«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

124 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
Объединенных  Штатов  и  практически  закреплявшей  американскую  гегемонию  в  мире.  5  Июня  1947  г. 
муниципальным  секретарем  США  Дж.  К.  Маршаллом  официально  была  выдвинута  программа  по  оказанию 
финансовой  поддержки  государствам  Европы.  «План  Маршалла»  вступил  в  силу  в  апреле  1948  г  [5,  с.  34].
 
Тем 
самым  США  стремились  к  формированию  военно
-
политических  союзов  государств  во  главе  с  Соединенными 
Штатами,  нацеленных,  прежде  всего  против  СССР.  Также  предусматривалось  расположение  у  границ  Советского 
Союза  сети  военных  баз  США,  помощь  антисоциалистическим  силам  внутри  государств  советского  блока.  Кроме 
того,  прослеживалась  вероятность  применения  снабженных  оружием  сил  для  конкретного  вмешательства  во 
внутренние дела государств советской сферы влияния.
 
Союз  участников  антифашистской  коалиции  не  являлся  крепким  формированием  по  причине  коренных 
различий в общественных системах СССР и стран запада. Стороны руководствовались собственными интересами 
и  возможностью  расширения  сфер  влияния.  Противостояние  социалистической  и  капиталистической  форм 
экономики привели мир к холодной войне, расколовшей его на два лагеря и биполярной системе. 5 Марта 1946 г. в 
южноамериканском  городке  Фултоне,  в  своей  речи  Черчилль  предъявил  обвинения  Советскому  Союзу  в 
развёртывании  вселенской  экспансии,  в  посягательстве  на  интересы  капиталистических  государств.  Он  призвал 
«англосаксонский  мир»,  т.е.  США,  Англию  и  их  сторонников,  отдать  отпор  Советскому  Союзу.  В  1946
-
1947  годах 
Советская Россия усилила влияние на Грецию и Турцию. Трумэн объявил о готовности к политике «сдерживания»
 
в
 
отношении
 
Советского Союза во всём мире. Так называемая «доктрина Трумэна» означала конец сотрудничества 
между странами победителями. Стороны перешли к противоборству, проходившему не только за пределами, но и 
внутри  государственных  границ.  Недовольство
 
европейцев  снизившимся  в  результате  войны  уровнем  жизни 
способствовало возникновению интереса к коммунизму. В 1947 году госсекретарь США Джордж Маршалл объявил, 
что  США  готовы  оказать  государствам  Европы  финансовую  помощь  для  поддержания  экономики  при  условии 
политических  уступок.  Страны  Европы  должны  были  отказаться  от  сотрудничества  с  коммунистами  в  целом,  и  с 
коммунистическими  управленческими  кадрами  в  частности,  что  имело  место  после  победы  над  фашизмом.  В 
апреле  1948  года  17  европейских  государств,  включая  Западную  Германию,  поставили  свои  подписи  в  так 
называемом  «плане  Маршала».  Державы  Восточной  Европы,  где  прочнее  установились  прокоммунистические 
правительства,  категорически  отказались  от  участия  в  плане,  что  послужило  причиной  окончательного  раскола 
Европы. В апреле 1949 года США, Канада и большая  часть государств Западной Европы сформировали военный 
альянс под названием Организация Североатлантического договора (НАТО). СССР и страны Восточной Европы в 
1955  году  ответили  созданием  собственного  блока  –
 
Организации  Варшавского  договора.  Впоследствии  в 
государствах  Восточной  Европы  усилилось  влияние  коммунистической  партии.  Возникли  режимы  «этнической 
демократии»,  предусматривавшие  многопартийную  систему  и  многосекторную  экономику.  В  правительствах  были 
представлены коммунисты, социал
-
демократы, деревенские и другие партии, набравшие необходимый минимум на 
голосованиях. В государствах, освобожденных от фашизма силами Красной Армии, власть переходила Советам с 
большим перевесом на голосованиях. В Польше возник очаг сопротивления, оставив страну на грани гражданской 
войны.  Власть  перешла  к  компартии.  К
 
середине
  1948 
года
 
во
 
многих  государствах  Восточной  Европы  победила 
власть  Советов.  В
 
январе
  1949 
года
 
большая  часть  этих  стран
 
во
 
главе  с  Советской  Россией
 
объединились  в 
народнохозяйственный  альянс  –
 
Комитет  финансовой  взаимопомощи.  Новый  раздел  Европы  резко  отразился  на 
экономике  Германии,  разделенной  на  оккупационные  зоны.  Берлин  также  был  разделен  на  зоны  влияния 
союзников. В 1948 году Западная Германия была интегрирована в сферу действия плана Маршалла, а Восточная, 
соответственно  –
 
нет.  В  июне  1948  года  в  западной  части  Германии  в  одностороннем  порядке  была  введена 
валютная реформа, спровоцировавшая так называемый Берлинский кризис. Позднее, в мае 1949  года в западной 
зоне оккупации образовалась Федеративная республика Германия (ФРГ). Западный Берлин стал самостоятельным 
самоуправляемым мегаполисом, связанным с ФРГ. В октябре 1949 года в Советской зоне оккупации была создана 
Германская  Демократическая  республика  (ГДР).  Западные  страны  прекратили  взыскивать  репарации  с  ФРГ  и 
начали  показывать  ей  финансовую  помощь.  СССР,  испытывавший  после  войны  финансовые  затруднения, 
продолжал экспортировать из ГДР необходимые ресурсы и продукцию. В июне 1953 года в ГДР произошел всплеск 
антикоммунистических  волнений,  подавленный  военными  силами.  Однако  после  этих  событий  СССР  перешёл  к 
рассмотрению  возможности  финансовой  поддержки  ГДР.  Раскол  Германии  на  западную  и  восточную  снова 
подчеркнул  состояние  холодной  войны  в  мире,  соперничество  между  капиталистической  и  коммунистической 
системами.
 
После окончания Второй Мировой войны вчерашние союзники в кратчайшие сроки перешли от состояния 
вынужденного  сотрудничества  к  скрытому  соперничеству.  Стремление  к  господству  в  мире,  отстаивание 
собственных  интересов  обостряли  противоречия  между  державами.  С  течением  времени  взаимная  неприязнь  и 
идеологические  притязания  вылились  в  новое  противостояние,  которое,  обостряясь,  едва  не  приводило  мир  к 
третьей мировой войне.
 
 
Литература:
 
1. 
А.С. Барсенков, А.И. Вдовин. История России 1938
-
2002 гг.
-
Москва, 2003.
 
2. 
Черчилль У. Вторая мировая война. Т.1. –
 
Москва, 1991
 
3.  http://topwar.ru/6708-plan-dallesa-dlya-sssr.html 
4. 
В.В. Александров. Новейшая история стран Европы и Америки 1945
-
1986 гг…
- 
Москва, 1988.
 
5. 
А.Ф. Киселев, Э.М. Щагин. Новейшая история Отечества ХХ в. Том 2.
- 
Москва, 2004
 
 
Научный руководитель:
 
магистр гуманитарных наук,
 
преподаватель кафедры «Отан тарихы» КГУ им. А. Байтурсынова Ергалиева 
Данара Сулейменовна
. 
 
 
 
 
 
 
 
 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
125 
 
 
Олександр Михайлов
 
(Ізмаїл, Україна)
 
 
ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЗИКО
-
ОЩАДНИХ ТОВАРИСТВ ТА ТОВАРИСТВ ВЗАЄМНОГО КРЕДИТУ В 
БЕССАРАБСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 
XIX- 
НА ПОЧАТКУ 
XX c
т.
 
 
У  другій  половині 
XIX 
ст.  основною  особливістю  капіталістичного  розвитку  Бессарабії  був  її  аграрний 
характер. Другою особливістю економічного розвитку були більш швидкі темпи зростання капіталістичних відносин 
порівняно  з  іншими  губерніями  Російської  імперії.  В  той  час  як  у  центральних  губерніях  у  пореформений  період 
переважала  відробіткова  система  господарства,  Бессарабія  характеризувалася  зростанням  торгівельного 
(підприємницького)  землеробства,  стрімким  соціальним  та  майновим  розшаруванням  селянства 
[
10;  с.  105
]
.  Ще 
однією  сприятливою  обставиною  було  повернення  Південної  Бессарабії  до складу  Російської  імперії  після  війни  із 
Туреччиною 1877
-
1878 рр. Ці землі поступово втягувались в орбіту капіталістичного розвитку. 
 
Реформи 60
-
х рр. 
XIX 
ст. викликали зростання ділової активності. Виникла необхідність у короткотермінових 
кредитах на вигідних умовах, котрих не могли запропонувати державні та інші установи 
[
11; с. 5
].  
Однією з найбільш поширених форм кредитних установ в Бессарабії була кооперація шульцеделічівського 
типу –
 
позико
-
ощадні товариства. Після реформи 1861 р. у Російській імперії були здійснені перші спроби організації 
установ  дрібного  кредиту  на  засадах  сільськогосподарської  кооперації  –
 
позиково
-
ощадних  товариств.  Їхні  статути 
базувалися на  принципах існування  установ дрібного кредиту, розроблених  у 1850
-
х рр.  у Німеччині Ф.Г.Шульце  –
 
Деліче. Група дрібних власників, яким був потрібен кредит, які були недостатньо фінансово самостійними для того, 
щоб отримати його у банку, створювала товариства на паях, яке надавало своїм членам позики з власних коштів і 
кредитів, отриманих іншим чином. 
 
Розгляду  цього  питання  слід  приділити  окрему  увагу,  адже  на  1900  р.  їх  було  вже  27,  тобто  вони  діяли  в 
Бессарабії  ще  до  Положення  1895  р  і  вже  у  80
-
ті  рр. 
XIX 
ст.  розв
'
язували  багато  питань,  які  не  могли  бути 
врегульованими в банку 
[
12; с. 173
]. 
Отже,  кількість  позичково
-
ощадних  товариств  в  Бессарабії  зростала  стрімко.  Через  прийнятні  відсотки 
зростає  довіра  населення  і  капітал  самих  товариств.  Так,  в  Оргеєвському  повіті  у  1902  р.  діяло  12  позичково
-
ощадних  товариств.  Капітали  Бровицького  товариства  Оргеєвського  повіту  становили  20  тис.  крб.,  а  дивіденди  по 
вкладах  сягали  6%  річних.  Також  в  повіті  діяли  Екімоуцьке,  Ігнацейське,  Ісаківське,  Криулянське,  Машкауцьке, 
Моловацьке, Сусленське і Чеколтенське товариства. Пересеченське товариство мало капітали у розмірі 27 тис. крб., 
а  чистий  прибуток  у  1900р.  становив  2  тис.  крб.  Частина  пайовиків  вступала  до  позичково
-
ощадних  товариств  не 
заради  отримання  дешевого  кредиту,  а  дивіденду  на  паї.  Обсяги  дивідендів  були  різними.  Це  підтверджується 
статистичними  даними  позичково
-
ощадних  товариств  Оргеєвького  повіту.  У  1900р.  дивіденди  Казанештського 
товариства становили 8,34%. Дивіденди Тузорського товариста дорівнювали 10%, в той час як відсотки по вкладах 
Кіпирчанського товариства сягали 11%, при рівності пайових капіталів цих товариств (приблизно 22 тис. крб.) [3; с. 
68]. 
 
Дуже часто земства допомагали і сприяли діяльності позичково
-
ощадних товариств.
 
Акерманське  земство,  шляхом  щорічного  відрахування  5  карбованців  із  залишків  кошторису,  склало 
особливий капітал, з якого видавало позики на сільськогосподарські потреби. Нарешті, при більшості земських управ 
існували склади землеробських знарядь, що продавали селянам за визначеними цінами, з розстрочкою виплати.
 [7; 
с. 55
]. 
Зручна форма організації кредитної справи в Бессарабії отримала свій поштовх  для розвитку  у 1874р. «Із 
справи  губернської  управи  видно,  що,  за  клопотанням  Бессарабського  земства,  затвердженим  28  жовтня  1874  р. 
рішенням  Державної  Ради  дозволено  земству  Бессарабської  губернії  суму,  що  була  зібрана  з  сільських  товариств 
цієї  губернії  (за  3
-
річний  період  1857
-
1860  рр.)  на  утримання  сільських  пошт,  використати  для  утворення  в  селах 
позико
-
ощадних товариств» [6; с. 410].
 
Таким  чином,  архівні  документи  свідчать,  що
 
позико
-
ощадні  товариства  набули  особливого  розвитку  у 
Бессарабії з другої половини 70
-
х рр. 
XIX 
ст. 
 
Загальні  збори  надали  право  правлінню  кредитуватися  в 
Акерманській повітовій і Бессарабській земській касах дрібного кредиту, клопотати про відкриття кредиту в Одеській 
конторі та Кишинівському відділенні Держбанку. Також дозволялось брати позики в інших установах, за умови, щоб 
вони не перевищували 9% річних. Позики товариства видавались на термін до 12 місяців 
[
8; с. 91
]
…
 
В Бессарабії також набули розвитку товариства взаємного кредиту: з 9 у 1900 р. до 49 товариств у 1913 р. 
Сутність  товариства  полягала  у  тому,  що  позичальниками  могли  бути  тільки  учасники  цієї  кредитної  установи,  які 
вважалися її співвласниками. Однак, багато хто з клієнтів товариства вважали вигідним не брати в нього позики, а 
навпаки, розміщувати вклади і після закінчення року отримувати на них дивіденди. Так, станом на 1 січня 1914 р. на 
рахунках  49  товариств  взаємного  кредиту  Бессарабської  губернії  зберігалися  вклади  населення  у  розмірі
 
8,2  млн. 
крб.
  [12; 
с. 
174]. 
У  разі  банкрутства  товариства  кожен  із  його  членів  ризикував  лише  вкладеною  часткою  свого 
капіталу.
 
Ціллю  товариств  взаємного  кредиту  було  забезпечення  своїх  членів  дешевим  кредитом,  в  основному 
короткостроковим (до 6 міс.) та на підприємницькі потреби.
  
Товариства  взаємного  кредиту  функціонували  у  містах,  містечках  і  великих  селах.  Проте,  загалом,  до 
початку 
XX 
ст.  заснування  товариств  взаємного  кредиту  просувалося  повільно.  Для  участі  у  товаристві  необхідно 
було сплатити обов’язковий внесок, що звужувало кількість членів та обмежувало його доступність більш заможним 
населенням Бессарабії. На це вказують відомості про склади товариств. Так, в Оргеєвському товаристві взаємного 
кредиту у 1911р. головою правління був колезький секретар Карл Борисович Богдасаров. Членами правління цього 
товариства були дворянин Леон Іософатофич Скоповський та купець Яків Борисович Блувштейн. Посаду бухгалтера 
займав особистий почесний громадянин Григорій Борисович Карнаух [1; с. 250].
 
В  залежності  від  кон’юнктури  внутрішнього  і  міжнародного  ринків  комерційні  банки  збільшували  чи 
зменшували  видачу  позик  місцевим  кредитним  установам  і  підприємцям.  Документи  і  матеріали  бессарабських 
товариств взаємного кредиту достатньо повно підтверджують цей висновок.
  
В доповіді правління другого Кишинівського товариства взаємного кредиту за 1912 р. йшла мова про те, що 
акціонерні  банки,  які  утворили  в  губернії  багато  своїх  відділень,  раніше  давали  товариствам  і  приватним  особам 
кредити на розвиток товарно
-
виробничої діяльності, проте в цьому ж році «стали підвіщувати відсотки, зменшувати і 
навіть зовсім закривати кредит [12; с. 174].У зв’язку з тим, багато солідних торгових фірм зазнали краху»
. 
 

126 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
Таким чином, функціонування кредитних установ в значній мірі залежали від
 
субсидування з боку банків. Та 
й  взагалі  характерною  особливістю  кредитної  системи  капіталістичної  Росії  була  наявність  в  ній  значного  впливу 
державного сектору 
[
4; с. 15
]. 
 
У  звіті  правління  Тарутинського  товариства  взаємного  кредиту  за  1913  р.  відмічалося:  «Комерційні  банки 
унаслідок  Балканської  війни  побоюючись  подальших  політичних  ускладнень,  стали  обмежувати  нас  в  дозволених 
нам до цього кредитах так, що іноді у нас відчувалася нестача готівкових обертових коштів». 
 
У  звіті  правління  Мансбургського  товариства  взаємного  кредиту  за  цей  же  рік  вказувалось:  «Правління 
завжди  старалося  розвивати,  як  можна  ширше,  облікові  операції  за  рахунок  займів.  Ці  позики  були  взяті  у 
комерційних  банків.  Вже  деякий  час  комерційні  банки,  які  так  широко  йшли  назустріч  товариствам  взаємного 
кредиту, стали проявляти тенденцію в бік скорочення кредитів товариствам взаємного кредиту 
[
12; с.174
-175]. 
Діяльність  товариств  взаємного  кредиту  охоплювала  широкі  функції.  Так,  в  оголошенні  Секурянського 
товариства  взаємного  кредиту  Хотинського  повіту  було  зазначено,  що  товариство  відкрило  свою  діяльність  12 
червня 1912 р. Воно здійснювало такі операції як: облік векселів (тобто, видача певної грошової суми клієнту, яку він 
має сплатити за векселем при стягненні окремого відсотку цим товариством), ще однією операцією товариства була 
видача позик під заставу товарів, відсоткових та товарних документів та інкасо векселів (товариство брало на себе 
зобов'язання
 
здійснити  доручену  операцію  прийняття  платежу  за  векселем  та  передати  цю  суму  довірителеві  за 
певну  винагороду)  [7;  с.  174
-
175].  Таким  чином,  товариства  взаємного  кредиту  в  Бессарабії  виконували  не  тільки 
свої прямі завдання прийому вкладів та видачі позик товаришам на підприємницькі потреби, але й надавали певні 
фінансові, кредитні та інші послуги жителям краю.
   
 
Населення  Бессарабії,  яке  швидко  зростало  (за  даними  всеросійського  перепису  1897р.  в  Акерманському 
повіті 265, 247 чол., у Ізмаїльському повіті –
 
244,274 чол.) потребувало у час капіталістичних зрушень фінансового 
захисту, кредитування, тобто позики на вигідних умовах. 
[
9; с. 19
].   
У  доповіді  правління  Сороцького  товариства  взаємного  кредиту  за  1913  р.  вказувалось:  «Оберти 
скоротились.  Всі  банки,  в  тому  числі  і  Державний,  продовжували  у  звітному  році,  з  одного  боку,  підвищення 
стягуваних відсотків, а з іншого –
 
загальне скорочення кредитів». Центральною кредитною установою Бесарабії було 
Кишинівське відділення Держбанку.
 
 
Отже,  можна  побачити,  що  позичково
-
ощадні  товариства  складали  важливу  ланку  кредитної  системи 
Бессарабії. Їх
 
створення у багатьох містах і селах відбувалось активно у 70
-
х рр. 
XIX 
ст., коли їх чисельність зросла 
до 27. Кредитні установи Бессарабії до початку 1914 р. мали у розпорядженні великі кошти, їх баланси визначались 
більш ніж у 118 млн.
 
крб.
 
Дрібні  селянські  господарства  мали  велику  необхідність  у  позиках  із  малим  відсотками.  Якщо  позичково
-
ощадні  товариства  були  більше  необхідні  для  селян,  то  товариства  взаємного  кредиту  більше  задовольняли 
інтереси заможнішого населення. На це вказує і їх переважна дислокація у містах та великих селах.
 
 
Варто  сказати,  що  товариства  значно  покращили  можливості  жителів  Бессарабії  розвивати  і  утримувати 
свої  господарства.  Велику  допомогу  в  організації  товариств,  їх  функціонуванні  та  підготовці  кадрів,  виконали 
земства.
 
Діяльність  цих  кредитних  установ  допомагала  жителям  губернії  сплачувати  різноманітні  податки,  сприяла 
накопиченню та заощадженню своїх коштів. 
 
 

жүктеу/скачать 9,75 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: