«Вітчизнянанаука: сучаснийстан,актуальніпроблемитаперспективирозвитку»

366 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

 

 

 

 

 

is false, while what we saw before is true. 

Совпадение объемов значений –

 

относительно редкий случай. Гораздо чаще при подстановке происходит 

семантическая трансформация, т. е. слово ИЯ передается словом ПЯ, значение которого отличается своим объемом 

или содержанием. Такая трансформация может быть смещенной. В этом случае происходит неполное совпадение 

значений коррелирующей пары слов по содержанию.

 

Эквиваленты  со  смещенным  значением  встречаются  довольно  часто,  что  вполне  естественно,  поскольку 

прием семантической трансформации по существу используется именно тогда, когда в сопоставляемых языках нет 

конгруэнтных между собой пар лексических эквивалентов [2, 

c. 42 

–

 

45]. Примером смещённой трансформации может 

служить авторский неологизм Е. Евтушенко «печально поздний умник» –

 

«

belated man of wisdom

»:

 

Но в суете страстей, печально поздний умник

, 

Belated man of wisdom in our world of passions, 

В  заключение  необходимо  отметить  следующее.  Авторский  неологизм  должен  восприниматься  как 

нормальное  языковое  явление,  и  отсутствие  слова  в  словаре  не  может  служить  препятствием  для  его  перевода. 

Неологизмы  требуют  творческого  подхода  и  глубоких  лингвострановедческих  знаний  переводчика  при  передаче 

подобного типа лексики на другие языки.

 

 

Литература:

 

1. 

Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика // Рецкер Я.И. Очерки лингвистической теории перевода 

–

 

М.: Р. Валент, 2004. –

 

237 с.

 

2. 

Комиссаров В.Н. Теория перевода (лингвистические аспекты) // Комиссаров В.Н. –

 

М.: Наука, 1990. –

 25

3 с.

 

3. 

Мисуно Е.А., Шаблыгина И.В. Перевод с английского языка на русский // Мисуно Е.А., Шаблыгина И.В. Практикум. 

–

 

Минск: АВЕРСЭВ, 2009. –

 

256 с.

 

 

 

 

Анна Івлева

 

(Харків,Україна)

 

 

КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ ЛІКАРЯ ЯК ПОКАЗНИК ЙОГО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

 

 

Мова  втілює  менталітет  нації.  Кожна  нація  в  процесі  свого  розвитку  створює  моральні  і  духовні  цінності, 

сукупність яких становить культуру певної нації. Окремі цінності нації зафіксовані саме за допомогою мови.

 

У сучасному світі неможливо обійтися без найважливішого засобу

 

спілкування –

 

мови, яка допомагає нам не 

тільки зрозуміти один одного,а й слугує способом передачі досвіду нашим нащадкам. Українська мова  –

 

культурне 

багатство  нашого  народу,  тому  саме  питання  культури  стає  першочерговою  проблемою  для  сучасного  мовлення.

 

Величезне значення має також його стилістична унормованість, тобто використання певних засобів мови в доречній 

ситуації.

 

Діяльність лікаря передбачає щоденне спілкування з людьми, тому вимагає певних навичок мовного етикету, 

знання правил та норм української мови. Адже мовна поведінка медика багато в чому може впливати на хворого, на 

його  ставлення  до  хвороби,  психічний  стан  пацієнта,  від  чого  зазвичай  прямо  чи  опосередковано  залежить  успіх 

лікування.

 

Культура мови якнайщільніше пов‘язана з дотриманням літературних норм слововживання –

 

із семантично 

точним  і  стилістично  доречним  вибором  слова,  з  граматично  й  стилістично  правильною  сполучністю  слів.  До 

порушення норм слововживання може призвести змішування близьких за формою й сферою вживання, проте різних 

за творенням і змістом слів (паронімів: дільниця –

 

ділянка; громадський –

 

громадянський), уживання в певній мовній 

ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння буквального значення рідковживаних чи 

застарілих  слів,  неправильне  вживання  запозичень,  порушення  норм  сполучності  тощо.  [1,с.  105].  Кожна  освічена 

людина повинна знати основні правила своєї мови, доцільно використовувати мовні засоби в процесі спілкування та 

письма.

 

Рівень мовленнєвої культури людини залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, з історією 

культури  народу,  історії  його  мови,  його  історичними  взаємозв’язками  з  іншими  народами  та  їх  культурами. 

Культура мовлення формує запас знань, любов до рідної мови, прагнення до самовдосконалення, бажання збирати 

в себе те, що віками творило людство –

 

геній рідного народу.

 

Не  можна  вбачати  в  культурі  мовлення  ознаку  лише  так  званих  інтелігентних  професій

 

–

 

байдужа  до 

власного мовлення людина (яку б посаду не займала) не може претендувати на повагу.[2,с.63]

 

Мова –

 

це не тільки засіб інформації, а й джерело, за яким робиться оцінка не тільки людині, яка говорить 

цією мовою, а всьому народу

-

носію.

 

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої 

уяви, інтуїції, гармонії розуму й

 

серця. Ці якості допомагають обрати оптимальний шлях лікування, його стратегію й 

тактику. Слово лікаря є свідченням його милосердя, чуйності, загальної культури та

 

освіченості.

 

Слово  “врач”  з’явилося  в  мові  слов’ян  в  ХІ  ст.  і  пов’язане  з  дієсловом  “врать”  у  значенні  “заговаривать, 

уговорить, говорить”. Звідси тлумачення слова “врач” як “утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать 

силой  слова”.  Лікар  повинен  у  своїй  роботі  керуватися  принципом:  лікувати  людину,  а  не  хворобу.  Слово

 

лікаря 

покликане  повернути  тому,  хто  потребує,  утрачену  гармонію  з  оточуючим  світом.  Мистецтво  слова  має  унікальні 

цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку практично безмежна, оскільки воно не пов’язане з жодним 

конкретним  органом  відчуття,  як  скажімо, музика  чи  живопис.  У  цьому  значенні  слово  –

 

справді  “найпластичніший 

матеріал” (Гегель). Воно здатне викликати й прямі образи та асоціації, що відновлюють у пам’яті давно пережите. 

Скажімо, досить вимовити слово “хірургія”, щоб у більшості людей виникло відчуття, схоже на біль.[2,с.76]

 

В  історії  світової  літератури  існує  багато  прикладів,  коли  в  одній  людині  поєднувалися  таланти  лікаря

-

професіонала високого класу та майстра художнього слова. Завдячуючи літературі, вони змогли переконати читача, 

що  здоров’я  кожної  людини  передусім  залежить  від  неї.  Серед  таких  лікарів

-

письменників  А.Чехов,  М.Булгаков, 

А.Конан

-

Дойль, Ю.Щерба, В.Коротич.

 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

 

 

367 

 

 

 

Сила словесного переконання іноді не може порівнятися з дією навіть найефективніших медикаментів. Однак, 

користуватися  словом  треба  вміти  обережно,  зі  знанням  справи.  При  цьому  потрібно  враховувати  індивідуальні 

психологічні особливості хворого, його стан, діагноз захворювання.

 

Велике значення в словесному спілкуванні з пацієнтом займає звукова культура голосу. Розмова і голос, як 

дзеркало,  відображають  культуру  людини,  тому  лікарю  необхідно  стежити  не  тільки  за  тим,  що  говорить,  але  і  як 

говорить.  Усі  його  зусилля  допомогти  пацієнтові  може  звести  нанівець  нечемне,  фамільярне  привітання,  грубість, 

неуважність,  нетактовність,  проявлені  під  час  опитування.  Спілкування  лікаря  з  хворим  –

 

це  бесіда  обопільно 

зацікавлених людей, мета яких –

 

перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб 

залишатися  доброзичливим,  невимушеним,  терпимим.  Усе  це  у  свою  чергу  необхідно  для  подолання  в  бесіді  з 

пацієнтом  цілком  природної  його  тривожності,  дратівливості,  виснаженості.  Майже  завжди  соматична  хвороба 

супроводжується  страхом,  переживаннями,  очікуваннями,  які  здатні  спричинити  стресовий,  депресивний  стан. 

Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею 

слова. Воно може підбадьорити, стати “щитом і бальзамом для ран”, і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. 

Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. 

Для  пацієнта  все  це  є  джерелом  інформації,  яку  він  потім  прискіпливо  аналізує,  щоб  винести  вирок:  довіряти  чи 

ні.[2,с.77]

 

У  будь

-

якій  ситуації  кожен  лікар  повинен  керуватися  принципом  «не  нашкодь»,  бути  уважним,  ввічливим, 

тактовним та розсудливим.

 

Є такі слова та вирази, які лікар повинен назавжди викреслити зі свого лексикону і не використовувати при 

спілкуванні з пацієнтами або зі своїми колегами. Це, по

-

перше, жаргонні, грубі, принизливі слова, які можуть нанести 

шкоду пацієнтові. Наприклад, у лікарнях ми часто можемо спостерігати, як деякі медики називають пацієнта за його 

діагнозом:  діабетик,  гіпертонік,  астматик,  гастритик  тощо.  Таке  слововживання  є  неприпустимим  для 

високопрофесійного спеціаліста, адже воно є таким, що принижує гідність людини.

 

Велике  значення  в  мовленнєвому  етикеті  лікаря  має  так  звана  “пошанна  множина”,  тобто  звертання  до 

хворого на “Ви”. Адже звертання на “ти” –

 

не що інше, як панібратство, фамільярність

. 

Зокрема звертання «ти» до співрозмовника доречне в англійській та шведській мовах, однак використання 

його під час ділової зустрічі і українській мові свідчитиме про неволодіння культурою українського мовлення, незнання 

мовного етикету.

 

Лікар  завжди  повинен  пам’ятати  настанови  видатного  хірурга  Стародавньої  Індії  Суперута,  який  говорив: 

“Йдучи до пацієнта, заспокій свої думки і почуття, будь добрим і людяним, не шукай у своїй роботі користі…  Нехай 

гуманність стане твоєю релігією!!!”. Ці слова потрібно б запам’ятати кожному лікарю.[2,с.79]

 

Не слід висловлювати думки з приводу попереднього діагнозу. Такі, наприклад, відкрито травмуючі вислови, 

як: “Вам необхідно терміново лягати в лікарню”, “стан Ваш дуже серйозний”, “схоже на пухлину”, “захворювання Ваше 

майже невиліковне”, “хворіти вам доведеться ще дуже довго” і т.ін. можуть мати катастрофічні наслідки. Біля ліжка 

хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервувати в очікуванні чогось 

несподіваного. Адже з окремих, випадково кинутих слів, можна зробити неправильні, спотворені висновки. Під час 

огляду хворого й розмови з ним лікар не повинен проявляти негативні емоції. Як би він не був вражений неочікуваними 

обставинами, що відкрились під час обстеження, не потрібно цього показувати хворому.

 

Необхідно знати, що, кому, 

коли і як говорити. При цьому слід враховувати психологічні особливості хворого, його стан, діагноз, характер хвороби. 

Односкладні  й  багатозначні  вигуки  на  зразок:  “О

-

го”,  “У

-

гу!”,  “М

-

да

-

а”  лякають  хворого  й  можуть  бути  джерелом 

ятрогеній.  Адже  хворий  прислуховується  не  тільки  до слів, але  й  до  відтінку,  голосу  лікаря, прагне прочитати свій 

вирок у його очах.

 

Оволодіння мистецтвом слова для майбутнього медика –

 

це успішний засіб впливу на пацієнтів, дієвий засіб 

профілактики та лікування багатьох захворювань, пропаганди здорового способу життя.

 

Таким чином, слово в

 

мовленні лікаря відіграє виключно важливу роль. Ще Гіппократ указував на три способи 

уздоровлення людей: «Існує три типи лікарів. Один з них лікує травами, другий ножем, третій словом. То звернімося 

до того, хто лікує словом, адже лікуючи тіло, він лікує і душу.»

 

На першому місці все

-

таки було слово.

 

Отже, лікар 

мусить бути ввічливим, удосконалювати свою мовну майстерність, ставитися з пошаною до пацієнта, бути уважним 

та тактовним.

 

 

Література:

 

1. 

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення./ Н.Д. Бабич.Львів: Світ, 1990. –

 

232 с.

 

2. 

Шутак Л.Б. Ділова українська мова. Методичний посібник для студентів 1

-

го курсу медичного інституту./ Л.Б. Шутак. 

Чернівці, 

1996. 

–

 

165 с.

 

3. 

Золотухін Г.О. Фахова мова медика: посібник/ Г.О. Золотухін, Н.П. Литвиненко, Н.В. Місник –

 

К.: Здоров’я, 2001. –

 

392 с.

 

4. 

Коваль А.П. Культура ділового мовлення: писемне та усне ділове мовлення/ А.П. Коваль –

 

К.: Вища шк., 1977. –

 

296 с.

 

5. 

Медвідь А. Єдиний скарб у тебе –

 

рідна мова/ А. Медвідь, Ф. Медвідь –

 

Мандрівець. –

 

Тернопіль, 2000.

 

 

Науковий керівник:

 

кандидат філологічних наук Скорбач Тетяна Василіївна.

 

 

 

Юлія Кияниця

 

(Черкаси, Україна)

 

 

ВЕРБАЛЬНЕ ВИРАЖЕННЯ ЕМОЦІЇ СПІВЧУТТЯ В СУЧАСНІЙ АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

 

 

Вербалізація емоції співчуття відбувається в реальній комунікації як процесі мовленнєвого спілкування, що 

отримує свою фіксацію в художньому тексті. Комунікація –

 

це процес передавання і сприйняття інформації (від мовця 

до  адресата)

  [3]

.  Виконуючи  низку  функцій,  зокрема  інформативну,  соціальну,  експресивну,  прагматичну  та 

інтерпретативну, комунікація представлена двома своїми видами: вербальна та невербальна. Мінімальною одиницею 

368 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

 

 

 

 

 

вербальної  комунікації  вважається  мовленнєвий  акт  як  єдність  трьох  структурно  обов’язкових  компонентів: 

локутивного акту (вимовляння), іллокутивний акту (втілення комунікативної мети мовця) і перлокутивного акту (вплив 

висловлення  мовця  на  адресата).  За  своїм  обсягом  мовленнєвий  акт  може  як  збігатися,  так  і  не  збігатися  (бути 

більшим) з реченням, вимовленим мовцем

 [1, 

с. 412

]

. Таке речення стає висловленням, яке є реальною одиницею 

мовлення.

 

Основними  структурними  характеристиками  висловлення  мовця  є  чіткі  межі  (вони  визначаються  зміною 

мовців)  і  завершеність.  До  експресивно

-

модальних  характеристик  висловлення  мовця  зараховують  оцінність, 

модальність,  емотивність  та  експресивність.  Емотивність  є  мовним  відбиттям  емоційності,  яка  й  зумовлює 

переживання мовцем будь

-

якої емоції в суб’єктивно значущих для нього комунікативних ситуаціях.

 

Комунікативною  ситуацією  є  комплекс  зовнішніх  умов  спілкування  і  внутрішніх  станів  співрозмовників, 

виявлених  у  їхній  мовленнєвій  поведінці.  До  компонентів  комунікативної  ситуації  зазвичай  зараховують:  мовця, 

адресата, повідомлення, код, контакт і контекст 

[2, 

с. 248

]

. Мотиваційне підґрунтя комунікації забезпечують емоції –

 

за своєю природою складне явище, яке має дві площини аналізу: психологічну та лінгвістичну[7, с. 65].

 

У  психологічному  розумінні,  емоції  є  особливим  класом  психічних  процесів,  які  мають  свої  специфічні 

властивості. Це відбиття у формі безпосереднього переживання й відчуття приємного або неприємного ставлення 

людини до світу та інших людей, до процесу практичної діяльності та її результатів. Відіграючи в житті людини важливу

 

роль,  емоції  виконують  низку  значущих  функцій,  основними  серед  яких  є  сигнальна,  мотиваційна,  регулювальна, 

пізнавальна, захисна, стимулювальна та комунікативна. Досить багаточисленно емоції класифікують за низкою різних 

критеріїв, проте єдиної універсальної класифікації емоцій все ще бракує. Найзагальнішим є поділ емоцій на позитивні 

та  негативні.  Розрізняють  також  базові  (фундаментальні)  емоції  –

 

вони  є  вродженими  та  мають  для  людини 

адаптаційну  значущість  і  всі  інші  емоції  –

 

вони  є  похідними  від  базових

 

емоцій  [4,  с.  244].  Однією  з  таких  емоцій, 

похідною від базової емоції страждання, є емоція співчуття.

 

Співчуттям, яке сигналізує про здатність людини перейматись емоційним станом інших, є відгук людини на 

переживання  іншої  людини.  Емоція  співчуття  укорінена  на  емпатії  –

 

здатності  людини  зануритись  у  внутрішній, 

емоційний світ іншої людини [6]. Складниками емоції співчуття є: 1)

 

симпатія як відгук на страждання іншої людини; 

2) 

співпереживання як спрямоване людиною на себе переживання емоцій, схожих з емоціями іншої людини; 3)

 

вчуття 

як бажання людини віднайти в іншій людині власні переживання. Основна функція емоції співчуття полягає в тому, 

щоб заспокоїти й підтримати іншу людину у важку для неї хвилину.

 

Співчуття  виконує  важливі  соціальні  функції.  Це,  зокрема,  функція  придушення  агресії  (коли  агресивній 

поведінці  можна  запобігти  за  допомогою  спілкування,  у  тому  числі  й  співпереживаючи  людині,  визнаючи 

справедливість  її  образи)  і  функція  «жилетки»,  коли  негативні  емоції  послаблюються  через  співчутливе 

вислуховування людини.

 

Тож  співчуттям  є

 

чуйне  ставлення  до  горя  або  переживань  іншого  (наприклад,  почуття  жалю,  викликане 

нещастям або горем іншої людини). Це доброзичливе, прихильне ставлення до іншої людини, її підтримка та

 / 

або 

схвалення.

 

Отримуючи своє мовне вираження в комунікативному процесі, емоції, у тому числі й емоція співчуття, стають 

лінгвістичним явищем. Вербалізація (мовне вираження) емоцій забезпечується емотивністю –

 

семантичною здатністю 

всіх (фонетичних, морфологічних, лексичних і синтаксичних) мовних одиниць виражати емоції. З огляду на змістове 

наповнення  емоції  співчуття,  її  вербалізація  здійснюється  висловленням  мовця,  здатним  бути  різним  за  обсягом. 

Власне речення на втілення емоції співчуття може бути будь

-

якого комунікативного типу –

 

розповідним (окличним і 

неокличним),  спонукальним  (окличним  і  неокличним)  та  питальним.  У  термінах  мовленнєвих  актів,  речення,  які 

виражають  емоцію  співчуття,  можуть  бути  констативами,  перформативами,  промісивами,  квеситивами  та 

директивами [

1, 

с. 413

]. 

Для комунікативного  вираження  емоції співчуття  мовець  широко  використовує  й клішовані  вирази  (фрази) 

або речення, за допомогою яких він намагається заспокоїти адресата, запевнити його в тому, що все буде гаразд, 

виразити йому своє співпереживання тощо. Такі клішовані мовні одиниці мають різну семантику, проте уніфіковану 

структуру  –

 

це  може  бути  речення,  організоване  дієсловом  у  граматичній  формі  наказового  способу,  або  речення 

розповідного  типу,  що  додатково  виражає  співпереживання  мовця.  Уживані  як  самостійно,  так  і  як  конституент 

речення, такі клішовані одиниці інтенсифікують виражену мовцем емоцію співчуття. Із цією самою метою в реченнях, 

які вербалізують емоцію співчуття, вживається і звертання, представлене як

 

ім’ям адресата (повним або скороченим), 

так і

 

ласкавою назвою адресата.

 

Окрім  вербального  вираження,  емоція  співчуття  здатна  виражатись  і  всіма  невербальними  засобами: 

проксемічними, такесичними, кінесичними та фонаційними.

 

К і н е с и ч н и м и

 

невербальними  засобами  комунікації  є  поза,  міміка  та  жести.  Вони  найчастіше 

функціонують у тісній взаємодії з вербальним висловленням [5].

 

Т а к е с и ч н і   невербальні  засоби  комунікації

,  

до  яких  належать  динамічні  дотики  (наприклад, 

рукостискання,  поцілунки,  поплескування),  вказують  на  ступінь  близькості  комунікантів.  Доведено,  що  динамічні 

дотики  є  біологічно  необхідним  засобом  стимуляції.  Вони  зумовлені  багатьма  чинниками:  професійним  статусом 

партнерів, віком, статтю, характером їхнього знайомства. Зокрема, такий такесичний засіб, як поплескування по плечу, 

можливий за умови близьких стосунків між співрозмовниками 

[5]. 

П р о к с е м і к а

 

–

 

це  організація  комунікативного  простору  людини  [2].  Вирізненими  є  такі  чотири  зони 

спілкування: публічна, соціальна, персональна та інтимна. Правильно обрана дистанція задає тон усьому процесу 

комунікації.  Така  дистанція  залежить  від  багатьох  чинників,  зокрема,  від  основної  мети  спілкування,  від  віку, 

соціального статусу та психічних особливостей комунікантів. Якщо комуніканти зацікавлені один в одному, то вони 

зазвичай скорочують дистанцію при спілкування.

 

Мовлення  також  завжди  супроводжується  й  фонаційними  засобами  комунікації,  які  є  паравербальними. 

Ф о н а ц і я

 

–

 

це акустична система відбиття невербальної поведінки людини. До неї зараховують просодичні явища 

та психосоматичні процеси, а саме: плач, сміх, кашель тощо [5].

 

Фонація є одним із найяскравіших способів вираження 

емоцій.

 

Отже,  основними  функціями  всіх  невербальних  засобів  вираження  емоцій  є:  повторення  того,  що 

вербалізовано;  заміщення  частини  мовного  повідомлення  немовно  вираженим  повідомленням;  доповнення  або 

уточнення  мовно  оформленого  повідомлення  немовним  його  вираженням;  заперечення  мовного  твердження 

немовним способом; наголошення певних слів.

 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»

 

 

369 

 

 

 

 

жүктеу/скачать 8,82 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: