.  Світовий  досвід  підтвердив 
успішність  та  результативність  не  лише  збуто
-
постачальницької,  а  й  кредитної  кооперації  селян
-
власників
. 
Мета  роботи
 
полягає  у  з’ясуванні  історичного  досвіду  взаємодії  кооперативного  руху  та 
політичних  сил  на  прикладі  вивчення  теорії  та  практики  кооперативної  політики  селянських  та 
комуністичних партій Центральної Європи. Висвітлити процес ґенези та еволюції різних форм та видів 
європейського кооперативного руху в першій чверті ХХ ст.
 
Історіографія проблеми
 
Чисельні  збірки  документів  присвячені  кооперативному  рухові,  що  вийшли  друком  у 
радянський  час,  готувалися  відповідно  до  пануючих  за  однопартійного  режиму  ідеологічних 
імперативів. Відібрані у них документи мали вписуватись в офіційну схему перебігу історичних подій. 
Цей  блок  джерел  репрезентований  насамперед  тематичними  публікаціями  присвячених 

64 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
кооперативно
-
колгоспному  будівництву  в  СРСР  та  окремих  його  республіках  та  регіонах
 [1;  2
].  У 
зв’язку  із  зазначеними  особливостями  археографічних  збірок  радянської  доби,  особливий  науковий 
інтерес  становлять  ті  із  них,  які  побачили  світ  за  останні  роки  існування  Радянського  Союзу,  адже  у 
них, хоч і не повно, проте знайшла своє відображення реальна картина взаємодії між більшовицьким 
режимом  та  кооперативним  рухом
 [3;
4].  Загальнодоступними  для  дослідників  є
 
чисельні  праці 
теоретиків комунізму та більшовизму, які визначали зміст партійно
-
державного курсу щодо кооперації 
[5;  6],  а  також  функціонерів  компартій  країн  Центральної  Європи,  які  робили  більш  або  менш  вдалі 
спроби  принатурення  «генеральної  лінії»  до  специфічних  особливостей  власних  країн
 [7;  8;  9]. 
Натомість публікації праць теоретиків соціал
-
демократії, кооперативного соціалізму  та аграризму, які 
висловлювали  альтернативні  офіційній  компартійній  лінії  погляди  на  перспективи  перетворення 
суспільства і роль кооперації у цьому процесі, репрезентовані або виданнями досліджуваного періоду, 
або публікаціями, які побачили світ уже після розпаду СРСР, чи, в крайньому випадку, за останні роки 
його існування
 [10; 11; 12; 13]. 
У  20
-
х  роках  ХХ  ст.  окремі  селянські
 
партії  Центральної  Європи  отримали  можливість  для 
реалізації власної програми суспільної модернізації, важливою її складовою мало стати використання 
потенціалу різних видів кооперації. Проте, перш ніж перейти до розгляду здійснюваних перетворень, 
варто  з’ясувати  соціально
-
економічні  та  суспільно
-
політичні  особливості,  за  яких  вони  відбувалися. 
Країни регіону залишалися у цей час переважно аграрними із домінуванням дрібновласницьких верств 
населення не лише у соціальній структурі села, а й міста. Наприклад,
 
в Угорщині на початку 20
-
х років 
із 7,5
 
млн. жителів країни сільське населення становило абсолютну більшість
 
–
 4,2 
млн. осіб. В містах 
мешкало лише 3,3
 
млн. [14, с.
 
61]. Кількість найманих працівників та службовців хоч і зросла з 1920 до 
1930 рр. з 465 до
 660 
тис., проте більшість з них і надалі залишалась зайнятою у дрібновласницькому 
(кустарному)  виробництві.  У  свою  чергу  60
 
%  робітників  великих  підприємств  концентрувалися  у 
межах Великого Будапешту. Серед селянства чітко виділялась група середньо заможних та заможних 
господарів,  що  володіли  ділянками  від  5  до  50  га  землі.  Охоплюючи  понад  26
 
%  усіх  селян  вони 
обробляли  37,5
 
%  земельних  угідь  країни  [14,  с.61,  65].  У  Польщі  частка  найманих  робітників  та 
службовців також зростала дуже повільно (з 27
 
% у 1921 до 30
 
% у 1938
 
рр.). При цьому і серед них 
традиційно домінували робітники дрібновласницьких (кустарних) підприємств та сільськогосподарські 
робітники. Лише 12
 
% усіх найманих працівників країни становили робітники великих підприємств, а це 
близько 3% населення країни.
 
Ще  більш  яскраво  ці  особливості  виявляли  себе  у  Болгарії,  так  на  початку  20
-
х  років 
проживало  все  ще  менше  1
 
млн.  осіб.  У  профспілках  після  завершення  Першої  світової  війни 
налічувалося  менше  40
 
тис.  осіб,  з  200
 
тис.,  найманих  робітників  у  промисловості  та  ремеслах.  У 
країні, населення якої значно перевищувало 4,8
 
млн. осіб робітниче населення становило менше 1% 
[15, с.
 31
–32]. У свою чергу найвпливовішою групою селянства в Болгарії були власники 5–30 га землі 
(52% усіх господарств та понад  70% землі), які у свою чергу, поділялись на групу середньозаможних 
(близько  35
 
%  господарств  та  35%  землі,  у  середньому  по  7,3га)  та  заможних  (близько  17% 
господарств  та  34%  землі,  в  середньому  по  15га)  [
33
,  с.
 
52].  Саме  вони  становили  абсолютну 
більшість серед членів сільськогосподарської кооперації країни.
 
Відповідна специфіка позначилася на кооперативному  русі.  В  усіх країнах регіону серед  його 
членів домінували селяни. Проте, якщо у Чехословаччині це стосувалося лише сільськогосподарських 
кооперативів,  то  в  Угорщині  провідну  роль  відігравала  селянська  споживча  кооперація,  згуртована  у 
спілці  «Хангія»,  (понад  1
 
млн.  членів).  Серед  членів  споживчого  руху  Польщі  (понад  0,8
 
млн.  осіб) 
частка селян, хоч і поступалася міщанам, проте була значною [16, с.13]. Зокрема, у найбільшій у країні 
Польській  спілці  споживчої  кооперації  «Сполем»,  станом  на  1923  р.  фіксувалось  майже  паритетне 
співвідношення  членів  сільських  та  міських  кооперативів  (180  та  152
 
тис.  відповідно).  Схоже 
співвідношення спостерігалась  і  у  Спілці  споживчої кооперації Познані. У  Румунії  частка селянства  у 
споживчій  кооперації  становила  75%  [17,  с.
 38
–39].  Подібна  ситуація  склалася  і  у  Болгарії,  де  в 
сільській місцевості наприкінці 1922 р. концентрувалося майже 60
 
% загальної чисельності споживчих 
товариств.  Щоправда  більшість  із  них  мала  невелику  кількість  членів  [1
6
,  с.
 
66].  Незначною  була 
частка  селянства  лише  серед  членів  споживчих  товариств  Чехословаччини.  Це  пояснювалось 
найвищим  серед  країн  регіону  рівнем  урбанізації  та  індустріалізації.  Відтак,  саме  в  споживчій 
кооперації  Чехословаччини  склалась  специфічна  для  регіону  Центральної  Європи  ситуація,  за  якої 
наймані робітники та інші мешканці міст становили майже всю членську базу споживчої кооперації.
 
Кооперативний  рух  країн  регіону  впродовж  20
-
х  років  позначався  організаційною 
неоднорідністю.  Так,  якщо  в  Угорщині  він  був  не  лише  інтегрований  до  загальнонаціонального 
кооперативного  центру
 
–
 
Угорської  кооперативної  спілки,  а  й  структурований  у  консолідовані 
організації  споживчої,  кредитної  та  інших  форм  кооперації,  то  у  Чехословаччині  та  Польщі  процеси 
інтеграції  кооперативного  руху  тривали  у  цей  період.  Це  зумовлювалось  як  особливостями 
формування їх територій, так і національним складом населення. Зокрема, в Польщі давалося взнаки 
тривале входження
 
її територій до трьох сусідніх імперій (Російської, Австро
-
Угорської та Німецької), 
на  яких  і  відбувалися  процеси  ґенези  кооперативного  руху  наприкінці  ХІХ  ст.  В
 
результаті,  у  Польщі 
існували окремі взаємонезалежні центри усіх видів кооперації, а у Чехословаччині окремі національні 

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
65 
 
 
об’єднання сільськогосподарської та споживчої кооперації. Процеси консолідації кооперативного руху 
наштовхувались на політико
-
ідеологічні суперечності між тими політичними силами, що контролювали 
ті  чи  інші  центри.  Саме  з  цієї  причини  роздробленість  польської  сільськогосподарської  кооперації 
долалась  повільніше  аніж  чехословацької.  Це  зумовлювалось  боротьбою  за  вплив  у  можливому 
єдиному  центрі
 
–
 
Центральній  спілці  сільськогосподарських  кооперативів.  Великі  землевласники
 
–
 
члени  кооперації  колишньої  прусської  Польщі
 
–
 
у  Познані  знайшли  собі  сильних  опонентів  у  особі 
заможного  селянства  колишнього  Царства  Польського,  згуртованого  селянськими  демократами[18, 
с.
 6
–8].  У  результаті  протистояння  під  егідою  познанського  центру  об’єднались  три  спілки 
сільськогосподарських товариств у всіх трьох частинах Польщі, а інші п’ять ревізійних землеробських 
спілок  та  дев’ять  центральних  кооперативів  створили  у  червні  1924  р.  альтернативне  Об’єднання 
землеробських кооперативних спілок з центром у Варшаві.
 
У  Чехословаччині  позначався  притаманний  кооперації  колишньої  Австро
-
Угорщини  поділ  за 
національною ознакою. Селянська кооперація була об’єднана у створеній 1921 р. Союзі спілок чеських 
сільськогосподарських  кооперативів,  до  якого  входили  сім  обласних  спілок.  Його  торговельним 
центром була Центральна спілка сільськогосподарських кооперативів. Німецька сільськогосподарська 
кооперація  різних  частин  Чехії
 
–
 
Богемії,  Моравії  та  Сілезії
 
–
 
об’єднувалась  у  альтернативні  чеським 
Спілки,  що,  у  свою  чергу,  були
 
консолідовані  у  створеному  1920  року  загальнодержавному  Союзі 
спілок  німецьких  сільськогосподарських  кооперативів  [19,  с.
 
48].  Загальна  чисельність  членів 
товариств,  охоплених  Центральною  спілкою  чеських  споживчих  і  виробничих  товариств,  сягала  на 
початок
 20-
х років 700
 
тис. осіб. До німецької Центроспілки належали 239 товариств, з яких 223 були 
споживчими.  Загальна  кількість  членів  німецької  Центроспілки  сягала  290
 
тис.  осіб.  Тут  процеси 
консолідації  гальмувалися  гострою  боротьбою  між  комуністами  та  соціал
-
демократами.  Вплив 
комуністів  був  особливо  значним  у  слов’янській  частині  чехословацької  кооперації,  а  в  німецьких 
абсолютно  домінували  помірковані  соціал
-
демократи,  які  побоювались  ініційованого  комуністами 
злиття двох кооперативних центрів [19, с.
 50
–
52]. 
Поряд  із  процесами  консолідації  кооперативного  руху  у  країнах  регіону  спостерігалась  і 
тенденція  до  організаційного  виокремлення  робітничої  споживчої  кооперації.  Вона  теж  була 
зумовлена  політико
-
ідеологічними  мотивами,  а  саме:  намаганням  соціал
-
демократів,  і  особливо 
комуністів,  уникнути  розчинення  нечисленних  робітничих  товариств  у  споживчій  кооперації,  серед 
членів якої домінували дрібновласницькі верстви села (насамперед Угорщина) та міста (насамперед 
Польща).  Адже  останні  знаходились  під  ідейним  впливом  кооперативного  соціалізму  (в  основному 
польська  споживча  кооперація).  Насамперед  відповідна  тенденція  знайшла  свій  вияв  у 
організаційному  виокремленні  із  споживчої  спілки  «Хангія»  Спілки  робітничої  кооперації  в  Угорщині 
(1920)  та  протидії  входженню  Спілки  робітничої  кооперації  Польщі  до  загальнонаціонального 
об’єднання споживчої кооперації країни «Сполем» у 1924–1925 рр.
 
У  зв’язку  з  цим,  можливості  вирішення  аграрного  питання  та  реалізації  власної  програми 
суспільної модернізації у представників селянських політичних сил Польщі були мінімальними. Навіть 
закон про аграрну реформу був прийнятий лише у грудні 1925 р., та й то у поміркованій редакції, що 
зумовлювалось його компромісною природою: відчуженню підлягали лише землі тих маєтків, що мали 
понад 180
 
га (для західноукраїнських та західнобілоруських земель цей показник становив 300 га) [20, 
с.  85].  Коли  ж,  після  чергових  виборів,  10  травня  1926  р.  був  сформований  новий  уряд 
правоцентристської  більшості  (так  звана  Хієна
 
–
 
«П’яст»)  на  чолі  з  лідером  консервативних  сил  В. 
Вітосом,  військові  під  проводом  Ю.  Пілсудського,  за  підтримки  лівих  політичних  сил,  включно  із 
представниками  радикального  крила
 
–
 
ПСЛ–«Визволення»  –
 
здійснили  державний  переворот.  Щоб 
запобігти  загостренню  ситуації,  обоє  лідерів  ПСЛ–«Пяст»  –
 
президент  С.
 
Войцехівський  та  прем’єр 
В.
 
Вітос
 
–
 
заявили  про  свою  відставку.  Проте  досить  швидко  представники  ПСЛ–«Визволення», 
зрозуміли,  що  не  отримають  бажаного  впливу  на  політику  нового  режиму,  і  також  перейшли  в 
опозицію.
 
Отже,  як  бачимо,  соціально
-
економічні  та  політичні  умови  окремих  країн  регіону  суттєво 
різнилися.  У  селянській,  найбільш  чисельній  гілці  руху,  домінували  соціалісти
-
революціонери,  а  у 
споживчій
 
–
 
прихильники ідей кооперативізму або кооперативного соціалізму. У робітничій кооперації 
провідні  позиції  займали  помірковані  соціал
-
демократи  які  розглядали  кооперацію  як  позапартійну, 
незалежну  від  політичних  течій  організацію  трудящих  та  саме  з  нею  пов’язували  сподівання  про 
перебудову суспільства.
 
Найбільш  сприятливими  для  реалізації  кооперативної  політики  аграрних  політичних  партій 
були  у  Болгарія  та  Чехословаччина,  на  жаль  популярні  серед  населення  південної  Європи  аграрні 
партії  впродовж  20
-
х
 
років  ХХ  ст.  так  і  не  мали  можливостей  для  впровадження  в  життя  своїх 
теоретичних положень.
 
Аналізуючи  політику  лівих  партій,  важко  не  погодитись  з  В.  Кабановим  [2],  що  говорив  про 
утилітарні  підходи  комуністів  до  кооперативного  руху,  вказуючи  на  те,  що  їх  метою  було  встановити 
ідеологічний  контроль  над  кооперованими  масами.  Дослідник  наголошує  на  диференційованому 
підході більшовиків до потенціалу кооперації, яким так і не вдалось подолали упередженого ставлення 
до  кооперації,  що  склалося  ще  до  жовтневого  перевороту.  В  той  самий  час  ідея 

66 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
«загальнонаціонального  кооперативу»  не  містила  нічого  кооперативного,  внаслідок  чого  класичні 
принципи  кооперативного  руху  більшовики  намагалися  підмінити  чужими,  штучно  прив’язаними,  але 
відповідними доктринальними побудовами своїх ідеологів.
 
 

жүктеу/скачать 4,5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: