«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

250 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
Література:
 
1. 
Господарський кодекс України: від 16.01.2003 р., № 43
6-
IV // ВВР України. –
 2003. 
–
 
№№ 18, 19–
20, 21
–
22. 
–
 
Ст. 
144. 
2. 
Кубах А. І. Господарське законодавство: навч. посіб. / А. І. Кубах –
 
Х.: ХНАМГ, 2007. –
 
196 с.
 
3. 
Щербина  В.  С.  Господарське  право:  підручник  /  В.  С.  Щербина.  –
  2-
е  вид.,  перероб.  і  доп.  –
 
К:  Юрінком  Інтер, 
2005. 
–
 
592 с.
 
4. 
Брагинский М.И. Договорное право: Кн. 1/ Общие положения / М.И. Брагинский, В. В. Витрянский. –
 
М.: СТАТУТ, 
2000. 
–
 
295 с.
 
5. 
Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении / Р. О. Халфина. –
 
М.: Юрид. Лит., 1974. –
 
351 с.
 
 
 
Олексій Пєлєвін
 
(Полтава, Україна)
 
 
ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ:
 
ДОКТРИНАЛЬНИЙ АСПЕКТ
 
 
Однією  з  найпоширеніших  підстав  виникнення  господарських  зобов'язань  є  господарські  договори,  за 
допомогою яких опосередковуються зв'язки між суб'єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками 
господарських  відносин.  Договір  як  правова  форма  найбільш  відповідає  ринковим  відносинам  і  є  універсальною 
формою фіксування товарно
-
грошових відносин.
 
Проблеми  договірного  права  досліджувало  багато  юристів
-
науковців,  серед  них  Р.  Халфіна,  О.  Іоффе, 
О.
 
Красавчиков, господарський договір досліджували, зокрема, В. Луць, О. Вінник, Н. Дзера, В. Щербина.  В даному 
дослідженні  ми  спробуємо  проаналізувати  основні  доктринальні  положення  та сформувати  най  більш  узагальнене
 
поняття господарського договору.
 
Поняття  «господарський  договір»  законодавством  України  не  визначене.  Стаття  173  Господарського 
кодексу  (далі  –
 
ГК)  України  лише  дає  загальне  визначення  господарського  зобов'язання  –
 
ним  визнається 
зобов'язання,  що  виникає  між  суб'єктом  господарювання  та  іншим  учасником  (учасниками)  відносин  у  сфері 
господарювання  з  підстав,  передбачених  ГК  України,  в  силу  якого  один  суб'єкт  (зобов'язана сторона,  у  тому  числі 
боржник)  зобов'язаний  вчинити  певну  дію  господарського  чи  управлінсько
-
господарського  характеру  на  користь 
іншого  суб'єкта  (виконати  роботу,  передати  майно,  сплатити  гроші,  надати  інформацію  тощо),  або  утриматися  від 
певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони 
виконання  її  обов'язку.  Також  у  ст.  179  ГК  України  міститься  визначення  господарсько
-
договірних  зобов'язань  як 
майново
-
господарських  зобов'язань,  що  виникають  між  суб'єктами  господарювання  або  між  суб'єктами 
господарювання  і  не  господарюючими  суб'єктами  –
 
юридичними  особами  на  підставі  господарських  договорів  [1]. 
Таким чином, у правознавстві категорія господарського договору є спірною.
 
В  загальному,  поняття  господарського  договору  визначається  за  допомогою  його  ознак,  що  дозволяють 
відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних). До таких ознак належать: особливий суб'єктний 
склад,  зміст  договору,  його  предмет  та  істотні  умови;  спрямованість  на  забезпечення  господарської  діяльності 
учасників договірних відносин; тісний зв'язок з плановим процесом, насамперед внутрішньофірмовим плануванням 
учасників  господарських  відносин,  а  також  державним  і  комунальним;  поєднання  в  господарському  договорі 
майнових  та  організаційних  елементів;  обмеження  договірної  свободи  з  метою  захисту  інтересів  споживачів  та 
загальногосподарських інтересів [4, 
c. 301]. 
В радянській юридичній (зазвичай цивілістичній) літературі поширеною була точка зору про господарський 
договір  як  організаційно
-
економічне  явище,  що  відображає  лише  окремі  засади  та  умови  укладення  та  виконання 
відмінних  за  своєю  правовою  природою  договорів  у  сфері  економіки,  що  іменувалися  господарськими  [5, 
c.  37]. 
Проте, прибічники такої точки зору відзначали й інші особливості цієї категорії договорів щодо: порядку укладення, 
зміни та розірвання договорів; вимог до форми і змісту таких договорів; способів забезпечення виконання договірних 
зобов'язань; порядку захисту прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань [3, 
c. 196]. 
На  даному  етапі  розвитку  господарської  доктрини  не  існує  єдиної  думки  щодо  теорії  договору,  яка 
найбільшою мірою відповідає сутності та значенню такого інституту в господарському праві. О. Беляневич пропонує 
розглядати  господарський  договір  як  засноване  на  згоді  сторін  і  зафіксоване  у  встановленій
 
законом  формі 
зобов’язання 
між 
суб’єктами 
господарювання, 
суб’єктами 
організаційно
-
господарських 
повноважень, 
негосподарюючими  суб’єктами  –
 
юридичними  особами,  змістом  якого  є  взаємні  права  та  обов’язки  в  галузі 
господарської діяльності [3, 
c. 215]. 
Господарський  договір  є  збірним  (узагальнюючим)  поняттям,  до  якого  відносяться  різні  договірні  типи 
(купівлі
-
продажу,  поставки,  перевезення,  оренди,  підряду  на  капітальне  будівництво,  у  сфері  здійснення 
інвестиційної  та  інноваційної  діяльності).  Характерною  особливістю  господарських  договорів  є  предмет 
господарсько
-
правового  регулювання  відносин,  що  виникають  у  сфері  організації  та  здійснення  господарської 
діяльності між суб’єктами й іншими учасниками господарювання. За допомогою договору здійснюється обмін товарів 
(результатів  господарської  діяльності)  на  грошовий  чи  інший  еквівалент;  формується  майнова  основа 
господарювання;  створюється  господарська  інфраструктура,  оформлюються  організаційні  зв’язки  між  учасниками 
відносин у сфері господарювання [6, 
c
. 207]. Проте, кінцевим етапом здійснення будь
-
якої господарської діяльності є 
реалізація  її  результатів,  що  набувають  товарної  форми.  Тому  значна  частина  господарських  договорів 
спрямовується на нормування комерційних товарообмінних операцій, які проводяться в межах виробничого ринку [4, 
c. 307]. 
Господарський  договір  завжди  укладається  з  господарською  метою,  застосовуються  окремі  правила  щодо 
підстав  його  укладення  і  змісту.  Особливостями  господарського  договору  можна  вважати  те,  що  спори,  які 
виникають при укладенні, виконанні та розірванні таких договорів вирішуються як правило в порядку господарського 
судочинства  (ст.  12  Господарського  процесуального  кодексу  України),  а  не  судами  загальної  юрисдикції,  що 
характерне для цивільних договорів [2].
 
Таким чином, господарський договір –
 
це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди 
зобов'язання  учасників  господарських  відносин  (сторін),  спрямовані  на  обслуговування  (забезпечення)  їх 
господарської  діяльності  (господарських  потреб),  що  ґрунтуються  на  оптимальному  врахуванні  інтересів  сторін  і 
загальногосподарського  інтересу;  він  укладається  між  суб'єктами  господарської  (в  тому  числі  підприємницької) 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
251 
 
 
діяльності  або  між  одним  чи  декількома  такими  особами  і  не  господарюючою  юридичною  особою  з  приводу  чи  у
 
зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності.
 
 
Література:
 
1. 
Господарський кодекс України // ВВР України. –
 2003. 
–
 
№№ 18, 19–
20, 21
–
22. 
–
 
Ст. 144.
 
2. 
Господарський процесуальний кодекс України // ВВР України. –
 1992. 
–
 
№6. –
 
Ст. 56.
 
3. 
Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). –
 
К.: Юрінком Інтер, 2006. –
 
592 с.
 
4. 
Дзера О.В. Договірне право України (загальна частина): навч. посіб.. –
 
К.: Юрінком Інтер, 2008. –
 
896 с.
 
5. 
Мілаш  В.  Про  розвиток  господарсько
-
правового  регулювання  договірних  відносин  //  Підприємництво, 
господарство і право. –
 2007. 
–
 
№5. –
 
с. 37.
 
6. 
Щербина  В.С.  Господарське  право:  підручник  /  В.  С.  Щербина.  –
  2-
е  вид.,  перероб.  і  доп.  –
 
К:  Юрінком  Інтер, 
2005. 
–
 
592 с.
 
 
 
Олексій Пєлєвін
 
(Полтава, Україна)
 
 
ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ ЯК ДЖЕРЕЛО ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ
 
 
Звичай  як  джерело  права  визнавався  споконвіку  і  для  правової  системи  України  не  є  чимось  особливо 
новим. Як зазначає А.В.
 
Смітюх, тривалий час звичай був єдиною формою існування права в  Україні [4, 
c
. 17]. Але 
його  роль  у  регулюванні  правових  відносин  змінювалася  на  різних  етапах  державного  розвитку.  Увага  до  нього 
серед дослідників активізувалась сьогодні.
 
Звичаєве  право  на  різних  етапах  розвитку  української  держави  вивчали  такі  вчені,  як  Гецевич  В., 
Грозовський І., Кушинська Л., Хачатуров Р., Чубинский П. та інші. Заслуговує на увагу робота Зикіна І.С., присвячена 
дослідженню звичаю в господарських правовідносинах.
 
Легальне  визначення  звичаю  як  джерела  цивільного  права  було  закріплено  у  ст.
 
7  Цивільного  кодексу 
України,  якою  встановлено,  що  цивільні  відносини  можуть  регулюватися  звичаєм,  зокрема  звичаєм  ділового 
обороту.  Звичаєм  є  правило  поведінки,  яке  не  встановлене  актами  цивільного  законодавства,  але  є  усталеним  у 
певній сфері цивільних відносин [2].
 
У  Господарському  кодексі  України  (далі  –
 
ГК)  звичай  також  визнається  як  джерело  регулювання 
господарських  відносин,  але  в  положеннях  окремих  статей.  Так,  згідно  з  ч.  4  ст.  265  ГК  умови  договорів  поставки 
повинні  викладатися  сторонами  відповідно  до  вимог  Міжнародних  правил  щодо  тлумачення  термінів  «Інкотермс», 
відповідно  до  ч.  3  ст.  344  ГК  міжнародні  розрахунки  регулюються,  у  тому  числі,  банківськими  звичаями,  до  яких 
відносяться,  наприклад,  Уніфіковані  правила  по  інкасо,  Уніфіковані  правила
 
та  звичаї  для  документарних 
акредитивів, які є нічим іншим, як систематизованими зводами міжнародних звичаїв [1].
 
У  правовій  літературі  продовжує  залишатися  невирішеним  до  кінця  питання  про  з  співвідношенні  понять 
«звичай»  і  «ділове  узвичаєння».  Так,  І.  Новицький  вважав,  що  ділове  узвичаєння  –
 
не  норма  права,  а  особливий 
засіб  заповнення  змісту  волі  сторін  у  конкретному  правовідношенні,  якщо  така  воля  у  відповідній  частині  не  була 
виражена прямо [5, 
c. 37]. 
І.  Зикін,  розглядаючи  точки  зору,  висловлені  з  цього  приводу  С.  Вильнянським,  Д.  Генкіним  та  деякими 
іншими  радянськими  авторами,  зробив  висновок  про  можливість  досить  чіткого  розмежування  даних  категорій 
(«правовий  звичай»  і  «ділове  узвичаєння»)  як  правила  поведінки,  що  є  джерелом  права,  і  правила,  що  не  є 
джерелом  права.  У  якості  субсидіарного  критерію  відмінності  правового  звичаю  й  звичаю  він  вказував  на  те,  що 
звичай  не  обов’язково  повинен  настільки  ж  одноманітно  й  постійно  дотримуватися,  як  правовий  звичай.  Для 
застосування  звичаю  цілком  достатньо,  щоб  сторони  за  договором  знали  про  його  існування  й  мали  намір  ним 
керуватися [4, 
c. 42]. 
З  точки  зору  М.
 
Брагінського,  особливість  ділового  узвичаєння  порівняно  зі  звичаєм  виявляється  в 
правовому значенні волі сторін. Узвичаєння включають у себе як загальні правила, так і ті, які стали звичайними в 
практиці контрагентів обороту [3, 
c. 117]. 
Значення  звичаю  як  джерела  господарського  права  таке  ж  як  і  договору  –
 
він  є  самостійним регулятором 
господарських  відносин  і  всі  спірні  питання,  що  виникають  із  цих  відносин,  можуть  бути  вирішені  виключно 
зпосиланням на правила, встановлені цим звичаєм. Разом з тим, на відміну від Цивільного кодексу України, не може 
для регулювання господарських відносин застосовуватись звичай, який суперечить закону чи договору [6, 
c. 176]. 
Таким чином, з розвитком ринкових відносин та подальшою інтеграцією України у міжнародний економічний 
простір  роль  звичаю  як  регулятора  господарських  відносин  буде  незмінно  зростати.  Не  виключається  уніфікація 
цивільного та господарського законодавства. У зв’язку з цим перед наукою господарського, цивільного та суміжних 
галузей  права  стоїть,  на  наш  погляд,  важлива  задача  з  надання  чітких  критеріїв  сприйняття  і  розуміння  таких 
процесів як стосовно внутрішніх так і зовнішньоекономічних відносин.
 
 
Література:
 
1. 
Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –
 2003 
–
 
№ 18, № 19–
20, № 21–
22. 
–
 
Ст.
 144. 
2. 
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР).  –
  2003. 
–
 
№ 40–
44. 
–
 
Ст.
 356. 
3. 
Брагинский  М.И.  Договорное  право.  Кн.  1:  Общие  положення  /  М.И. Брагинский,  В.В.  Витрянский.  –
 
М.:  Статут, 
2002. 
–
 
848 с.
 
4. 
Зыкин  И.С.  Обычаи  и  обыкновения  в  международной  торговле.  Понятие.  Применение.  Формирование. 
Применимое право. Типовые контракты / И.С.
 
Зыкин. –
 
М.: Международные отношения, 1983. –
 
160 с.
 
5. 
Новицкий И.Б. Источники советского гражданского права / И.Б. Новицкий. –
 
М.: Госюриздат, 1959. –
 
674 с.
 
6. 
Хозяйственное право: учебник / [В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.]; под ред. Мамутова В.К. –
 
К.: 
Юринком Интер, 2002. –
 
912 с.
 
 
 

252 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
Олексій Пєлєвін
 
(Полтава, Україна)
 
 
ОКРЕМІ АПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАХИСТУ ЕКЛОГІЧНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН
 
 
Не  зважаючи  на  конституційне  закріплення  основних  екологічних  прав  людини  в  нашій  державі,  яке 
безперечно  є  проявом  гуманізації  національного  законодавства,  ефективного  відповідного  правового  механізму  їх 
реалізації  і  захисту  досі  не  існує.  Основою  його  досконалості  та  ефективності  є  теоретичні  дослідження  у  різних 
галузях  права,  перед  усім  екологічного.  Основоположні  екологічні  права  відносяться  до  природних  прав  людини. 
Вони  невід’ємні,  невідчужувані,  перебувають  у  нерозривному  взаємозв’язку  з  правом  на  життя  та  правом  на 
здоров’я, тому потребують більш ефективного захисту [4, с. 7].
 
Серед вітчизняних і російських фахівців, що займалися дослідженням окремих аспектів захисту екологічних 
прав  громадян,  необхідно  відзначити  таких  як:  Г.В.  Анісімова,  В.Л.  Бредіхіна,  М.І.  Васильєв,  І.І.
 
Каракаш,  Н.Р. 
Кобецька,  І.О.  Краснова,  Л.П.  Решетник,  Г.О.  Третьякова  та  ін.  Але  більшість  наукових  праць  присвячені  лише 
окремим специфічним питанням захисту, не враховуючи загальних підходів та теоретичного осмислення.
 
Захист  екологічних  прав  громадян  –
 
це  сукупність  юридичних
 
заходів,  що  спрямовані  на  припинення 
порушення  таких  прав,  усунення
 
перепон  у
 
їх  реалізації,  відновлення
 
порушених  прав  [3, 
c
.  56].  Одним  зі  способів 
захисту  екологічних  прав  громадян  є  їх  судовий  захист.  Порядок  реалізації  права  громадян  на  судовий  захист 
екологічних прав встановлений розділом VІІІ Конституції України [1, Ст. 141] та законом України «Про судоустрій і 
статус суддів» [2, Ст. 529]. Відповідно до ст. 2,3,5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», можна провести 
аналіз  порядку  реалізації  згадуваного  права,  а  саме:  громадяни  звертаються  до  суду  з  проханням  визнати, 
відновити  свої  порушені  екологічні  права,  компенсувати  заподіяну  моральну  та  матеріальну  шкоду,  присудити 
виконання обов’язку в натурі чи визнати рішення, дії чи бездіяльність незаконними; вимоги пред’являються до будь
-
якої  особи,  яка  порушила  чи  порушує  екологічні  права  громадян,  створила  або  створює  перешкоди  для  реалізації 
цих  прав  чи  спричинила  інші  ущемлення  екологічних  прав;  терміни,  протягом  яких  можна  звернутися  до  суду  за 
захистом порушених прав, залежать від того, чи громадянин звертається із позовною заявою чи із скаргою; в Україні 
діють  суди  першої  інстанції,  суди  апеляційної  інстанції  та  суди  касаційної  інстанції;  судова  влада  в  Україні 
реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального 
та  конституційного  судочинства  відповідно  до  виду  та  ступеня  тяжкості  правопорушення  та  суб’єктного  складу 
учасників  процесу  [3,  с.  54].  Ці  положення  є  гарантією  екологічних  прав  особи  –
 
гарантією  їх  захищеності  та 
реалізації.
 
Розглянутий  вище  приклад  реалізації  однієї  з  гарантій  –
 
судової  –
 
екологічних  прав  громадян  стають 
зрозумілими деякі їх особливості. По
-
перше, гарантії –
 
це чітко зафіксовані процедури реалізації громадянами своїх 
екологічних  прав, етапи реалізації, повноваження  суб’єктів. По
-
друге, в  усіх наведених процедурах наявна активна 
поведінка громадян, що дає змогу відмежувати процесуально
-
правові гарантії екологічних прав громадян від певних 
видів повноважень органів державної влади з цих питань [5, 
c. 27]. 
Окремо слід виділити організаційно
-
правові гарантії як спосіб захисту екологічних прав громадян, яким теж 
притаманна  визначеність  процедури  їх  реалізації,  однак  активна  роль  у  цьому  випадку  належить  до  компетенції 
відповідних  органів.  До  проявів  таких  гарантій  можна  віднести  участь  громадськості  в  питаннях  розробки  планів, 
програм  і  політичних  документів,  пов’язаних  із  навколишнім  середовищем;  участь  громадськості  в  підготовці 
нормативних  актів  виконавчої  влади  і  (або)  загальнообов’язкових  юридичних  актів,  здійснення  громадського 
контролю  у  галузі  охорони  навколишнього  природного  середовища  [3, 
c
.  71].  На  жаль,  на  сьогодні  відсутні 
нормативно
-
правові акти, які б закріпили відповідні процедури, тому є необхідність в їх прийнятті.
 
Також слід відзначити, що порушення екологічних прав завдає шкоди не лише в матеріальному плані, а і в 
моральному.
 
Обґрунтованою є думка Л. Решетник, про те, що відшкодування шкоди, заподіяної порушенням екологічних 
прав  громадян,  варто  розглядати  як  складний  соціально
-
правовий  інститут,  що  за  своєю  юридичною  природою  є 
поєднанням  юридичної  (цивільно
-
правової)  відповідальності,  що  наступає  у  випадку  порушення  екологічних  прав 
протиправними,  винними  діяннями  (екологічними  правопорушеннями),  та  позитивної  (загально
-
соціальної) 
відповідальності,  яка  наступає  у  випадку  заподіяння  шкоди  природними  стихійними,  природно
-
техногенними 
явищами чи іншими подіями, які не залежать від волі особи, та за своєю юридичною природою є засобами захисту 
порушених екологічних прав громадян і реалізується шляхом застосування цих засобів [4, 
c. 6]. 
Механізм відшкодування шкоди, як моральної, так і матеріальної, в залежності від чинників, які привели до її 
заподіяння  через  екологічно  небезпечний  стан  довкілля,  може  (має)  бути  таким:  шкода,  заподіяна 
правопорушенням,  відшкодовуватиметься  в  порядку  юридичної  відповідальності  шляхом  покладення  на 
правопорушника обов’язку її компенсувати; шкоду, заподіяну діяльністю джерела підвищеної екологічної небезпеки 
найдоцільніше  компенсувати  через  страхове  покриття  (через  екологічне  страхування,  змістом  якого  є  страхування 
відповідальності  власників  джерел  підвищеної  екологічної  шкоди  у  випадку  заподіяння  шкоди  такими  джерелами 
іншим  суб’єктам);  шкода,  заподіяна  природними  стихійними  явищами,  повинна  відшкодовуватись  державою  в 
порядку позитивної відповідальності, що ґрунтується на положеннях статей 3 та 16 Конституції України, та за своєю 
юридичною  природою  є  засобом  захисту  екологічних  прав  громадян  (наприклад,  компенсація  державою  збитків, 
заподіяних жителям Закарпаття стихійним лихом) [
5, c. 42]. 
Таким чином, на нормативному рівні в Україні досить ефективно та надійно гарантовано захист екологічних 
прав  громадян.  Хоча,  є  прогалини  в  процедурі  їх  реалізації,  що  потребує  доопрацювання.  Адже  сьогодні  на 
світовому рівні питання екологічних прав громадян постають занадто гостро, щоб нехтувати ними на законодавчому 
рівні.
 

жүктеу/скачать 9,75 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: