«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»



Pdf көрінісі
бет48/75
Дата13.02.2017
өлшемі5 Mb.
#4069
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   75

 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
233 
 
 
 
Література:
 
1. 
Вагнер  В.  Методика  преподавания  русского  языка  англоговорящим  и  франкоговорящим.  Учеб. 
пособие для вузов. –
 
М. Гуманит. издат. центр ВПВПОС, 2001.
 
2. 
Гальперин  П.Я

Язык,  мышление  и  методика  преподавания  иностранного  языка  //  Актуальные 
вопросы  преподавания  русского  языка  и  литературы:  Тезисы  докладови  выступлений  / 
Международная конференция преподавателей русского языка и литературы. –
 
М., 1969. –
 
С. 101
-
102. 
3. 
Зимняя  И.  Л.  Условия  формирования  навыка  говорения  на  иностранном  языке  и  критерии  его 
отработанности // Общая методика обучения иностранным языкам. –
 
М., 1991. –
 
С. 210
-211. 
4. 
Осиянова  О.М.  Языковая  личность  21  века:  проблемы  и  перспективы  /  О.М.Осиянова  //  Вестник 
Оренбургского государственного университета


 2002. 

 
№6. –
 
С. 191
-193. 
5. 
Ушакова
 
Н.
 
И.  Многоаспектность  обучения  русскому  языку  студентов  факультета  иностранных 
языков  /  Бей
 
Л.
 
Б.,  Ильина
 
Л.
 
Э.,  Ушакова
 
Н.
 
И.  //  Викладання  мов  у  вузі  на  сучасному  етапі. 
Міжпредметні зв’язки. Наукові дослідження. Досвід. Пошуки
 
: зб. наук. праць. –
 
Х.
 
: Константа,1999. 

 
Вип.
 3. 

 
С.
 19

27. 
 
 
Ж. Алтаева
 
(Тараз, Казахстан)
 
 
НАЦИОНАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ОРАТОРСКОГО ИСКУССТВА КАЗАХОВ
 
 
В казахском обществе независимо от того, кто правил им и в какой улус или жуз оно входило,
 
как  отмечали  исследователи,  господствовало  Царство  слова  и  Царство  закона.  Красноречие, 
основанное на богатом словарном составе, было наиболее распространенным массовым явлением в 
казахском  обществе  и  считалось  достоянием  кочевника.  Оно  было  и  обычным  инструментом 
общения,  и  средством  защиты  интересов  на  разных  уровнях  –
 
от  внутриродоплеменных  до 
межулусных отношений. Важнейшие нормативы жизни и государства, властные распоряжения и акты 
излагались  в  краткой  и  выразительной  формах,  удобных  для  запоминания.  Особое,  во  многом 
уникальное  место  в  общей  истории  судебного  ораторского  искусства  принадлежит  устному 
красноречию биев (судей
-
посредников) Казахстана XVII–XIX веков. Судебные функции в Казахстане в 
данный  период  осуществлялись  ханами,  султанами  и  биями.  Причем  бии  были  не  только  судьями
-
посредниками  при  решении  тяжб,  знатоками  адата  (обычного  права)  и  шариата  (мусульманского 
права), но и очень часто выступали как политики, дипломаты, военачальники. Сердцевиной суда биев 
часто  становилось  выступление  самого
 
бия  или  же  судебный  словесный  поединок  между  двумя 
биями. Великая Степь Казахии хранит в исторической памяти имена многих биев, прославившихся в 
разное  время  как  судьи  и  трибуны  своими  победами  и  подвигами  на  состязательных  судебных  и 
политических  процессах  и  на  арене  защиты  интересов  рода  и  отечества.  С  именами  трех 
выдающихся биев: Толе би, Казыбек би и Айтеке би связана целая эпоха –
 
полоса в Казахской степи 
и не только в обычно –
 
правовой области. Они были всеказахскими государственными и судебными 
деятелями и авторитетами. За Толе би закрепились слова, сказанные им о себе своим детям: «Мен 
болсам  халық  үшін  жүрген  адаммын»  –
 
«Моя  жизнь  всецело  посвящена  народу».  Айтеке  би  так 
обобщил свою жизнь: « Өмірім өзгенікі

өлім ғана өзімдікі» –
 
« Моя жизнь принадлежит народу, а мне 
принадлежит  только  моя  смерть».  Эти  слова  выражают  идейную  установку  не  одиночек,  они 
представляют  фундаментальный  принцип  идеологии  власти  биев  в  период  утверждения  Степной 
демократии  и  законности  в  ее  древней  форме.  Отличительными  особенностями  ораторского 
искусства  биев  должны  быть  названы  не  только  устная  форма  проведения  суда,  предполагающая 
речь
-
импровизацию, но и философичность, и аллегоричность судебных речей биев, имевших краткую 
и поэтическую форму, обусловленную восточной традицией словесного искусства.
 
Судебные 
решения 
Казыбек 
би, 
отличаясь 
справедливостью, 
афористичностью, 
превратились  в  пословицы  и  поговорки.  В  устном  народном  творчестве  сохранилось  немало 
ораторских изречений, определяемых емкой формулой: "Это сказано звонкоголосым Казыбеком".
 
В  устной  традиции  не  раз  подчеркивалось,  что  Айтеке  с  детства  отличался  удивительной 
находчивостью  и  красноречием,  поражавшими  своих  сородичей.  Уже  в  двадцатилетнем  возрасте 
Айтеке  становится  известным  бием,  по
-
настоящему  народным  судьей
-
посредником.  В  народной 
памяти  запомнились  и  простота  его  речей  и  их  подлинный  гуманизм.  По  мнению  самого  бия,  судья 
должен  быть  всегда  на  высоком  нравственном  уровне,  тогда  он  оставит  в  душах  современников  и 
потомков яркий след своими решениями.
 
Роль
 
и  место  казахского  бия  –
 
судьи  в  «древней  форме»  отразились  в  кратких, 
выразительных и в то же время емких по содержанию формулах –
 
выражениях: «У достойного бия –
 
добрый  мир  в  его  сообществе»,  «Храбрый  воин  не  даст  врагам  топтать  свою  землю,  а  бий  не  даст 
распространиться конфликтам в народе»
 
[2,с. 35]
 
Суд в «древней форме» был правосудием и народным судом одновременно. Общеэтнические 
интересы  ставились  выше,  чем  просто  нормы  обычного  права.  «Законы  обычаев  –
 
не  законы,  а 
законами  являются  те  из  них,  которые  выражают  общие  интересы».  Истина  и  справедливость, 
стремление  к  их  постижению  были  фундаментальными  основами  судопроизводства  и  выносимых 

234 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
судебных  решений  биев,  основанных  на  нормах  казахского  права:  «В  красноречии  важна 
выразительность, но ценнее –
 
истина».
 
Исследователи  богатого  устного  народного  творчества  казахов  сходятся  в  том,  что  понятия 
«бий» и «оратор» на территории Великой степи  казахов являются синонимами. Под бием понимали 
оратора,  а  оратор  становился  бием.  Причем  судебное  «ораторство»  у  казахов  было  не  столько 
красноречием  вообще,  сколько  имело  доказательную  силу  и  несло  содержательно
-
смысловую 
нагрузку», –
 
отметил К.Алимжан
 
Х


 
ХІХ вв


 
время особенного расцвета казахской литературы –
 
известно как эпоха жырау.
 
В  период  формирования  казахской  народности  и  казахского  ханства  широкое 
распространение  среди  народа  получило  творчество  поэтов  –
 
жырау,  являющимися  настоящими 
художниками слова. Жырау  –
 
наиболее древний тип поэта в казахской поэзии. Само слово «жырау» 
происходит  от  слова  «жыр»  –
 
стихотворение,  песнь,  это  прежде  всего  творец.  В  условиях  кочевой 
жизни жырау исполняли множество общественных функций. Многие жырау, были не только поэтами, 
но и вождями племен, батырами, предводителями.
 
Казахские  жырау  сохранили  и  продолжали  литературные  традиции,  созданные  еще  певцом 
Коркутом,  Юсуфом  Баласагуни  в  «Благодатном  знании»,  Ахмедом  Яссави  в  «Книге  изречений», 
Хорезми в «Книге любви» и др
. 
Жырау часто выступал перед народом, воздействуя на них силой своего поэтического слова. 
Излюбленный  жанр  жырау  –
 
толгау,  т.е.  стихотворение  –
 
размышление.  Толгау  –
 
раздумья  –
 
это 
обычно  назидания,  афоризмы.  Жырау  затрагивал  важные  общественные  проблемы,  выступал  по 
вопросам морали.
 
К  12
-
14вв.относится  творчество  таких  жырау,  Асан  –
 
Кайгы,  Казтуган,  Допамбет,  Шалкииз, 
Актамберды,  Бухар  –
 
жырау.  В  их  творчестве  находят  отражение  исторические  события  периода 
становления Казахского ханства и казахского народа.
 
Асан  Кайгы  (Асан  Печальный)  стал  легендарным  народным  героем,  был  большим 
мыслителем  своего  времени.  Он  мечтал  о  счастливом  завтрашнем  дне  казахского  народа.  Жырау 
полагал, что на Земле, в каком –
 
то ее уголке, существует блаженное место, где нет гнета и бедствий, 
холода и голода, людям живется хорошо, зовется эта замля «Жер –
 
Уюк». Объездив на быстроногой 
верблюдице  Жель  –
 
мая  все  казахские  степи,  горы  и  долины,  Асан  нигде  не  нашел  счастливой 
обетованной страны. Смысл жизни –
 
стремление к достижению всеобщего благоденствия, согласия и 
гармонии между людьми. Каждый человек должен заботиться о своем совершенствовании. Гордость 
и  алчность  –
 
виновники  зла.  Скромность,  правдивость,  умеренность,  самообладание  –
 
это 
положительные  качества  человека.  Чудодейственные  слова  выражают  самые  сокровенные  думы 
человека. Асан Кайгы считал, что Жер  –
 
Уюк должен стать местом счастья
 
и равноправия людей. И 
независимо  от  условий  жизни  человек  должен  быть  искренним  и  честным,  боясь  как  огня  «ложных 
показаний», «дурного слова», потому что именно с ним связано «зло» на земле.
 
В  действительности  эта  легенда  отражала  историческую  ситуацию  серидины  15в.,  когда 
усилились  феодальные  междоусобицы  после  распада  Алтын  Орда  и  Ак  Орда.  Поэтому  он  вошел  в 
народную память как неутомимый искатель счастливой земли, выразитель чаяний людей. Отсюда и 
прозвище «печальный», связанное с его мироощущением и с
 
личной жизнью жырау.
 
Одним из наиболее известных и почитаемых среди казахов жырау был Казтуган Суюншиулы. 
Он родился в низовьях Едиля в 20
-
х годах Х
V
в. В семье бия Ногайского улуса. Его песни –
 
образец 
кочевнической  поэзии,  наполненной  особым  отношением  к
 
природе.  Казтуган,  будучи  одним  из 
известных ногайских военачальников, воспевал воинские подвиги, выступал за объединение степных 
племен  под  властью  казахских  ханов.  Творчество  Казтугана  питалось  древней  поэзией  казахов  –
 
кочевников. Любовь к Родине, к родной земле, где жили деды и отцы, к родимому краю, где  увидел 
свет и вырос, –
 
основа его философско –
 
поэтических размышлений –
 
толгау. Творчество Казтугана 
раскрывает  духовный  мир  цельного  и  чистого  душой  кочевника,  живущего  в  тесном  единении  с 
природой. Восхищают богатство и щедрость фантазии поэта.
 
Казтуган –
 
жырау –
 
один из первых создателей самобытной казахской поэзии. До нас дошла 
лишь  небольшая  часть  поэтического  наследия  Казтугана,  где  отражены  его  отдельные  этико  –
 
педагогические идеи.
 
Произведения
 
Шалкииз  –
 
жырау  отличались  глубоким  эмоциональным  воздействием, 
остротой  и  мелодичностью,  лаконичностью,  красотой  и  мелодичностью.  Вего  творчестве  нашли 
отражения философия жизни простого средневекового кочевника, его понятия о морали и этике. Он 
считал, что в мире нет ничего вечного и постоянного. По утверждению жырау, человеческие качества 
кроются не в происхождении, не в положении, которое человек занимает в обществе, а в нем самом, 
в его личностных качествах.
 
Шалкииз  Тиленшиулы  анализирует  целое  учение
 
о  "достойном"  (жаксы)  и  "недостойном" 
(жаман).  Эти  две  философско
-
этические  категории  характеризуются  как  принциниально 
несовместимые.
 
Хорошие люди –
 
гора, куда не взлетает сова.
 
Умрут –
 
но хорошие остаются их слова.
 
А людям плохим –
 
так я думать привык –
 
Самим же во вред их болтливый язык.
 
Пронырливость лисья –
 
плохая игра.
 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
235 
 
 
 
Не может она довести до добра.
 
 
Шалкииз
-
жырау  описывает  современную  ему  жизнь,  преломляя  ее  через  призму  своих 
идеалов  и чаяний. Справедливостъ  –
 
это достоинство, и поэтому  общество должно быть построено 
на  этом  нринципе.  Ценностъ  поэтического  наследия  Шалкииза  –
 
в  отражении  реалий  казахского 
государства того времени, но не менее ценна и его личная оценка событий своей богатой жизни.
 
Героическая  поэзия  средневековых  жырау  отражала  боръбу  за  независимость  нротив 
иноземных  захватчиков,  обогащая  содержание  толгау  конкретными  фактами  богатой  национальной 
истории.  Шалкииз  Тиленшиулы  как  жырау  среднетюркской  эпохи  создал  яркие  портреты  реальных 
исторических героев –
 
казахского института батыров, политических деятелей.
 
Следует отметить, что именно они, жырау, поэты –
 
батыры, поэты –
 
импровизаторы, являлись 
носителями  идеологии  Независимости  и  Свободы,  Героизма  и  Патриотизма,  духовными  пастырями 
нации, ваятелями степной морали и права.
 
 
Литература:
 
1. 
Адамбаев Б. Понятие «шешен
-
оратор» вошло в словарный состав.
 
2. 
Ахмеджанова  Г.  Социальное  и  правовое  положение  биев  в  общественно  –
 
политическом  строе 
казахов. Фемида, 2008, № 9,с.35.
 
3. 
Кохтев Н.Н., Розенталь Д.Э. Искусство публичного выступления. М., 1988.
 
4. 
Руднев В.Н. Риторика. Курс лекций. М., 2010.
 
5. 
Руднев В.Н. Русский язык и культура речи. Учебн. пос. М., 2011
 
 
Научныйруководитель:
 
старший преподаватель Калымбетова Н.П.
 
 
 
 
Євгеній Баїкін
 
(Київ, Україна)
 
 
СЛОВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ
 
МОВИ ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ
 
 
Постановка проблеми. Українська мова має дуже давню й дуже непросту історію. Склавшись 
у  надрах  культури  Київської  Русі,  вона  подолала  нелегкий  шлях  розвитку  й  боротьби  за  існування  і 
стала тим консолідуючим чинником, який сприяв об’єднанню української нації і здобуття незалежності.
 
Мова  –
 
динамічна  система,  для  якої  здатність  розвиватися  є  природним  способом  її 
соціального  існування.  У  сфері  лексикографії  ці  процеси  особливо  інтенсивні.  Словники  –
 
масовий 
жанр лінгвістичної літератури  –
 
посідають  чільне місце  у нормалізаційних  процесах, опосередковано 
відображаючи  загальний  рівень  культури  соціуму.  Словники  виходять  за  межі  власне  мовознавчого 
або іншого вузькофахового призначення. Їм належить важлива роль у розвитку національної духовної 
культури як цінним джерелам інформації і засобам підвищення комунікативної культури носіїв мови.
 
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
 
Проблеми історії  української лексикографії на різних 
етапах  її  розвитку  репрезентують  дослідження  вчених  Б.  Грінченка  [2],  А.  Москаленка  [4], 
П.
 
Горецького [1], В. Дубічинського [3], колективна монографія Т. Панько, І. Кочан і Г. Мацюк [5] тощо 
та  видання  енциклопедичного  [6]  й  бібліографічного  характеру  [7].  Питання  історії  та  теорії 
лексикографії  досліджували  (М.
 
М.
 
Пилинський,  П.
 
Й.
 
Горецький,  Л.
 
С.
 
Паламарчук,  В.
 
В.
 
Німчук, 
Г.
 
П.
 
Мацюк,  Н.
 
О.
 
Данилюк,  Л.
 
М.
 
Полюга,  О.
 
О.
 
Тараненко,  Т.
 
Ю.
 
Кульчицька,  В.
 
Ф.
 
Старко  та  ін.). 
Проте й досі праці з історії лексикознавства залишаються в полі зору науковців.
 
Актуальність
 
наукової  розвідки  зумовлена  необхідністю  систематизації  наукових  даних  про 
лексикографічні  праці  такого  характеру:  словники  української  мови  від  давнини  до  сучасності,  їх 
укладення,  систематизація  та  функціональність,  що  представляють  одну  з  найцікавіших  проблем 
лінгвістики.
 
Мета
 
статті  –
 
дослідити  історію  розвитку,  становлення  українських  словників  від  самої 
давнини  до  сучасності.  Відслідкувати  взаємозв’язок  розвитку  мови  та  лексикографії  –
 
словникової 
справи. Досягнення поставленої мети передбачає виконання завдань:
 

 
установити джерельну базу словників і
 
охарактеризувати їню
 
лексику

-
з’ясувати роль словників
 
у процесі формування та становлення української літературної мови


 
виявити специфічні риси словників з огляду на їх різновид та спосіб подачі матеріалу.
 
Предмет
 
дослідження
 

 
опубліковані словники, що містять українську лексику.
 
Наукова новизна
 
полягає
 
у комплексному аналізі лексикографічних праць зазначеного періоду. 
До наукового обігу вводяться лексикографічні праці, які дотепер ще не були предметом  спеціального 
вивчення.  Уперше  детально  аналізується  лексичний  склад  словників
 
від  давнини  до  сучасності.
 
Аналізуються також граматична розробка,
 
правопис, ілюстративний матеріал
 
кожного словника.
 
Методи дослідження.
 
Аналіз історичних та літературних джерел.
 
Першим  словником  живої  української  мови  можемо  вважати  «Лексись  сирЂчъ  реченія, 
въкратьцЂ събранны, и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы» 1596
-
го року 

236 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
видання,  Лавріна  Зизанія  –
 
це  невеликий  словничок  на  34  листочки,  в  якому  церковнослов’янські 
слова  були  пояснені  живою  українською  мовою.  У  1627  році  в  Києві  вийшов  словник  «Лексиконъ 
словено
-
росскій  и  йменъ  толкованіє»  відомого  києво
-
печерського  архітипографа  Памви  Бepинди.  Це 
вже поважний словник на 475 шпальт, але з тим самим завданням: пояснення церковнослов’янських 
слів  та  різних  власних  імен  українською  мовою.  У  передмові  до  словника  Беринда  повідомляє  про 
великі  перешкоди  від  впливових  осіб,  що  були  проти  вживання  простої  мови.  Словник  Беринди  мав 
поважне  практичне  значення  на  всіх  православних  землях  й  у  1653  році  вийшов  у  Кутейні  другим 
виданням,  а  в  Румунії  був  перекладений  на  румунську  мову.  Але  це  були  словники,  які  пояснювали 
церковнослов’янські  слова.  Нарешті,  в  другій  половині  XVII  ст.  складений  був  і  словник  простої 
української  мови,  в  якому  слова  пояснювались  церковнослов’янською  мовою;  це  була  «Синоніма 
славеноросская». Рукопис Києво
-
Печерської лаври на 185 аркушів, твір якогось її вченого монаха. На 
жаль, словник цей, свого часу не був виданий.
 
Першим 
словником 
сучасної 
української 
мови 
вважається 
словничок, 
доданий 
І.П.
 
Котляревським  до  його  поеми  «Енеїда»,  І.П.  Котляревський  є  зачинателем  не  тільки  нової 
української  літератури,  а  й  нової  української  лексикографії.  Коли  розпочалося  з  «Енеїдою» 
Котляревського  нове  українське  письменство,  розпочалися  й  окремі  українсько
-
російські  словники, 
звичайно  при  певних  українських  творах,  на  кінці  яких  давалися  пояснення  українських  слів.  Але  це 
були  словники  короткі,  пристосовані  до  даної  книжки.  Ця  доба  збирання  словникового  матеріалу 
закінчилася
 
невеликим  самостійним  словником  «Собраніе  словъ  малороссійскаго  нарЂчія»,  Москва, 
1823 року, Івана Войцеховича, в якому на 42 с. подано вияснення понад тисячі слів.
 
Протягом  XIX  і  на  початку  XX  ст.  було  видано  чимало  словників,  переважно  українсько
-
російських  та  російсько
-
українських.  Всі  вони,  звичайно,  вже  застарілі  й  тепер  цікаві  для  нас 
переважно  як  історичні  пам’ятки.  Серед  словників  дореволюційної  доби  треба  виділити  «Словарь 
української  мови»,  упорядкований  Б.Д.  Грінченком.  Словник  Бориса  Грінченка  в  чотирьох  томах  був 
виданий  у Києві в  1907
-
1909 рр., а  потім перевидавався (останнє видання  1958  р.). Словник  містить 
понад  70  тис.  слів  української  літературної  і  народної  мови  XIXст.,  перекладених  або  витлумачених 
російською  мовою.  Свого  часу  він  був  відзначений  премією  Російської  Академії  наук.  Нині  словник 
Б.
 
Грінченка  має  велике  наукове  значення,  хоч  пояснення  багатьох  слів,  особливо  суспільно
-
політичної  сфери,  є  для  нас  неприйнятливими.  Справжній  розквіт  української  лексикографії 
розпочався  після  Великої  Жовтневої  соціалістичної  революції.  Було  створено  десятки  словників 
різного  типу.  Практичне  значення  серед  давнішніх  словників  і  в  наш  час  зберігають  насамперед 
«Російсько
-
український  словник»  1948  р.  (останнє  видання  1961р.)  за  редакцією  М.Я.  Калиновича  і 
кілька останніх видань «Орфографічного словника» І.М. Кириченка.
 
Користування  словниками  різних  типів  не  тільки  підвищує  грамотність  і  знання  мови,  а  й 
поглиблює  кругозір  людини,  підвищує  її  загальний  рівень  культури.  Словники  розширюють  світогляд 
людей.  У  них  представлено  знання,  якими  володіє  людство  у  певну  епоху,  з  різних  галузей  науки, 
техніки, мистецтва. Словники відіграють значну роль  у нормалізації мови, поширенні мовних норм, у 
піднесенні  мовної  культури.  Вони  служать  довідниками  про  правильну  вимову  і  написання  слів,  про 
значення, етимологію слів та ін.
 
У1904
-
1907 роках був виданий відомий словник Грінченка. Словник складався 46 років (1861–
1907)  і  мав  великий  вплив  на  усталення  української  літературної  мови  й  літературного  правопису. 
«Словарь  української  мови»  налічує  близько  68  000  слів.  У  кінці  четвертого  тому  окремим  додатком 
наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» є найповнішим і лексикографічно 
найдосконалішим  українським  словником  до  початку  20  століття.  Б.  Грінченка  використав  праці 
багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури 
і фольклорних джерел, частково послуговувався словниками подібного типу,  додав значний власний 
матеріал (діалектні і фольклорні записи).
 
Однією  з  визначних  праць  української  лексикографії  є  шеститомний  «Українсько
-
російський 
словник», укладений колективом співробітників Інституту мовознавства імені О. О. Потебні і виданий у 
1953-
1963  рр.  Цей  словник  є  широким  зібранням  лексичних  та  фразеологічних  скарбів  сучасної 
української  літературної  мови.  Опубліковані  російсько
-
українські  словники,  які  представляють 
термінологію  багатьох  галузей  знань:  гірничий,  хімічний,  фізичний,  математичний,  технічний, 
ветеринарний, сільськогосподарський, геологічний та ін. Навіть короткий огляд сучасних перекладних 
словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну інформативність цих видань, 
їх важливе практичне значення.
 
Висновки.
 
Історія  становлення  словників  української  мови  довга  та  складна.  Беручи  свій 
поштовх  ще  в 
XVI 
столітті,  вона  змогла  розвинути  себе.  Сучасні  словники  багатоманітні  та  глибоко 
інформаційні. Вони мають велике практичне значення, а також по мірі їх розвитку можна відслідкувати 
основні етапи становлення літературної української мови.
 
 
Література:
 
1. 
Горецький П. Історія української лексикографії / П. Горецький. –
 
К. : Вид.
-
во
 
АН УРСР, 1963. –
 
241 с.
 
2. 
Грінченко Б. Огляд української лексикографії / Б. Грінченко. –
 
Львів: [б. в.],
 [1904]. 

 
30 с.
 
3. 
Дубічинський  В.  В. Українська  лексикографія : історія, сучасність та
 
комп’ютерні  технології  : навч. 
посіб. / В. В. Дубічинський –
 
Х. : НТУ «ХПІ», 2004. –
 
203 с.
 
4. 
Москаленко А. Нарис історії української лексикографії / А. Москаленко. –
 
К.: Рад. шк. 1961. –
 
162 с.
 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
237 
 
 
 
5. 
Панько Т. І. Українське термінознавство / Т. І. Панько, І. М. Кочан,
 
Г. П. Мацюк. –
 
Львів : Світ, 1994. 

 
216 с. 
 
 
6. Тараненко О. О. Українська лексикографія 1917 –
 
поч. ХХІ ст. // Українська
 
мова : енциклопедія. 

 
К. : Вид
-
во «Укр. енц. ім. М. П. Бажана», 2004. –
 
С. 300–
304. 
6. 
Українська мова у ХХ сторіччі : історія лінгвоциду : документи і матеріали /
 
[упоряд. Л. Масенко та 
ін.]. –
 
К. : Вид. дім «Києво
-
Могилянська акад.», 2005. –
 
399 с.
 
 
Науковий керівник:
 
кандидат філологічних наук, доцент Науменко Людмила Олексіївна.
 
 
 
Галина Бойко
 
(
Львів, Україна)
 
 
ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ВЧИТЕЛІВ ІНОЗЕМНИХ МОВ ПОЧАТКОВОЇ 
ШКОЛИ
 
 
Діяльність вчителя –
 
праця творча, яка майже не піддається точним вимірам. У ній дуже 
значущою є роль суб’єктивного фактора. Епіцентром в іі структурі є взаємодія з дитиною у 
навчально
-
виховному процесі.
 
 
В  умовах  модернізації  системи  освіти  на  засадах  особистісно  орієнтованої  парадигми 
важливого  значення  набуває  розуміння  розуміння  вчителем  того,  що  наслідки  педагогічної  праці 
безпосередньо залежать від рівня його майстерності.[9]
 
Учитель  в  школі:  це  координатор  і  консультант,  тобто  особа,  яка,  навчаючи  учнів  учитися, 
скеровує їх у русло самостійної роботи, створює для цієї роботи умови, координує її і дозволяє учням 
побачити свої досягнення.
 
Такі  вимоги  перед  учителем  і  учнями  ставить  саме  життя,  оскільки  для  майбутніх 
представників  суспільства  важливо  навчитися  формувати  і  задовільняти  свої  потреби  в  освіті  та 
кар’єрі,  розвивати  свої  таланти,  планувати  свою  діяльність,  самостійно  розв’язувати  завдання, 
досягати цілей, бути конкурентноздатними, стаючи гідним представником своєї громади.[3]
 
Актуальним  для  нашого  сьогодення  є  впровадження  відповідних  європейських  стандартів  у 
навчанні  іноземних  мов  в  Україні.  Шлях  до  розв’язання  пов’язаних  із  цим  процесом  завдань  лежить 
через гуманізацію освіти, особистістно орієнтований підхід  у навчанні  і створення  умов для розвитку 
навичок ведення успішних міжкультурних діалогів.
 
Передумовою успішної реалізації освітньої функції навчання майбутніх учителів іноземних мов 
є формування їхньої лінгвосоціокультурної компетенції.[6]
 
Більше  того,  ознайомлення  з  побутом,  культурою  та  історією  народу  носія  мови  підвищує 
розуміння  важливості  опанування  виучуваної  мови  й  пов’язану  з  цим  активність  навчальної  роботи 
школярів.
 
Комунікативний  метод,  зокрема  його  соціокультурний  аспект,  забезпечує:  практичну 
мовленнєву,  комунікативну  спрямованість  навчання  іноземної  мови,  чиїм  завданням  є  найбільш 
успішна підготовка учнів до майбутнього спілкування. Це йдеться насамперед про:
 
-
 
створення умов для зацікавленої активної навчальної діяльності школярів;
 
-
 
використання  можливостей  рольових  ігор:  комунікативної  діяльності,  програвання 
соціальних  ролей,  реалізації  вербальних  і  невербальних  засобів  спілкування.  Усе  це  підвищує 
мотивацію учнів, викликає в них потребу в спілкуванні, інтерес до нього;
 
-
 
створення на заняттях з іноземної мови соціокультурних умов, наближених до автентичних 
у  країні  виучуваної  мови,  що  дає  змогу  успішно  готувати  учнів  до  іншомовного  усного  й  письмового 
спілкування  із  представниками  цієї  країни,  формувати  в  них  комунікативну(і  соціокультурну  також) 
компетентність;
 
-
 
можливість  поширення  принципів  комунікативного  методу  на  навчання  іншомовного 
аудіювання, читання, письма.
 
Комунікативно  побудовані  заняття  можуть  не  відповідати  і  віковим  психічним  якостям  певної 
категорії учнів. Відповідно, готуючись до такого заняття, слід це враховувати. [2]
 
Учні  молодшого  віку  ще  не  вміють  вести  діалог,  формулювати  думку,  недостатньо  готові  до 
планування  мовлення  й  контролю  за  ним.  Тому  навчання  іноземної  мови  необхідно  здійснювати 
відповідно до їхнього рівня розвитку.
 
Важливе  місце  у  формуванні  пізнавальних  мотивів,  педагогічного  мислення  в  майбутніх 
вчителів  початкової  школи  в  контексті  диференційованого  підходу  посідають  інтерактивні  методи 
навчання.
 
Організація  інтерактивного  навчання  передбачає  моделювання  життєвих  ситуацій, 
використання рольових ігор, спільне розв’язання проблеми на основі аналізу обставин та відповідної 
ситуації, що сприяє формуванню дидактичних знань і вмінь студентів, виробленню цінностей, розвитку 
мотиваційної сфери майбутніх вчителів.[1]
 

238 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
Використання  інтерактивних  технологій  допомагають  певною  мірою  здолати  труднощі  та 
успішно  виконати  завдання,  що  об’єктивно  постають  перед  сучасною  школою  на  шляху  її 
реформування.  Саме  за  допомогою  сучасних  методів,  форм  і  засобів  навчання,  збалансоване 
використання  яких  у  комплексі  з  традиційними  ефективними  допоможе  досягти  визначених  освітніх 
цілей.
 
Особливим  є  вплив  новітніх  інформаційних  технологій  (зокрема  комп’ютерних)  в  навчально
-
виховному процесі на розвиток мотиваційної сфери майбутніх вчителів початкової школи. Формування 
пізнавального  інтересу  має  певні  закономірності  та  стадії  перебігу.  Одна  з  них  полягає  в  тому,  що 
становлення  пізнавального  інтересу  відбувається  паралельно  з  вирішенням  навчально
-
пізнавальних 
завдань.  У  нашому  випадку  процес  розвитку  пізнавального  інтересу  підпорядковується  тим 
завданням, які повинен виконувати викладач з метою формування професійної компетенції майбутніх 
учителів початкових класів. [1]
 
Функції  системи  професійної  підготовки  інтерактивна,  організуюча,  освітня  –
 
спрямовані  на 
забезпечення  цілості  педагогічного  процесу.  Результатом  такої  підготовки  у  ВНЗ  є  готовність  до 
здійснення педагогічної діяльності з урахуванням компетентнісно орієнтованого підходу.
 
Варто  наголосити  і  на  індивідуалізації  навчання.  Стосовно  вивчення  іноземної  мови  в 
початковій  школі,  то  маємо  зазначити  на  вибір  певної  методики.  На  навчання  іноземної  мови  в 
початковій  школі  повинна  впливати  передусім  мотивація,  базові  знання  (у  випадку  з  шестирічними 
учнями  можна  говорити  про  готовність  навчання  у  школі);  здібності,  особливості  навчального 
матеріалу і його структури.[4]
 
Мотивація  –
 
важливий  компонент  не  лише  навчання,  а  й  будь
-
якої  людської  діяльності.  Без 
належної  мотивації  не  працюватиме  жодна  педагогічна  технологія,  тому  її  упровадження  потребує 
високої обопільної зацікавленості. [1]
 
Оновлення  змісту  освіти  є  визначальним  складником  реформування  освіти  в  Україні  і 
передбачає приведення його у відповідність до сучасних потреб особи і суспільства.
 
Сучасний учитель іноземної мови повинен володіти професійними знаннями:
 
-
 
основних  положень  загальнодержавної  політики  в  галузі  шкільної  освіти,  у  тому  числі  з 
навчання іноземних мов;
 
-
 
системи мови та основних лінгвістичних і лінгводидактичних категорій, механізм мовлення, 
а  також  історії,  культури,  сучасних  проблем  країни,  мова  якої  вивчається,  –
 
усім  тим,  що  охоплює 
поняття комунікативної компетенції, основними компонентами якої є мовна (лінгвістична), мовленнєва 
та соціокультурна компетенції;
 
-
 
основних закономірностей процесу навчання іноземної мови, а також змісту і особливостей 
усіх компонентів цього процесу: цілей, методів, засобів тощо;
 
-
 
психологічних  особливостей  учня,  сфер  його  інтересів  і  схильностей,  закономірностей 
оволодіння іноземною мовою в умовах школи, у тому числі різноманітних умов, які існують на сьогодні;
 
-
 
змісту програми з навчання іноземних мов та інших директивних документів;
 
-
 
основних положень дитактико
-
методичної концепції, на якій побудований зміст підручника, 
що він використовує у практиці власної педагогічної діяльності;
 
-
 
основних  вимог,  які  визначає  суспільство  до  особистості  сучасного  вчителя,  у  тому  числі 
рівня його професійної майстерності.
 [7] 
Учні  шестирічного  віку  потребують  особливих  підходів  до  організації  навчально
-
виховного 
процесу.
 
З точки зору О.Я. Савченко, для шестирічних учнів, дидактична мета уроку полягає у підготовці 
їх до системного навчання в наступних класах. Урок для цієї вікової групи має певної особливості, які 
найвиразніше  виявляються  в  способах  організації  навчальної  діяльності  і  в  структурі,  та 
характеризується,  зокрема,  широким  використанням  ігрових  форм  навчання;  скороченою  тривалістю 
уроків  (до  35хв);  проведенням  динамічних  пауз,  відсутністю  домашніх  завдань;  розгорненим 
повторенням;  іншими  способами  оцінювання  результатів  навчальної  діяльності.  Разом  із  тим 
навчання  повинно  задовольняти  актуальні  потреби  дитини,  насамперед  потребу  особистісного 
контакту з учителем на уроці, прагнення дістати схвалення, підтримку своїх дій.
 [8] 
Оволодіння  іноземною  мовою  як  способом  спілкування  передбачає  формування  таких  умінь, 
які  дозволили  б  учням  будувати  свої  висловлювання  відповідно  до  комунікативної  мети,  зумовленої 
умовами спілкування та правилами мовної поведінки.
 
Формування  у  студентів  готовності  до  професійної  діяльності  вчителя  іноземної  мови 
передбачає  виконання  комплексу  навчальних  заходів,  які  мають  забезпечити  майбутнім  учителям 
достатній рівень майстерності. Відповідно до  умов роботи сучасної початкової школи вищі навчальні 
заклади  покликані  розв’язати  такі
 
основні  завдання  у  процесі  формування  у  студентів  –
 
майбутніх 
учителів іноземної мови готовності до якісного виконання ними професійних обов’язків:
 
-
 
дати якісні знання з теоретичних основ методики навчання іноземних мов і суміжних з нею 
наук;
 
-
 
навчити  ефективних  видів  навчальної  діяльності  з  формуванням  в  учнів  комунікативної 
компетенції  (мовної,  мовленнєвої,  соціокультурної),  передбаченої  шкільною  програмою  з  іноземних 
мов;
 
-
 
навчити  раціонально  і  ефективно  організувати  навчальний  процес  з  формування  видів 
мовленнєвої діяльності: аудіювання, говоріння (монолог, діалог), читання, письма;
 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
239 
 
 
 
-
 
навчити  ефективно  і  раціонально  проводити  підготовку  до  уроку  як  основної  форми 
начального процесу;
 
-
 
виробити  вміння  здійснювати  контроль  рівня  сформованості  знань,  навичок  і  умінь 
відповідно до мети і завдань певного етапу навчання;
 
-
 
навчити  добирати  засоби  навчання,  які  дидактично  доцільно  і  методично  виправдано 
слугували б ефективними механізмами досягнення мети і виконання завдань уроку;
 
-
 
навчити  раціонально  планувати  як  увесь  навчальний  процес,  так  і  урок  як  один  із  його 
компонентів;
 
-
 
ознайомити  із  формами  і  видами  позаурочної  діяльності  з  іноземної  мови,  яка  сприяла  б 
успішному виконанню загальної мети навчання іноземної мови у школі;
 
-
 
навчити  творчого  аналізувати  підручники  з  іноземних  мов  як  основні  засоби  навчання, 
визначити їх змісту і положення прийнятої концепції навчання та вміти ефективно використовувати їх у 
власній педагогічній діяльності;
 
-
 
ознайомити  з  основними  напрямками  розвитку  сучасної  педагогічної  науки,  методики  та 
теорії навчання іноземних мов;
 
-
 
формувати готовність до постійного самовдосконалення;
 
-
 
навчити формувати у їхніх майбутніх учнів становлення до іноземної мови як до важливого 
засобу міжкультурного спілкування.
 [7] 
Вчитель  школи  I  ступеня  повинен  бути  готовим  до  навчання  і  виховання  школярів.  В 
урахуванням  специфіки  предметів,  які  він  викладає,  сприяти  соціалізації,  формуванню  загальної 
культури  особистості,  усвідомленому  вибору  і  наступному  опануванню  професійно
-
освітніми 
програмами,  використовувати  різноманітні  методи,  прийоми,  засоби  навчання  і  виховання,  водночас 
виробляти власний стиль викладання.[5]
 
Отже,  сучасна  педагогічна  праця  вимагає  від  учителя  нових  професійних  компетенцій, 
зосередження  зусиль  і  часу  не  тільки  на  усвідомленні  їхньої  потреби,  а  й
 
на  опануванні  та 
впровадженні в педагогічну практику, а це вимагає змін у змісті й технологіях професійної підготовки 
майбутніх учителів.[8]
 
 
Література:
 
1. 
Бернвальдт  Т.  Формування  мотивації  навчальної  діяльності  майбутніх  учителів  в  умовах 
сьогодення. // Рідна школа. 2011 р. №11 С. 60
-64 
2. 
Вєтохов О.М. Актуальні питання комунікативного навчання іноземних мов. // Педагогіка і психологія. 
2006 р. №1. С.91
 
3. 
Європейське Мовне Портфоліо.
 
4. 
Івашньова  С.  Формування  методики  навчання  іноземної  мови  в  початковій  школі.  //Рідна  школа. 
2006р.№9. –
 
53с.
 
5. 
Ігнатенко Н. Компетентісно орієнтаційний підхід //Рідна школа. 2008р. –
 
№10
-
46с.
 
6. 
Петров  О.  Лінгвосоціокультурна  компетентність  майбутніх  учителів  іноземних  мов  як  педагогічне 
поняття. //Рідна школа,2008р.№6,52
-
с.
 
7. 
Редько  В.  Лінгводидактичні  засади  навчання  іноземної  мови  учнів  початкової  школи.
-
К.: 
Генеза,2007.
-
136с.
 
8. 
Савченко О. Професійна підготовка вчителів//Рідна школа,2011,№11,ст..45
-47. 
9. 
Сисоєва С. Сучасні аспекти професійної підготовки вчителя.
 
мов. // Педагогіка і психологія. 2005 р. 
№4. С.60
 
 
 
Юрий Бондаренко, Марина Румянцева
 
(Костанай, Казахстан)
 
 
«ДЕТИ ПРИРОДЫ» В ДЫМКЕ ИСТОРИИ И 

ЗЕРКАЛЕ ЯЗЫКА
 
 
Как  известно,  образы  животных,  птиц,  рыб,  насекомых  органично  вплелись  в  ткань  легенд  и 
мифов,  народных  сказок,  занимательных
 
историй,  любовную  лирику  и  саму  нашу  речь,  когда, 
например, уже само словосочетание «священная корова» несет в себе строго определенный смысл, 
тогда как «лебедушка» означает молодую, грациозную красавицу.
 
Не  претендуя  на  исключительность,  мы  хотели  бы  остановиться  на  том,  как  образы  «детей 
природы»  сопряжены  не  просто  с  языком,  системами  ассоциаций,  а  и  непосредственно  с  самой 
историей.  Той  историей,  которая  рисовалась  мифотворцами  и  хроникерами  на  протяжении 
тысячелетий.
 
Какие  же  составляющие  этих  поражающих  воображение  картин,  картин,  где  реальность 
событий и персонажей так сплавляется с легендой и мифом, что зачастую невозможно отделить одно 
от другого?
 
Первая  из  этих  составляющих  –
 
тотемизм  –
 
глубоко  и  разносторонне  исследована  [6,  7]. 
Отголоски  тотемистических  верований,  возможно,  слышатся  и  в  названиях  некоторых  племен, 
например, «лютичи» (лютый –
 
волк) и в сказании о голубях, взращивавших Шаммурат –
 
Семирамиду, 

240 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
и,  несомненно,  в  казахской  легенде  о  волчице,  ставшей  женой  мальчика.  С  трансформированным 
тотемизмом  мы  встречаемся  и  в  знаменитой  истории  Ромула  и  Рема,  вскормленных  волчицей,  в 
память о которой в Древнем Риме в середине февраля долгие годы праздновались так называемые 
Луперкалии. Конечно, Ромул и Рем –
 
фигуры легендарные, а история, рассказывающая о попытке их 
недруга уничтожить младенцев очень напоминает историю библейского Моисея и еще более ранний 
рассказ  о  младенчестве  аккадского  царя  Саргона  Первого.  Но  это  те  легенды,  которые,  подобно 
рассказам  начальной  русской  летописи,  стали  неотделимыми  от  того,  что  мы  сегодня  называем 
«собственно историей».
 
Вторая  составляющая  –
 
магико
-
ритуальные  действа  и  соответствующие  им  верования, 
поверья,  которые  оказались  вплетенными  в  ткань  считающихся  реальными  или  до  неузнаваемости 
мифологизированных  событий.  Так,  в  описаниях  древнеримской  истории  можно  встретить 
упоминание  о  том,  как  однажды  куры,  взятые  на  римские  корабли,  отказались  в  должное  время 
клевать  зерно.  Не  боявшийся  примет  флотоводец  повелел  вышвырнуть  их  за  борт.  Но  моряки  и 
воины дрогнули. И то ли от того, что они были подавлены плохим предзнаменованием, то ли по иной 
причине, но кампания оказалась неудачной. Иными словами, поведение злосчастных кур повлияло на 
ход  конкретных  исторических  событий.  Обратная  сторона  отмеченного  –
 
покушение  на  мир
 
сакрального,  пример  чего  мы  видим  в  истории  убийства  персидским  царем  древнеегипетского 
божества  Аписа  в  образе  реального  быка,  чью  мать  почитали,  как  своего  рода  богородицу  и 
содержали,  как  и  сына
-
бога,  в  особом  помещении,  напоминавшем  своеобразный  дворец.  История 
повествует,  что  на  обратном  пути  из  Египта  нечестивый  царь  умер,  что  было  расценено,  как  кара 
богов.
 
Другой, и более любопытный вариант этой составляющей, мы, вполне вероятно, встречаем в 
истории с Троянским конем. Правда, конь этот деревянный. Но именно он, вместе с закравшимися в 
его  чрево  эллинами,  решил,  по  Гомеру,  судьбу  Трои.  Казалось  бы,  перед  нами  просто  сказка.  Уж 
очень  трудно  поверить,  что  троянцы  оказались  столь  наивными  и  ненаблюдательными,  что 
решились, проломив стену, затащить конеподобное сооружение в собственный город. Но не восходит 
ли эта история к некому старинному ритуалу?  –
 
Ведь известно, что и многие столетия спустя после 
гомеровской Троянской войны в некоторых странах Европы молодые парни во время определенных 
празднеств  залазили  в  шкуру  коня.  Иными  словами,  не  упоминает  ли  Гомер  в  качестве  военной 
хитрости то, что некогда восходило к одному из многочисленных ритуалов и праздничных действий?
 
Третий  вариант  магико
-
ритуальных  действий  –
 
это  ритуалы,  становившиеся  повторяющейся 


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   75




©emirsaba.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет