Тетяна і Сергій Дзюби. Вірші 60-ма мовами світу. Канада: Новий

 
221 
«І ми з Тобою – всього лиш поети…» 
 
Відтепер  польські  читачі  мають  змогу  познайомитися  з  творчістю 
відомого  українського  подружжя  з  Чернігова,  адже  Тетяна  і  Сергій Дзюби 
нещодавно  видали  свою  поетичну  книжку  польською  та  українською 
мовами.  Взагалі  ж,  вірші  Тетяни  та Сергія перекладені 50-ти мовами світу й 
надруковані  в  багатьох  країнах.  Появу  їхньої  польської  книжки  ініціювали 
перекладачі з групи «MARa» (Яґеллонський університет, м. Краків, Польща).
 
Отже,  ми  –  в  будинку  театру,  перед  нами  –  двоє  акторів:  чоловік  і 
дружина.  П'єса  написана віршем у формі діалогу подружжя. Та на раз щось 
переплутається  в  сценарії  –  житейські  умовності  не  керуватимуть  уже 
поведінкою героїв, а рампа не розділятиме сцени та аудиторії. Ми, глядачі, –  
свідки життя, після якого залишаться наповнені любов'ю листи, немов квитки 
на  спектакль,  і  сімейні  світлини,  як  невикористані  афіші.  Не  зустрінемо 
Офелії та Гамлета – авжеж, доведеться нам почути приховану музику віршів 
у звичайному імені.    
 
Сергій і Тетяна Дзюби, подружжя поетів, надіслали свої тексти на вибір 
для  перекладів.  У  дещиці  томів  перекладачі  помітили  деякі характерні риси: 
спільні  теми,  різні  думки, одні ідеї, інші точки зору. Саме це стало основою 
для композиції цієї збірки. Уявіть собі, будь ласка, жінку і чоловіка, які сидять 
одне напроти одного, зустрічаються поглядами й подумки зосереджуються на 
одному питанні. Якби вдалося почути їхні міркування, можливо, ми збагнули 
б нарешті таємницю вічного нерозуміння статей?  
 
Дія перша – станція Чернігів. Вона бачить буденність, що втікає далеко 
в  ніч  –  своє спасіння. Тіні, довгі, мов колії, нагадують про долю жінки, для 
якої  потяг  став  вирішенням  усіх проблем; анна кареніна  – її ім'я написане з 
малої  літери, –  як  символ,  а не спогад… Він чує тихий голос  – якась жінка 
шепоче про свою тугу – це станція, яка була, є і буде завжди в одному місці. 
Станція чекає пасажирів, пасажири не чекають станції.   
 
Дія друга – ковчег Ноя. Заспаний чоловік добігає до берега, але ковчег 
уже відчалив. Він запізнився, однак, покинутий і забутий, не впадає в розпач, 
адже  врятувався від обраного люду та його долі! А жінка встигла на ковчег, 
але  він  виявився  пасткою.  Це  – тролейбус, що везе її на роботу, подібну до 
вічних черг. А говорили ж про спасіння…   
 
Дія  третя  –  читання  Біблії.  Вона  зосереджено  стежить  за  словами 
вчених, записує їхні вказівки й звертає увагу на залежності. Бо там, де немає 
віри, – немає страху; а там, де немає світла, – не видно ночі. Тим часом його 
увага  звернена  на  ринок,  де  продають  усе  –  дослівно  все!  Тільки  душу  не 
ділять на частини, проте скидку на спасіння від месії отримати не проблема…     
 
Ми,  перекладачі,  були  в  захоплені  від  віршів,  які  так  відверто 
показують  інтимність  у  стосунках  між  жінкою  і  чоловіком.  У  цій  збірці 
Сергій не раз, як ліричне «я», вживає форму «ми», деколи звертається прямо 
до своєї дружини: «давай Тетянко літати на танці»…   
Звісно, любовна лірика – це не нове явище в історії літератури, але нам 

 
222 
ніколи  не  вдавалося  почути  голос  Беатріче.  У  цьому  випадку  Беатріче  не 
тільки  відповідає  –  вона  творить  свою  поезію.  Завдяки  цьому,  ми  можемо 
почути слова про одне кохання з двох джерел.  
Роксана Кжемінська, 
м. Краків, Польща 
 
Польською переклала Роксана Кжемінська   
 
Tłumaczenie: Roksana Krzemińska  
 
 
Serhij Dziuba  
 
* * *  
Na srebrzystej dłoni wieczności 
mała dziewczynka  
rozczesuje warkocze  
księżycowym grzebieniem 
i w kapryśnym lustrze 
nie rozpoznaje swojej twarzy: 
 
Lustro odzwierciedla  jej spojrzenie 
i zmarszczki  
nieznanej  
Kobiety.  
 
* * *  
Na wyspie  
dalekiej jak łzy Ewy, 
trzymanej w objęciach 
oślepiająco białych skał 
tak, że można dogonić  
uciekający  w morze horyzont 
 
znalazła przystań 
muzyka  –   
aby narodzić  
Mężczyznę   
i Kobietę.  
 
* * * 
Żyjcie długo,  
Piszcie mało 
I nie oskarżajcie Nieba  
O grzechy.  

 
223 
* * * 
Zapłakana piękność: 
rzęsy 
naszyjnikiem  łez 
przymrużyły   
tęczę.  
 
* * * 
Drodzy państwo,  
Proszę o ciszę –  
Nie słychać morza.  
 
* * * 
W kącie gitara, 
Stara, starodawna,  
Jak dziecko,  
Stoi ciężko.  
 
Tetiana Dziuba 
 
* * * 
Dzień się kończy dworcową krzątaniną  – 
I cienie stały się długie jak tory 
Prowadzące w ślepe zaułki nocy. 
Przechodzą przez nie kobiety,  
Pomniejsze anny kareniny,  
Którym wybawienie  od problemów 
Gwarantowane jest tylko do świtu. 
 
* * * 
I nastanie cisza w kolorze nadziei,   
I nastanie  spokój w kolorze szczęścia,  
I spadnie jabłko przełamując się na pół,  
Jego połowy zjedzą szczęśliwi zakochani 
I nie zauważą za konarem zapłakanej Ewy,  
Która przeklina  swoją dawną awitaminozę.   
 
* * * 
Czas nasyca się solą,  
Jak piasek najdawniejszego  zegara,  
 
Piecze, pali, jątrzy.   
A potem oddala się, rozpływa się –  
I staje się morzem,  

 
224 
W którym przyjemnie  kołysać się  
Na falach wspomnień. 
 
Szkoda tylko, że niedługo 
Bo ludzie  mieszkają na lądzie,   
 
Gdzie morze – to sól... 
 
*** 
Królewny zawsze dostawały się durniom –  
Jak głosi ludowa 
Mądrość.  
 
*** 
Wykręcam telefony,  
Których numery znam na pamięć,  
W czasie, gdy nikt  nie odbiera.  
Tylko wówczas można od nich usłyszeć to,  
Co chciałeś usłyszeć już tak dawno.   
 
Tłumaczenie: 
Roksana Krzemińska  
  
 
 
Перекладачі книжки «Розмова чоловіка і жінки» Роксана Кжемінська, 
Маріанна Хлопек-Лабо і Анна Тилютка закінчили Яґеллонський університет у 
Кракові.  
 

 
225 
Польською переклали Роксана Кжемінська,   
Анна Тилютка  та Маріанна  Хлопек-Лабо (група «MARa»):  
 
Tetiana Dziuba 
 
* * *  
Królewny zawsze dostawały się durniom – 
twierdzi ludowa 
mądrość. 
(Anna Tylutka)  
 
* * * 
Королівни завше діставались дурням, –  
переконує народна 
мудрість.  
 
* * *  
Dzień przemijał z dworcowym zgiełkiem   
Cienie wydłużyły się, niby tory 
Prowadzące w ślepą uliczkę nocy. 
Przechodzą przez nie kobiety, 
Skurczone anny kareniny, 
Których problemy znikną 
Jedynie do rana. 
(Anna Tylutka)    
 
* * *  
День відступив вокзальним гармидером –   
І тіні  стали довгими, як колії,  
Що ведуть у тупик ночі.  
Їх перетинають жінки,  
Здрібнілі анни кареніни,  
Котрим вибавлення від проблем  
Гарантоване лише до ранку. 
 
 
 
Вавельський собор у Кракові. 

 
226 
* * *  
I będzie cisza koloru nadziei, 
I będzie spokój koloru szczęścia, 
I spadnie jabłko, rozpadnie się na pół, 
połówki zjedzą szczęśliwi zakochani, 
I nie zauważą za drzewami zapłakanej Ewy, 
która przeklęła swoją dawną awitaminozę. 
(Anna Tylutka)  
* * * 
І буде тиша кольору надії,  
І буде спокій кольору щастя,  
І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,  
Його половинки з'їдять щасливі закохані,  
І не помітять за гіллям заплаканої Єви,  
Яка прокляла свій давній авітаміноз. 
 
* * *  
To spotkanie  to przypadek, 
który nie ma szans, by 
stać się regułą. 
Ona zmienia  wyświechtane powiedzenie: 
żyliśmy niedługo, 
ale narodziliśmy się tego dnia. 
Ona jest kłódką zawieszoną 
po wewnętrznej stronie drzwi. 
Przerwą w milczeniu. 
Paradoksem lub oksymoronem. 
Ją, okruszek wielkiego 
chleba wieczności,  
bardzo łatwo można zmieść,  
zrzucić ze stołu pamięci, 
złożyć w ofierze 
ćwierkającym 
poniedziałkom i piątkom… 
Ale daj sobie czas. 
W każdym oksymoronie 
jest więcej prawdy, 
niż w banalnych frazach. 
W nim zawarte jest sedno 
z posmakiem nieprawdopodobieństwa. 
Wiem, że mi uwierzysz, 
chociażby dlatego, 
że już się spotkaliśmy. 
(Anna Tylutka)  
 

 
227 
* * *  
Ця зустріч – випадковість, 
у якої немає шансів  
стати закономірністю. 
Вона – виворіт відомого вислову: 
ми прожили недовго,  
але народилися того ж дня.  
Вона – навісний замок  
з внутрішнього боку дверей. 
Пауза серед мовчання. 
Парадокс чи оксюморон. 
Її, крихту від величезного  
хліба вічності, 
дуже просто змести, 
скинути зі столу пам’яті, 
віддати на поталу 
цвірінькаючим 
понеділкам і п’ятницям… 
Але ти не поспішай із цим. 
У будь-якому оксюмороні 
правди більше, 
ніж у тривіальних фразах. 
У ньому – суть  
із присмаком неймовірності. 
Я знаю, ти повіриш мені, 
хоча б тому, 
що ми вже зустрілися. 
 
* * * 
Upadł kasztan –  
otworzyła się 
dusza. 
(Anna Tylutka)  
 
* * * 
Каштан упав –  
розкрилася  
душа. 
 
 
 

 
228 
 
No men nescio 
  
Być lokatorem porzuconych pieczar,  
muszli,  woskowych plastrów, cel tego miasta. 
Pozostawiać odbicia ciała w miękkich fotelach, 
ślady na podłodze i w niewypalonej  glinie, 
produkować fotografie,  za każdym razem 
potwierdzając  
swoją nietrwałość.   
 
Odczuwać fizyczną obecność  
w zatłoczonych elektryczkach.  
Przyglądać się malowidłom naskalnym  
w lustrach, własnym portetom  
na cudzych płótnach.  
Klonować ranki-dni-wieczory-noce,  
dopóki nie  pojawi  się zdolność  
niezostawiania odcisków na szklance,  
śladów na śniegu, oddechów na lusterku. 
(Anna Tylutka) 
 
 
No men nescio 
 
Бути квартиронаймачем полишених печер, 
мушель, щільників,  келій цього міста. 
Залишати відбитки тіла  у м'яких фотелях, 
знаки на підлозі та глевкому глеї, 
продукувати світлини, щоразу підтверджуючи 
власну зникомість. 
 
Відчувати фізичну присутність 
у переповнених електричках. 
Розглядати наскельні розписи 
у дзеркалах, особисте зображення 
на чужих полотнах. 
Клонувати ранки-дні-вечори-ночі, 
доки не з'явиться вміння 
не полишати відбитки на склі, 
сліди на снігу, подих на люстерку. 
 
 
 

 
229 
* * *  
Srebrzyste futro to cenna zdobycz dla Monomacha. 
Tam, przyjacielu, gdzie nie ma wiary – nie ma też strachu.  
Śnieg się ściele nierówny biały jak psalmy proroków.  
Tam, przyjacielu, gdzie nie ma światła, nie widać mroku.  
 
A trzeci kur ogniem i krzykiem  wydziobie jutrzenkę.   
Nie  żywych, a Boga bój się i marzeń nieujętych.   
Jak dzwon w otchłani brzmi głos jesieni z głębin pustyni: 
„Ścieżki kręte i wyboiste uczynię  gładkimi,   
 
Wszystkie ślady blade, wątłe, niepewne, anemiczne 
Zgarnę wraz z wczorajszym śniegiem i natychmiast zamilczę.”   
Zdawało się, że jesień  z serca mego zejść nie zdoła,  
Lecz kalendarz inną wieść głosi: już  święty Mikołaj... 
(Roksana Krzemińska) 
 
* * *  
Сріблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха. 
Там, де немає, мій друже, віри – немає страху. 
Сніги лягали, нерівні,  білі, – псальми пророчі. 
Там, де немає, мій друже, світла – не видно ночі.  
 
А треті півні  склюють зірниці вогнем і криком. 
Живих не бійтесь, а бійтесь Бога і мрій безликих. 
Втонулим дзвоном озвалась осінь в сліпій  пустелі: 
„Усі стежини, криві і кволі, дай перестелю, 
 
Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія, 
Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію”. 
Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи, 
А календар віщує інше:  стрічай Миколи… 
 
* * *  
Pan widział,  że wielka jest niegodziwość ludzi na ziemi i że usposobienie ich jest 
wciąż  złe,  żałował, że stworzył ludzi na ziemi, i zasmucił się. Wreszcie Pan rzekł: 
„Zgładzę ludzi, których stworzyłem, z powierzchni ziemi”. Noego Pan darzył 
życzliwością. 
 
Ten trolejbus to arka i dok, 
od spóźnienia uchronią być może 
do roboty, gdzie  wieczne  kolejki  i  tłok,  
obsypało się miasto kwiatami  późnymi 
bladolicych latarni mierzących gdzieś  
w mrok. 

 
230 
 
Dzień rozciąga spadochron szarości i  cienia 
nad mrowisko drobiazgów – codzienny nasz trud,  
rozpylone spokój i uśpienie   
wydzielają w krąg żrącą azotu woń, nerwy   
i smród.  
 
Gdzieś na placu któregoś z kolei Noego 
tam prowadzą na spacer psów czystych znów rząd 
w głębi pod prymusami asfaltowymi zalega 
czy to piekła czy smoły  
to swąd... 
 
W utłuszczonej gazecie porannej 
przetrawiona gonitwa powszednich dni.  
przypominasz sobie biblijną skruchę? 
przypominasz ją sobie, czy ty  
przypomi... 
 
Nie poprawia się świat od stworzenia,  
swą loterię rozgrywa uparcie, a nuż! 
a synoptycy który to raz już z wisielczym humorem 
obiecują nam potop w wyniku gwałtownych 
 burz. 
(Roksana Krzemińska) 
 
* * *  
Всевишній  бачив,  наскільки  велике  розтління людей на землі – всі помисли і 
дії їх направлені на зло у будь-який час. Терпець  Йому увірвався. Він сказав: 
«Знищу з обличчя землі людей, бо я розкаявся, що створив їх».  Ной заслужив 
прихильність Господа… 
(З Біблії для дітей)  
 
 
Цей тролейбус – ковчег, 
що врятує, можливо, від спізнення 
на роботу, подібну до вічних черг, 
осипається місто квітами пізніми 
ліхтарів  блідолицих, націлених  в смерк. 
 
День завис парашутною тінню легкою 
над мишвою щоденних дрібних гризот, 
із розбризканого супокою 
випаровується нервів їдкий  
азот.  
 

 
231 
Ген, на площі чергового Ноя, 
знов вигулюють чистих псів, 
пахне пеклом чи то смолою 
з-під асфальтових 
примусів. 
 
У маркій газеті ранковій –  
перетравлена суєта… 
пам’ятаєш біблійне  розкаяння? 
пам’ятаєш його, 
пам’ята… 
 
Світ від створення не добрішає, 
вперто грає в своє лото, 
у синоптиків – гумор вішальників: 
обіцяють вкотре 
потоп.  
 
* * *  
Reżyser przybije  do sceny 
monetę 
i zacznie się 
kolejny 
sezon  
teatralny.  
 
Tym razem jednak 
coś się pomiesza 
w scenariuszu 
Najwyższego Reżysera, 
gdzie zawsze obowiązywało: 
ty na widowni  –  
ja na scenie,  
i będzie dokładnie odwrotnie.  
Nie będzie nas więcej rozdzielała rampa 
życiowych konwencji...  
 
Nie będziemy niepokoić cieni 
klasyków,  
ty 
nie nazwiesz 
mnie 
Ofelią,   
A z liter  – nut aktora 
odczytasz zwyczajne  imię,   

 
232 
by usłyszeć w nim  
ukrytą muzykę.   
 
Ja zagram Ci swoją młodość,  
ty zagrasz mi swoją wierność,  
przyroda czterokrotnie przemaluje   
dekoracje... 
 
Później pozostaną listy, 
niby bilety na stary,  
zdjęty z repertuaru  
spektakl,  
zdjęcia, niby niewykorzystane  
afisze,  
zrudziały  śnieg, wyświechtany ból,  
rampa i jeszcze trochę czasu,  
 
dopóki nie rozdzieli  nas na zawsze 
kurtyna.  
(Roksana Krzemińska) 
 
* * *  
Режисер приб’є до сцени  
монету 
і почнеться  
вкотре  
театральний  
сезон. 
 
Та на раз 
щось переплутається  
у сценарії 
Всевишнього постановника,  
де завше панувало:   
ти в залі –  
я на сцені, 
та з точністю до навпаки. 
Нас не розділятиме більше рампа 
житейських умовностей… 
 
Ми не станемо тривожити тіні   
класиків,  
ти  
не зватимеш  
мене  

 
233 
Офелією, 
А з нот-літер  
складеш звичайне ім’я,  
щоб почути у ньому  
приховану музику. 
 
Я зіграю тобі свою юність, 
ти зіграєш мені свою вірність, 
природа чотири рази перефарбує 
декорації… 
 
Опісля залишаться листи,  
немов квитки на старий,  
викинутий з репертуару 
спектакль, 
фото, як невикористані  
афіші, 
поруділий сніг, підтоптаний біль, 
рампа та ще трохи часу, 
 
доки нас назавжди розділить 
завіса. 
 
 
 
Краків – місто, яке не можна не полюбити!  
 

 
234 
Serhij Dziuba 
Dedykuję niniejszą książkę mojej cudownej żonie Tani.  
 
* * *  
Wolnością sny kobiet pałają  –  
Jak Golfsztrom swą siłą samotnie. 
Przez piękno kobiety konają  –  
Jak Chrystus. Tej nocy. Ulotnie.  
I wiele  z nich głowy swe straci 
Niewinne jak czysta bielizna... 
W kobiety  wrastali  piłaci.   
Piłaci – to jakby  Ojczyzna. 
(Roksana Krzemińska)    
 
* * * 
Всі мрії жінок про свободу –  
Нестримні, як води Гольфстріму. 
Жінки потерпають від вроди –  
Вночі. Мов Христос. Невловимо. 
І будуть нескінчені страти – 
Невинні, як зміна білизни… 
Жінки приросли до пілатів. 
Пілати  – це ніби Вітчизна. 
 
* * *  
Pomalowali mnie  
na inny kolor 
i teraz się czuję 
jak uwiedziona, 
niczemu nie winna, 
a muszę się wstydzić 
wszystkiego, co się stało. 
 
Ale temu, 
kto mnie taką 
uczuciem obdarzy 
oddawać się będę 
namiętniej jeszcze 
i rozkoszniej, bo naprawdę  
kocham każdego z was: 
  
Jak jedynego i  
wyjątkowego, dotąd 
niedotykanego, i dlatego 

 
235 
spowitego głęboką, 
czarodziejską tajemnicą. 
Raz po raz będę was wabić 
jak pożądana dziewczyna! 
 
Zamieszkam w was, 
i we wszystkie wędrówki 
będziecie zabierać kawałeczek 
mojej duszy. 
Będę się za was modlić 
niby mniszka, dopóki 
pewnego dnia 
 
Poczuję, jak  znowu 
dotykacie mojego 
wyprężonego, niezaspokojonego 
ciała. Zawsze będziemy 
razem! A teraz weźcie 
swoje walizki  i wyruszcie 
w naszą przyszłość. 
 
I pamiętajcie: 
nieważne, co się stanie, 
jakie tory i perony 
będą nas dzielić, 
jesteście najwspanialsi! 
Mówię to ja, wasza 
stacja „Czernichów”.  
(Anna Tylutka) 
 
* * *  
Мене пофарбували 
в інший  колір 
і я тепер почуваюсь, 
мов покритка, 
яка нічим не завинила, 
але мусить соромитися 
всього, що сталося. 
 
Проте тому, 
хто зможе любити 
мене і такою, 
я віддаватимуся 
ще з більшою пристрастю 
та насолодою, бо справді 

 
236 
кохатиму кожного з вас: 
 
Мов єдиного та 
неповторного, досі 
незайманого, а тому 
сповненого глибокої 
і чарівної таємниці. 
Я щоразу зваблюватиму вас,  
 
Я ставатиму вами, 
і в усіх мандрах 
ви матимете дещицю 
моєї душі. 
Я молитимуся за вас, 
мов черниця, аж доки 
одного дня 
 
Відчую, як ви знову 
торкаєтеся мого 
пружного і невгамовного 
тіла. Ми завжди будемо 
разом! А зараз тримайте 
свої валізи та вирушайте 
в наше майбутнє. 
 
І пам’ятайте: 
що б не трапилося, 
які б колії та перони 
не були між нами, 
ви – найкращі! 
Це кажу я, ваша 
станція «Чернігів». 
 
 

 
237 
Przepis  
 
Do zmęczonego pracą mózgu 
dodają przyprawy  dawnych wspomnień 
i kroplę trucizny pięknej kobiety.  
W przypadku nieprawidłowego dawkowania 
umierają z przyjemnością. 
(Anna Tylutka)  
Рецепт 
 
У виснажений роботою мозок 
кладуть прянощі давніх спогадів 
з дещицею отрути вродливої жінки. 
Якщо доза неправильна –  
помирають із задоволенням 
 
* * *  
Nie ma prądu – jakby zniknął  świat: 
Nie zagłuszysz myśli telewizorem, nie zadzwonisz do raju, 
Czas już późny, za chwilę umrze lato, 
A żyć się ciągle nie chce – i już! 
 
A wiersz nie dzieli się na dwoje, jak łóżko 
I, jak nóż, księżyc jednak nie świeci... 
Nie ma prądu – losy idą piechotą. 
Pod kołdrą – poeci: ty i ja. 
(Marianna Chłopek-Labo)  
 
* * *  
Немає світла – мов немає світу: 
Не ввімкнеш „ящик”, не подзвониш в рай, 
Година пізня, мить до смерті літа, 
А жити все не хочеться – і край! 
 
А вірш на двох не ділиться, мов ліжко, 
І, ніби ніж, щось місяць не сія... 
Немає світла – долі ходять пішки. 
Під ковдрою – поети: ти і я. 
 
 

 
238 
* * *  
mama z tatą polecieli na tańce  
i stanowili taką piękną parę  
i kochało ich nie kończące się tango 
o brzmieniu  głębokim jak dekolt księżyca 
 
a potem od razu rankiem  piechotą  
na oddział aniołów gdzie przyszedłem na świat 
była niedziela  i wszechświat krzyku 
tylko mama wiedziała  że to pierwsze wiersze 
 
są dziś mamy które nie tańczą 
a ty i ja jesteśmy tylko poetami 
tak bardzo pragnę być znów dzieckiem 
Tetianko kochanie – polećmy na tańce 
(Roksana Krzemińska)  
 
 
 
Батьки Сергія Дзюби на золотому весіллі. 

 
239 
* * *  
мама з татом полетіли  на танці 
і були такою красивою парою 
і кохало їх нескінченне танго 
таке глибоке як легені місяця 
 
а потім одразу під ранок пішки 
в будинок янголів де я народився 
були неділя і всесвіт крику 
лиш мама знала то перші вірші 
 
тепер є мами які не танцюють 
і ми з тобою всього лиш поети 
чомусь я хочу в оте дитинство 
давай Тетянко літати  на танці 
 
* * *  
Zasnęliśmy 
i staliśmy się drzewami 
i cierpieliśmy jak drzewa 
i wtedy poczuliśmy 
ziemię. 
(Anna Tylutka) 
 
* * *  
Ми заснули 
і стали деревами, 
і боліло нам, як деревам, 
і тоді ми відчули 
землю. 
 
* * *  
W tym lesie  drzewa chyba 
nigdy nie zaznały pieszczot: 
kiedy zaczęliśmy się kochać, 
jęknęły tak, 
jakby straciły dziewictwo. 
 
Niektóre później zadziwione 
chodziły za nami oczekując, 
że nauczymy ich 
czegoś ciekawego. 
Ale zawstydziliśmy się istot 
zachowujących się jak ludzie, 
i uciekliśmy od nich – do ludzi. 

 
240 
 
Wszystko w  porządku: dobrze nam 
w łóżku i w windzie... 
Tylko czasami budzi nas 
namiętny szept drzew, 
które kiedyś nauczyliśmy miłości. 
(Marianna Chłopek-Labo) 
 
* * *  
У тому лісі  дерева, мабуть, 
ніколи не знали любощів: 
коли ми почали кохатися, 
вони зойкнули так, 
наче втратили цноту. 
 
Деякі потім ошелешено 
ходили за нами, очікуючи, 
що ми ще навчимо їх 
чомусь цікавому. 
Але ми засоромилися істот, 
що поводились, мов люди, 
і втекли від них – до людей. 
 
Все нормально: нам добре 
у ліжку і в ліфті… 
Тільки іноді прокидаємося 
від пристрасного шепотіння дерев, 
яких ми колись розбудили. 
 
* * *  
Nasze życie to walka ze srebrnikami: 
Trzydzieści...znów trzydzieści – na każdym kroku!... 
Kim jestem wśród was? Czym wy – między nami? 
I znów źdźbło wielkie  niczym  belka w oku! 
 
Piłaci i mesjasze zaprzedają się pod bożnicą;  
I nie gorgonom – mesjaszom  i piłatom... 
Nie poznałem pani, Maryjo Dziewico,  
Będzie pani, Maryjo Dziewico, bogatą! 
 
Wiem, że przeżyję, pewnie, przecież muszę;  
Grzeszników bez winy – iluż nas się tu mieści... 
Kto tam po duszę? Znowu – po duszę? 
Tego towaru nie sprzedaję na części! 
(Roksana Krzemińska) 

 
241 
* * *  
Наше життя – боротьба з срібняками: 
Тридцять… Ще тридцять… – на кожному кроці… 
Хто я між вами? Хто ви між нами? 
Знову піщинка кулею в оці! 
 
Тут продаються пілати й месії: 
І не горгонам – месіям й пілатам… 
Я не впізнав вас, діво Маріє, 
Будете, діво Маріє, багаті! 
 
Знаю, що виживу, певно, що мушу: 
Скільки нас винних отут – без провини… 
Хто там по душу? Знову – по душу? 
Я не ділю цей товар на частини! 
 
* * *  
Gawędziliśmy sobie ze  ślimakiem 
o życiu. Pytam: 
– Nie nudzi ci się 
cały czas siedzieć 
w tej muszli? 
– Każdy z nas– 
ma swoją muszlę, – 
uśmiechnął się ślimak. – 
Czy nie znudził ci się 
strach przed śmiercią? 
(Marianna Chłopek-Labo) 
 
* * *  
Розговорилися з равликом 
про життя. Запитую: 
– Як тобі не нудно 
увесь час сидіти 
в цій мушлі? 
– У кожного з нас – 
своя мушля, – 
посміхнувся равлик. – 
Хіба тобі не набридло 
боятися смерті? 
 
 

 
242 
* * *  
Słońce pachnie 
śniegiem i jabłkami, 
śnieg i jabłka 
pachną słońcem,  
czyjeś życie – 
ziemia obiecana, 
a my jesteśmy cyganami. 
(Anna Tylutka) 

жүктеу/скачать 10,33 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: