«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»



Pdf көрінісі
бет57/90
Дата21.02.2017
өлшемі9,75 Mb.
#4635
1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   ...   90

Список використаних джерел:
 
1. 
Федуник У. Екологічний аудит: питання теорії і практики // Науковий вісник НЛТУ.  –
  2005. 

 
Вип. 15.4. –
 
С. 295
-
300. 
2. 
Про екологічний аудит: закон України від 24.06.2004 № 1862
-IV // 
Відомості
 
Верховної
 
Ради
 
України.
 

 2004. 

 

 
45. 

 
Ст.500.
 
3. 
Борисова В.А. Екологічний аудит як механізм регулювання впливу на довкілля // Держава і регіони. –
 2002. 

 
№ 4. 

 
С. 44
-49. 
4. 
Брович  О.С.  Екологізація  діяльності  промислових  підприємств  регіону:  сучасний  стан,  методичні  підходи 
[Електронний ресурс] // Вісник Прикарпатського університету. Серія –
 
Економіка. –
 2008. 

 
№ 6. –
 
Режим доступу: 
www.nbuv.gov.ua 
5. 
Войтюк О. Екологічний аудит в Україні: здійснення конкретних заходів [Електронний ресурс] // Відповідальна 
економіка (науково
-
популярний альманах). –
 2011. 

 
Вип. 3. –
 
Режим доступу: 
http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vide/2011_3/ 
6. 
Про
 
перелік
 
видів
 
діяльності
 
та
 
об'єктів,
 
що
 
становлять
 
підвищену
 
екологічну
 
небезпеку

Постанова
 
Кабінету 
Міністрів України від
 27.07.1995 

 554 
[Електронний
 
ресурс].
 

 
Режим
 
доступу:
 
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/554-95-
п
 
 
Науковий керівник:
 
Троцька М.В.
 
 
 
Наталья Лопатина
 
(Курск, Россия)
 
 
ПРОБЛЕМЫ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ В УГОЛОВНОМ ПРОЦЕССЕ
 
 
Институт доказательств играет важную роль в уголовном процессе и является одним из самых широких и 
объёмных. При этом, его деятельность регламентирована уголовно
-
процессуальными нормами, чем и обусловлена 
его важность. Ведь правила доказывания затрагивают права и свободы человека и гражданина, провозглашённые в 
главном законе страны, Конституции, и имеющие в нашей стране высшую ценность.
 
Так,  Статья  49  Конституции  Российской  Федерации  устанавливает,  что  доказывание  виновности  в 
преступлении  должно  производиться  в  порядке,  предусмотренном  Федеральным  законом.  Обвиняемый  не  обязан 
доказывать  свою  невиновность.  Неустранимые  сомнения  в  виновности  лица  толкуются  в  пользу  обвиняемого.  В 
соответствии со ст. 50 Конституции при осуществлении правосудия не допускается использование доказательств, 
полученных  с  нарушением  Федерального  закона.  На  основании  ст.  51  Конституции  никто  не  обязан 
свидетельствовать против себя самого, своего супруга и близких родственников. [5]
 
Учение  о  доказывании  и  доказательствах  представляет  собой  теоретическую  базу  доказательственного 
права.  Оно  определяет  юридические  нормы,  определяющие  процессуальный  порядок  доказывания;  изучает 
понятие доказательств, понятие предмета доказывания, структуру процесса доказывания; исследует роль научно
-
технического прогресса в доказывании. [4, с. 72]
 
Но  существует  ряд  нерешённых  проблем,  связанных  с  доказательствами  и  доказыванием:  так,  в 
законодательстве  не  определено  ни  целей,  ни  задач  доказывания,  вызывают  вопросы  и  формулировка  видов 
доказательств,  в  законодательстве  отсутствует  чёткое  понятие  источников  доказательств,  является  неполным 
перечень обстоятельств, входящих в предмет доказывания по уголовному делу. Эти и другие проблемные вопросы 
будут рассмотрены в настоящей статье.
 
Доказательства  в  уголовном  процессе  способствуют  восстановлению  объективной  и  точной  картины 
события преступления. Они помогают суду раскрыть преступление, изобличить виновных, назначить справедливое 
наказание, а также не допустить привлечения к уголовной ответственности невиновных. Именно этим обусловлена 
важность и значимость института доказательств.
 
Понятие  доказательств  определено  в  части  1  ст.  74  УПК  РФ:  «Доказательствами  по  уголовному  делу 
являются любые сведения, на основе которых суд, прокурор, следователь, дознаватель, в порядке, определённом 
УПК,  устанавливает  наличие  или  отсутствие  обстоятельств,  подлежащих  доказыванию  при  производстве  по 
уголовному делу, а также иных обстоятельств, имеющих значение по уголовному делу». [6]
 
Тем  не  менее,  раздел 
III
,  посвященный  доказательствам  и  доказыванию  в  уголовном  процессе  имеет,  по 
мнению многих учёных
-
правоведов, существенные недостатки. В нём не упомянуты средства и цели доказывания, 
не  различаются  доказательства  и  их  источники,  ничего  не  упоминается  о  бремени  доказывания,  многие  понятия 
определены расплывчато. [ 3, с. 69]
 
Практическое использование положений о доказывании затрудняется тем, что законодатель не определил 
ни  целей  ни  задач  доказывания.  Поэтому  необходимо  дополнить  Уголовно
-
процессуальный  кодекс  статьями, 
определяющими эти категории. [4, с.72]
 
Л.Д. Кокорева отмечает, что цель доказывания состоит в установлении истины, стремление к достижению 
которой  ─  не  только  основное  правовое,  но  и  нравственное  требование  к  лицам,  осуществляющим 
судопроизводство.  В  соответствии  с  этим  убеждением,  цель  доказывания  состоит  в  достоверном  и  полном 
установлении всех необходимых обстоятельств по делу, входящих в предмет доказывания. [2, с. 58]
 
Вызывает  множество  вопросов  и  формулировка  видов  доказательств,  представленная  в  ст.  74  Уголовно
-
процессуального  кодекса.  Законодательно  не  отражено  разграничение  самого  содержания  доказательства  и  его 
источника, что зачастую приводит на практике к противоречиям. Так, показания обвиняемого в судебном процессе с 
соответствии  с  п.1  ч.2  ст.  74  Уголовно
-
процессуального  кодекса,  являются  доказательствами.  Но  в  тоже  время, 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
247 
 
 
допрос ─ это следственное действие, результаты которого зафиксированы в протоколе следственного действия, в 
том числе и показания обвиняемого. Такой протокол тоже является доказательством в соответствии с п.5 ч.2 ст. 74 
Уголовно
-
процессуального  кодекса.  В  данном  случае  возникает  вопрос:  протокол  допроса  или  сами  показания 
обвиняемого являются доказательством по уголовному делу. Исходя из норм кодекса, ими являются и те и другие, 
хотя на практике это вызывает большие противоречия. [1, с. 58]
 
Для  преодоления  таких  правовых  противоречий  необходимо  узаконить  само  понятие  источников 
доказательств  и  путаница  среди  норм  права  исчезнет,  определится  более  конкретная  взаимосвязь  содержания  и 
формы.
 
Статья 73 Уголовно
-
процессуального кодекса достаточно чётко определяет предмет доказывания. В тоже 
время этот термин явно не используется, хотя в работах правоведов и юристов по уголовно
-
процессуальному праву 
он встречается очень часто. Такое положение может привести к неоднозначности понимания норм закона. [2, с. 57]
 
Кроме  того,  обстоятельства,  входящие  в  предмет  доказывания  по  уголовному  делу,  перечисленные  в  ч.1 
ст.  73,  представляют  собой  не  полный  перечень.  Статья  421  дополняет  его  обстоятельствами,  подлежащими 
доказыванию  при  производстве  по  делам  в  отношении  несовершеннолетних,  ст.  434  ─  в  производстве  о 
применении принудительных мер медицинского характера. [2, с. 56]
 
А.Р.  Белкин  предлагает
 
решить  эти  проблемы,  путём  внесения  в  законодательство  нескольких  новых 
пунктов:
 
Статья 73.
 
Предмет доказывания по уголовному делу:
 
1. При производстве по уголовному делу подлежат доказыванию следующие обстоятельства:...
 
9) иные обстоятельства, учет которых необходим для справедливого разрешения уголовного дела.
 
Статья 5.
 
Основные понятия, используемые в настоящем Кодексе
 
25.1) 
предмет доказывания
 
─ обстоятельства, подлежащие доказыванию по уголовному делу. [1, с. 55]
 
Также  важно  в  тексе  Уголовно
-
процессуального  кодекса  подчеркнуть,  что  для  должностных  лиц, 
представляющих  обвинение  участие  в  процессе,  является  обязанностью,  а  для  участников  со  стороны  защиты,  в 
том числе потерпевший и его представители, имеют право участия в процессе. [4, с. 71]
 
Судья в процессе доказывания также играет важную роль и может принимать в нём активное участие. Это 
может  проявляться  в  том,  что  судья  по  своей  инициативе  может  задавать  вопросы  сторонам,  истребовать 
доказательства, назначать экспертизу. Тем не менее, такое право суда законодательно чётко не регламентировано. 
Статья  86  Уголовно
-
процессуального  кодекса  говорит  лишь  об  участии  судьи  в  собирании  доказательств,  на  сам 
процесс доказывания собиранием доказательств не ограничивается. Проверка, оценка доказательств является не 
только правом, но и обязанностью суда. [4, с. 69]
 
Разумеется,  вышеуказанный  перечень  проблем  не  является  исчерпывающим.  Но  все  они  требуют 
детального  изучения  и  индивидуального  подхода  к  решению.  Прежде  всего,  необходимо  внести  ряд  изменений  в 
уголовно
-
процессуальный кодекс. Это будет способствовать устранению законодательных пробелов, нормализации 
судебной  практики.  Также  эти  меры  приведут  к  более  справедливой  оценке  доказательств,  ведь  институт 
доказательств  представляет  собой  сердцевину  уголовно
-
процессуальной  деятельности,  так  как  на  основе 
доказательств строится доказывание в уголовном деле.
 
 
Литература:
 
1. 
Белкин  А.Р.  Еще  раз  о  доказательствах,  об  источниках  доказательств  и  о  том,  как  отличить одно  от  другого  // 
Мировой судья. ─2012. ─ N 1. ─ 61 с.
 
2. 
Доля
 
Е.А. Источник доказательства в уголовном судопроизводстве // Законность. ─ 2011. ─ N 12. ─ 59 с.
 
3. 
Шейфер С.А. Формироваие доказательств по уголовному делу ─ реальность доказательственной деятельности 
или «научная фантазия»? / Российская юстиция. ─2009. ─N 4. ─ 71 с.
 
4. 
Карякин Е. Допустимость доказательств, собранных защитником, и осуществление функции защиты в уголовном 
судопроизводстве // Российская юстиция. ─ 2003. ─ N 6. ─ 74 с.
 
5. 
Конституция Российской Федерации от 13.12.2008//Российская Газета.─ № 7.─ 21.0
1.2009. 
6. 
Уголовно
-
процессуальный кодекс от 18.12.2001 №174
-
ФЗ //Собрание законодательства РФ. ─ 24.12.2001. ─№52. 
─ ст. 4921.
 
 
Научный руководитель:
 
к.ю.н., доцент кафедры уголовного права и процесса

Афанасьев Анатолий Николаевич

 
 
Віталій Ніколайчук
 
(Полтава, Україна)
 
 
ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
 
 
Зовнішньоекономічна  діяльність  є  важливим  фактором  міжнародних  економічних  відносин,  яка  сприяє 
посиленню  міжнародної  конкурентоспроможності  підприємств  у  їх  боротьбі  на  світових  ринках.  Тож  розширення 
зовнішньоекономічних зв’язків країни багато в чому визначається сталим розвитком зовнішньоекономічної діяльності 
окремих  суб’єктів  господарювання  такої  країни,  де  провідне  місце  відводиться  виробничим  підприємствам. 
Підґрунтям  такого  окреслення  тематики  дослідження  є  те,  що  саме  ці  підприємства  можна  розглядати  як  рушійну 
силу  оновлення  виробництва  та  нарощування  конкурентоспроможності  країни,  а  відтак  і  визначення  можливостей 
здійснення поступового та безперервного економічного зростання.
 
Здійснення  зовнішньоекономічної  діяльності  вітчизняними  підприємствами  відображає  процес  інтеграції 
України  у  міжнародне  господарське  середовище.  Ефективне  здійснення  суб’єктами  підприємницької  діяльності 
сприяє  економічному  зростанню,  раціональному  використанню  ресурсів,  удосконаленню  технологій  та  збагаченню 
ринку  споживчих  товарів.  Зовнішньоекономічна  діяльність  з  усіма  своїми  проблемами  і  протиріччями  стала 
своєрідним еталоном ринкових змін, а тому дослідження сутності даного поняття має значний
 
науковий і практичний 
інтерес.
 
Велику  актуальність  в  контексті  наукового  дослідження  зовнішньоекономічної  діяльності,  становить 
з’ясування  поняття  «зовнішньоекономічна  діяльність».  Даному  питанню  присвячено  велику  кількість  досліджень  як 

248 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
вітчизняних так і
 
зарубіжних (зокрема російських) науковців, таких як В.О. Васюренко, В.Т. Венцель, І.О. Яворський, 
І.В. Багрової, В.М. Бурмістрової, Г.М. Дроздової, В.В. Покровської та ін.
 
В  ході  дослідження  було  розглянуто  законодавче  визначення  зовнішньоекономічної  діяльності  на  рівні 
законодавства  України,  Російської  Федерації  і  Республіки  Білорусь.  Так,  наприклад,  українське  законодавство, 
закріплює  декілька  легальних  визначень  зовнішньоекономічної  діяльності.  У  ст.  1  Закону  України  «Про 
зовнішньоекономічну діяльність»
 
(далі ЗЕД), вказано, що це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та 
іноземних  суб’єктів  господарської  діяльності,  побудована  на  взаємовідносинах  між  ними,  що  має  місце  як  на 
території України, так і за її межами.
 
У  ст.  Господарського  кодексу  України  (далі  ГК),  вказано,  що  це  господарська  діяльність,  яка  в  процесі  її 
здійснення  потребує  перетинання  митного  кордону  України  майном,  зазначеним  у  частині  першій  статті  139 цього 
Кодексу, та/або робочою силою.
 
У  Федеральному
 
законі
 
Російської  Федерації  «О
 
государственном
 
регулировании  внешнеторговой
 
деятельности»  закріплено,  що  це  «предпринимательская  деятельность  в  области  международного
 
обмена 
товарами,  работами,  услугами,  информацией,  результатами
 
интеллектуальной  деятельности,  в  том  числе 
исключительными
 
правами на них (интеллектуальная собственность)».
 
Закон  Республики  Беларусь  «О  государственном
 
регулировании  внешнеторговой  деятельности»,  вказує, 
що  це  «деятельность  по  осуществлению  внешней  торговли  товарами,  и  (или)
 
услугами,  и  (или)  объектами 
интеллектуальной собственности».
 
Аналізуючи  вищенаведені  трактування  поняття  “зовнішньоекономічна  діяльність”,  науковці  спостерігають 
невідповідність  підходів  до  сутності  даної  категорії.  Зокрема,  в  українському  законодавстві  існують  відмінності
 
між 
спеціальним  та  загальним  законом.  Господарський
 
кодекс  під  зовнішньоекономічною  діяльністю  розуміє  лише
 
ту 
господарську  діяльність,  що  передбачає  перетину  митного  кордону  України  майном  чи  робочою  силою,  а  ЗУ
 
“Про 
ЗЕД”  визначає,  що  така  діяльність  може
 
здійснюватися  як  на  території  України,  так  і  поза  її
 
межами.  Отже, 
Господарський  кодекс  більш  вужче  трактує
 
досліджуване  поняття  та  обмежує  перелік  господарських
 
операцій,  які 
можуть  мати  статус  зовнішньоекономічних.
 
Україною  ратифіковані  Віденська  конвенція  ООН  про  договори 
міжнародної  купівлі
-
продажу  товарів  1980  р.,  Нью
-
Йоркська  конвенція  ООН  про  позовну  давність  у  міжнародній 
купівлі
-
продажу  товарів  1974  р.  Дані  міжнародні  нормативні  документи  як  єдиний  критерій  для  визначення 
міжнародного  характеру  договору  використовують  критерій  місцезнаходження  комерційних  підприємств  сторін  на 
територіях різних держав. Якщо
 
порівняти визначення зовнішньоекономічної діяльності в
 
українському
 
законодавстві 
з  підходами  зазначених
 
міжнародних  конвенцій,  які  регулюють  міжнародний
 
господарський  обіг,  то  можна зробити 
висновок,  що
 
вимоги  фактичного  перетину  предметом  договору  митного
 
кордону  не  висуваються.  На  нашу  думку, 
якби  такий
 
критерій  застосовувався,  то  це  призвело  б  до
 
невиправданого  виключення  окремих  видів  договорів  з
 
міжнародного  обігу.
 
У  порівняльному  плані  зазначимо,  що  такий  самий  за  змістом  підхід  використаний  в 
Федеральному  законі  Російської  Федерації  від  13  жовтня  1995  р.  та  Законі  Республіки  Білорусь  від  25  листопада 
2004 р. № 347
-
З “Про державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності”.
 
Отже,  потрібно  уніфікувати  положення
 
Господарського  кодексу  в  частині  трактування  поняття
 
«зовнішньоекономічна діяльність»
 
з нормами Закону Про
 
ЗЕД. Адже наведене в Господарському кодексі
 
визначення 
не  враховує  існування  в  Україні  спеціальних
 
митних  зон,  ввезення  товарів  з  яких  на  митну  територію
 
України 
відбувається з перетином митного кордону; суперечить підходам міжнародних конвенцій, які ратифіковані Україною; 
не  надає  можливості  суб’єктам  господарювання  здійснювати  ряд  операцій,  які  будуть  визнані  як 
зовнішньоекономічні.
 
Тому,  для  повного  дослідження  поняття  зовнішньоекономічної  діяльності,  звернемось  до  наукових  праць. 
Так, наприклад, у підручнику за редакцією І. В. Багірової, де під зовнішньоекономічною діяльністю (ЗЕД) розуміють 
діяльність  суб'єктів  господарської  діяльності  України  (частіше  підприємств)  та  іноземних  суб'єктів  господарської 
діяльності (іноземних підприємств), яка базується на взаємовідносинах і здійснюється або на території України, або 
за  її  межами.  Втім,
 
на  відміну  від  поняття,  поданого  у  Законі  «Про  зовнішньоекономічну  діяльність»,  І.  В. Багірова 
зазначає,  що  така  діяльність  притаманна  частіше  підприємствам,  а  не  всім  суб’єктам  господарювання,  яким, 
зокрема,  є  й  держава.  До  того  ж  І.  В.  Багірова  підкреслює,  що  ЗЕД  підприємств  ототожнюються  передусім  зі 
здійсненням експортних та імпортних торговельних операцій. Тож, вважаємо, що нею
 
робиться спроба відокремити 
найбільш  суттєві  різновиди  такої  діяльності.  Однак,  на  нашу  думку,
 
це  не  зовсім  правильно,  оскільки  кожне 
підприємство  з  погляду  своєї  загальної  діяльності,  визначеної  мети  господарювання  може  обрати  будь
-
який 
різновид ведення ЗЕД.
 
В.М. Бурмістров та К. В. Холодов, визначають ЗЕД як область діяльності, яка полягає у виробництві товарів 
та послуг, що призначені для реалізації у сфері міжнародного обміну завдяки проведенню експортних та імпортних 
операцій,  а  також  у  різних  формах  міжнародного  обміну  капіталом,  трудовими  ресурсами  та  об’єктами 
інтелектуальної власності.
 
Більш  повне  визначення  поняття  ЗЕД  підприємства  можна  знайти  у  роботі  Г.  М.  Дроздової,  де  ЗЕД 
розглядається як сукупність виробничо
-
господарських, організаційно
-
економічних і оперативно
-
комерційних функцій 
підприємства,  пов'язаних  з  його  виходом  на  зовнішній  ринок  та  участю  в  зовнішньоекономічних  операціях. 
Недоліком такого визначення є лише надмірне узагальнення різновидів ведення ЗЕД та відсутність мети здійснення 
такої діяльності.
 
Поряд  із  цим  В.  В.  Покровська  розглядає  зовнішньоекономічну  діяльність  як  сукупність  виробничо
-
господарських,
 
організаційно
-
економічних та оперативно
-
комерційних функцій експортно
-
орієнтованих підприємств з 
урахуванням  обраної  економічної  стратегії,  форм  та  методів  роботи  на  ринку  іноземного  партнера.  Суттєвим 
недоліком  такого  визначення,  на  наш  погляд,  є  передусім  підкреслення  експортно
-
орієнтованих  підприємств,  що 
унеможливлює віднесення такого подання до інших підприємств, а відтак є неправильним.
 
У  визначенні  В.  Ю.  Горчакова  знаходимо  розкриття  сутності  ЗЕД  з  погляду  корпоративного  управління 
великої компанії.
 
Згідно з таким поданням ЗЕД великої компанії повинна розглядатися як система, що складається з 
чотирьох підсистем («Введення продукції на міжнародний ринок», «Збільшення збуту нової продукції», «Збереження 
конкурентної  переваги»,  «Зниження  обсягу  продажів»),  які
 
виділено  згідно  з  етапами  життєвого  циклу  виробів.  У 
зв’язку з цим ЗЕД великої компанії є диференційованою згідно з етапами життєвого циклу виробів

На  нашу  думку,  найбільш  повним  і  чітким  є  визначення,  яке  пропонує  В.О.  Василенко,  який  визначає 
зовнішньоекономічну  діяльність  як  частину  його  загальної  діяльності,  яка  визначається  як  сукупність  виробничо
-
господарських,  організаційно
-
економічних  і  оперативно
-
комерційних  функцій  підприємства  відповідно  до 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
249 
 
 
зовнішньоекономічних  зв’язків  держави,  пов'язаних  з  виходом  підприємства  на  зовнішній  ринок  та  участю  в 
зовнішньоекономічних  операціях,  напрямки,  форми  та  методи  якої  узагальнюються  відповідно  до  процесу 
виробництва згідно із цілями та задачами підприємства щодо його функціонування та розвитку.
 
На нашу
 
думку, новизна поданого уточнення полягає:
 
по
-
перше,  у  чіткому  підпорядкуванні  зовнішньоекономічної  діяльності  щодо  загальної  діяльності 
підприємства та зовнішньоекономічних зв’язків держави;
 
по
-
друге,  в  узагальненні  можливих  різновидів  такої  діяльності  та  множини  інструментарію  щодо  її 
проведення відповідно до процесу виробництва;
 
по
-
третє,  у  підкресленні  мети  здійснення  такої діяльності  згідно  із  цілями  та  задачами  підприємства  щодо 
його функціонування та розвитку.
 
Таким  чином,  в  ході  дослідження,  ми  зазначали,  що  в  законодавчих  документах  України  існує 
невідповідність визначення зовнішньоекономічної діяльності. На підставі цього, науковці пропонують внести зміни до 
Господарського кодексу в частині приведення його у відповідність із спеціальним законом Про ЗЕД щодо розуміння 
досліджуваного поняття. Разом з тим, сьогодні майже кожен науковець, котрий досліджує таку діяльність, наводить 
власне визначення, а тому дане питання є досить актуальним з наукового погляду.
 
 
 

Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   53   54   55   56   57   58   59   60   ...   90




©emirsaba.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет