«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
63 
 
 
 
Будь
-
який  керівник філії  прагне бути самостійним. Тому він сам повинен бути зацікавлений  у 
впровадженні  системи  маркетингу,  чітко  усвідомлюючи,  що  інакше  результат  роботи  буде  нижче 
очікуваного. Крім того, керівництво центральної компанії має дуже послідовно і жорстко контролювати 
проект  впровадження  системи  маркетингу,  жорстко  питати  зі  своїх  підлеглих  (в  даному  випадку  –
 
директорів філій)[
2]. 
Байдужості вищого керівництва компанії впровадження такої системи неефективно  –
 
виникає 
цілий ряд бюрократичних проблем. Відомо, що компанії, число співробітників якої перевищує 400 осіб, 
«зовнішній  світ  »  начебто  вже  і  не  потрібен.  Люди  «  варяться  у  власному  соку»,  занурені  у  власні 
проблеми,  не  бажаючи  помічати  нічого  іншого  (у  тому  числі  і  клієнтів,  і  конкурентів.  Тому  головна 
умова  впровадження  системи  маркетингу  –
 
це  зацікавленість  першої  особи  компанії,  усвідомлення 
необхідності даної системи для успішного ведення бізнесу.
 
Чому необхідно навчання?
 
Якщо  директор  філії  не  розуміє,  навіщо  йому  потрібен  маркетинг,  або  розуміє,  але  не 
знайомий з маркетинговими технологіями, то через його некомпетентності результат, швидше за все, 
буде  незадовільним,  навіть  якщо  співробітники  відділу  маркетингу  –
 
чудові  фахівці  та  менеджери. 
Навчання вирішує цю проблему, забезпечуючи єдине розуміння термінології, регламентів.
 
На  другому  етапі  реалізації  проекту  потрібно  досить  жорстко  впровадити  у  свідомість 
керівників ідею про те, що система маркетингу –
 
це іменносістема, тобто єдиний, пов'язаний комплекс 
процесів[2].  Стандартна  система  управління  маркетингом  включає  і  себе  аналіз,  планування, 
виконання та оцінку результатів. Забезпечення роботи всього цього комплексу –
 
обов'язкова умова. У 
регіональних  відділеннях  повинна  бути  впроваджена  система,  яка  вже  випробувана  в  центрі  і 
передається і готовому вигляді, як інструмент з усіма інструкціями з використання.
 
Якщо  підійти  до  процесу  впровадження  системи  формально,  найпростіше
 
видати  наказ 
приблизно такого змісту: «Із завтрашнього дня на всьому підприємстві вводиться система маркетингу. 
До того, хто її проігнорує, будуть застосовуватися такі штрафні санкції...» У компаніях з авторитарним 
стилем  управління  це  може  спрацювати,  але  навіть  у  такому  випадку  ефект  буде  несуттєвим  і 
тимчасовим.  При  зовнішній  переконливості  жорсткого  стилю  управління  оптимальним  все  одно 
залишається  підхід,  при  якому  на  початку  реалізується  «  пілотний  »  проект:  відбираються  два
-
три 
філії, найбільш сильних і плані менеджменту та успішних з фінансової точки зору, а також (це, мабуть, 
найголовніше) очолюваних директорами, зацікавленими у впровадженні системи маркетингу. З ними і 
проводяться  перші  заходи  з  впровадження  системи
[2]
.  На  найближчому  плановому  нараді  в  центрі 
обов'язково заслуховуються звіти цих філій. Директора інших підрозділів, які присутні на такій нараді, 
отримують реальну картину реалізації проекту, усвідомлюють, що ефект від впровадження системи в 
наявності.  Люди  починають  обговорювати  впроваджувані  нововведення  один  з  одним  і  поступово 
усвідомлюють  їх  важливість,  «  приміряють  »  все  сказане  на  себе.  Зрозуміло,  на  першому  етапі 
впровадження  системи  в  центральному  управлінні  маркетингу  головного  офісу  необхідно  виділити 
сильного  менеджера,  який  буде  вести  даний  проект.  Практика  показує,  що  такий  підхід  дуже 
ефективний –
 
менеджер в центрі максимально занурюється в проблеми філій і дуже швидко піднімає 
їх на певний рівень.
 
Третя стадія –
 
впровадження системи по всіх інших філіях фірми.
 
Це солодке
 
слово «треба»…
 
Варто торкнутися і ще одну важливу тему –
 
реалізацію вже затверджених регіональних планів. 
Що стосується ідей, які лягають в основу всеукраїнських акцій, філії за визначенням не повинні мати 
свободи  в  цьому  питанні:  ідеологія  (комунікаційна
 
стратегія  всієї  компанії)  виробляється  в  центрі  і 
потім  транслюється  в  регіони.  Керівництву  філій,  проте,  наданий  вибір  конкретних  інструментів  її 
реалізації[4].
 
Якщо  у  регіональних  центрів  є  показники,  до  досягнення  яких  потрібно  прагнути,  то  вони 
зацікавлені самостійно підібрати найбільш оптимальні інструменти впровадження. У процесі навчання, 
проведеного  заздалегідь,  керівникам  пояснюють,  за  якими  принципами  вибирати  ці  інструменти,  які 
підходи  використовувати.  Природно,  для  різних  міст  методи  будуть  різними:  в  Києві,  наприклад, 
досить  ефективна  реклама  в  метро  (в  силу  того  що  ескалатори  досить  довгі  і  людина  може 
прослухати  одне  рекламне  повідомлення  кілька  разів,  а  значить,  краще  його  запам'ятати);  в  інших 
містах краще спрацьовує щось інше, адекватне регіонального менталітету.
 
Навчаючи  керівників,  ми  пішли  за  наступним  шляхом.  На  перших  заняттях  пояснюється,  що 
являє собою комплекс маркетингу, за якими принципами він будується. Як правило, керівник служби 
маркетингу  головної  компанії  готує  план  навчання,  розробляє  основні  тези,  проводить  конкретні 
тематичні семінари,  де виступають керівники відділів центрального  управління маркетингу (зазвичай 
це  начальник  PR
-
відділу,  начальник  рекламного  відділу).
[4] 
Може  бути,  при  такому  підході  кілька 
втрачається загальний методологічний аспект, оскільки не залучаються сторонні викладачі, але даний 
недолік  компенсується  тим,  що  ведучий  в  будь
-
який  момент  може  підхопити  актуальну  тему, 
розставити  більш  точні  акценти,  навести  конкретні,  зрозумілі  всім  слухачам  приклади.  У  рамках 
подібних  семінарів  має  бути  й  система  «  круглих  столів»,  на  яких  розбираються  деталі  І  реальні 
ситуації, обговорюються нагальні проблеми.
 
Замість післямови : «І тоді я так його мотивував...»
 
При  впровадженні  будь
-
яких  нововведень  завжди  виникають  проблеми,  як  правило 
психологічного  характеру.  У  цьому  сенсі  «  обкатка  »  нової  системи  управління  маркетинговими 

64 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
процесами  дуже  сильно  нагадує  впровадження  в  компанії  системи  мотивації  та  оцінки  ефективності 
менеджерів. Зазвичай, перша реакція –
 
повне нерозуміння; після навчання гостре неприйняття зникає, 
оскільки  люди  з'ясовують  причини  та  очікувані  результати  змін,  що  відбуваються.  І  все  ж  на 
початковому  етапі  потрібно  жорсткий  тиск  зверху:  «  з  першого  числа  ми  всі  переходимо  на  цю 
систему».  Нарешті,  відбувається  перебудова,  ламання  свідомості:  «діватися  нікуди,  це  єдиний 
стандарт компанії».
 
Через деякий час після того, як проникали системні мотивації, люди починають відчувати це. 
Припустимо, керівник департаменту повідомляє начальника відділу: «Із завтрашнього дня Ви повинні 
відповідати  переді  мною  за  певні  показники».  Перша  реакція  керівника  –
 
відторгнення  («  Навіщо 
заповнювати  зайві  папірці?!").  Зі  звичного  болота  доводиться  вириватися  подібно  до  того,  як 
Мюнхгаузен витягував себе за волосся, а це, погодьтеся, боляче!
 
Жорстка схема управління прищеплюється небезболезненно. Адже якщо керівник чинить тиск 
на начальника відділу, той, у свою чергу, точно так само починає тиснути на своїх підлеглих: мовляв, 
вони  повинні  відзначати  за  споі  конкретні  показники  (інтегровані)  і  показники  підрозділу.  Але 
проходить ще якийсь час, і співробітники розуміють, що «жити » в новій системі показників і зручно, і 
зрозуміло.
 
Приблизно  те  ж  саме  відбувається  при  реалізації  системи  маркетингу  в  регіонах.  Досить 
швидко керівники
 
філій усвідомлюють, що з їх плечей знімається значний вантаж (не відповідальний, 
а невпевненості в правильності своїх дій).
 
Якщо  керівнику  філій  дати  готову,  відпрацьовану  і  якісно  описану  систему,  через  деякий  час 
він переконується, що діяти за цією моделлю легко. Ще через деякий час з'являється реальна віддача. 
І  коли  закінчується  психологічна  ломка,  такий  керівник  стає  у  своєму  роді  партнером  центральної 
компанії, тому що він так само, як і її творці, залучений у впроваджуваний процес і чекає подальших 
результатів[3].
 
Яких результатів можна очікувати від впровадження системи?
 
Насамперед,  зниження  витрат  па  маркетинг,  розширення  частки  компанії  на  ринку.  На  мій 
погляд, дуже важливо впровадження саме всієї сукупності елементів управління і особливо –
 
системи 
оцінки ефективності маркетингу та маркетингових каналів.
 
Чому?
 
Будь
-
якому бізнесмену, тим більше керівнику великої компанії, властивий скептичний підхід до 
нововведень. Все
-
таки маркетинг зазвичай сприймають як витратну статтю, і для того щоб вирішити, 
чи  впроваджувати  нову  систему,  нам  доводиться...  її  оцінювати.  Найкраще  при  цьому  спиратися  на 
вимірювані  величини.  Оцінка  ефективності  маркетингу  чітко  покаже,  якими  є  в  кінцевому  рахунку 
інформаційна складова і фінансова складова (дохід, який принесли клієнти, які потрапили в компанію 
з маркетингових каналах, по відношенню до витрат).
 
В  основному  кінцева  мета  нашого  проекту  –
 
збільшення  потоку  нових  клієнтів,  насамперед  у 
філіях. Супутні результати –
 
оптимізація маркетингових витрат, підвищення ефективності маркетингу 
в цілому, в тому числі і за рахунок «ефекту резонансу».
 
 
Література:
 
1. 
Галицький Е.Б. Методи маркетингових досліджень. М.: Інститут Фонду «Громадська думка», 2012
 
2. 
Кревенс Д. Стратегічний маркетинг. –
 
ВД «Вільямс», 2003
 
3. 
Кузьмін О. Є., Мельник О.
 
Г. Основи менеджменту: Підручник. –
 
К.: Академ
-
видав, 2003. –
 
416 с.
 
4. 
Іган Дж. Маркетинг взаємин. Аналіз маркетингових стратегій на основі взаємин. –
 
М.: ЮНИТИ
-
ДАНА, 2008
 
 
Науковий керівник:
 
доцент кафедри, Людмила Василівна.
 
 
 
Олена Куц
 
(Київ, Україна)
 
 
ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАБУДОВУ КИЄВА
 
НАПРИКІНЦІ ХІХ –
 
НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
 
 
Наприкінці  ХІХ  –
 
на  початку  ХХ  ст.  Київ  входив  до  складу  Російської  імперії  і  був  центром 
Південно
-
Західного  краю.  Після  проведення  в  Росії  «великих  реформ»  60
-70-
х  років  ХІХ  ст.  почався 
стрімкий  розвиток  капіталізму,  що  супроводжувався  швидким  зростанням  міського  населення.  За 
тридцять років (1867 –
 
1897 рр.) населення Києва зросло з 68 до 247 тис. чол. (або у 3, 63 рази; для 
порівняння за ті ж роки: Петербурга –
 
у 2,35, Москви –
 
у 2, 95) [4,
 
с. 20] і він став п‘ятим найбільшим 
містом Російській імперії, згодом перейшов на четверте місце (після Петербургу, Москви і Одеси) [4, 
c. 
22] з 630 тис. мешканців у 1916 р. [1, с. 44].
 
На  зламі  століть  Київ  був  одним  з  найбільших  промислових,  фінансових  й  торговельних 
центрів  Росії,  її  «цукровою»  столицею.  «Будівельна  лихоманка»,  що  охопила  всі  великі  міста,  не 
оминула і Київ, де вона проходила в два етапи –
 
у 1895
-
1901 рр. та у 1907
-
1914 рр. [8, с. 5]. Лише за 
чотири роки (1906 –
 
1910 рр.) у Києві було споруджено 464 кам‘яних багатоповерхівок, 493 дерев‘яних 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
65 
 
 
 
будинків, 13 заводів, що забезпечували будівельні потреби [1, с. 50]. Саме тоді остаточно планується і 
формується той Київ, яким ми бачимо його сьогодні.
 
Спостерігається  різке  зростання  чисельності  архітекторів  –
 
з  семи  у  1870
-
х  роках  до 
шестидесяти  шести  в  1914  р.  Крім  того  при  забудові  Києва  працювали  ще  десятки  інженерів
-
будівельників, цивільних інженерів, інженерів шляхів сполучень, військових інженерів [8, с. 43].
 
Основними  типами  будівель  стають  особняки  та  прибуткові  будинки.  Особняком  (у  Києві 
збереглося  понад  сто  особняків)  називали  окремий,  на  одну  родину  міський  будинок  [3,  с.  5]. 
Власниками особняків були представники вільних професій (інженери, лікарі, архітектори, художники, 
професура)  –
 
приблизно  25  %,  підприємці  –
 
близько  20  %  (передусім  цукропромисловці),  решту 
складали чиновники та військові [3, с. 6].
 
Своєрідною  «візитівкою»  міста  стають  (і  залишаються  донині)  особняки  –
 
«Будинок  з 
каріатидами» (1911 –
 
1912 рр., на замовлення інженера шляхів сполучень В.Я.Демченка, вул. Пилипа 
Орлика,  3;  архітектори  І.  Бєляєв,  О.  Гілевич)  [3,  с.  212
-
220],  «Замок  феодала»  (1911  –
 
1913  рр.,  на 
замовлення чиновника з особливих доручень при київському генерал губернаторі надвірного радника 
М.В. Ковалевського; вул. Пилипа Орлика, 1/15; архітектор П.Ф. Альошин) [3, с. 198
-
211], «Шоколадний 
будинок»  (1899  р.,  на  замовлення  голови  Київського  біржового  комітету  С.С.  Могильовцева,  вул. 
Шовковична  17/2,  за  участю  архітектора  В.  Ніколаєва)  [3,  с.  264
-
272],  «Будинок  вдови,  що  плаче» 
(1907-
1908  рр.,  на  замовлення  2
-
ї  гільдії  купця  С.С.  Аршавського,  вул.  Лютеранська  23,  за  проектом 
архітектора Е. Брадтмана) [3, с. 192
-
197] тощо.
 
Увагу привертають також прибуткові будинки –
 
багатоповерхові житлові будинки, де квартири 
здавалися  внайми. Серед найвідоміших  –
 
«Будинок з химерами» (1902  –
 
1903 рр.,  власний будинок 
В.В. Городецького, вул.. Банківська, 13), «Будинок з котами» (1909 р., архітектор В. Безсмертний, вул.. 
Гоголівська,  23);  будинки  на  вулицях  Ярославів  Вал,  1  (1896  –
 
1898  рр.,  архітектор  А.П. 
Добачевський);  Городецького,  колишня  Миколаївська,  9  (1901,  архітектор  Г.П.  Шлейфер);  Богдана 
Хмельницького,  колишня  Фундуклеївська,  36  (1899  р.,  архітектор  В.М.  Ніколаєв);  Великій 
Житомирській,  38  (1900  р.,  архітектор  В.М.  Ніколаєв);  Інституцькій,  13/4  (1909  –
 
1910  рр.,  архітектор 
Г.П. Шдейфер) і багато інших.
 
Зокрема,  прибуткові  будинки  стали  окрасою  «Київського  Парижу»  –
 
колишньої  Миколаївської 
(тепер вулиця архітектора Городецького) вулиці, прокладеної при забудові садиби Ф.Ф. Мерінга [2, с. 
24-
25]. Ф.Ф. Мерінг (1822
-
1887) був професором Київського університету св. Володимира, директором 
терапевтичної клініки при університеті [6, с. 233
-
235]. Його садиба –
 
суцільний сад з озером –
 
займала 
величезну  ділянку  від  Хрещатика  до  Липок  та  від  вулиці  Інститутської  до  Лютеранської  [9,  с.  122]. 
Взимку озеро ставало катком в самому центрі Києва і було улюбленим місцем для прогулянок у киян. 
Після смерті професора  його спадкоємці продали садибу місту  [7, 
c
.  474].  Так з‘явились чотири нові 
вулиці –
 
Миколаївська, Ольгінська, Мерінговська і Нова.
 
Забудова  Києва  наприкінці  ХІХ  –
 
на  початку  ХХ  ст.  створила  неповторне  обличчя  міста  і  є 
своєрідним наочним посібником для вивчення національної історії та культури.
 
 
Література:
 
1. 
Анисимов А. Приветъ из
 
Кіева. –
 
К.: Скай Хорс. 2011. –
 
352 с.
 
2. 
Анисимов А. Скорбное бесчувствие. На добрую память о Киеве, или грустные прогулки по городу, 
которого нет. –
 
К.: «
TABACHUK Ltd
», 1992. –
 
264 с.
 
3. 
Друг О.М., Малаков Д.М. Особняки Києва. –
 
К.: «Кий», 2004. –
 
823 с.
 
4. 
Забудова Києва доби класичного капіталізму або коли і як місто стало європейським. –
 
К.: ВАРТО, 
2012. 
–
 
559 с.
 
5. 
Київ: Енциклопедичний довідник. –
 
К.: Головна редакція УРЕ, 1981. –
 
735 с.
 
6. 
Макаров А.Н. Киевская старина в лицах. ХІХ в. –
 
К.: Довіра, 2005. –
 
878 с.
 
7. 
Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской старины. 2
-
е изд. –
 
К.: Довіра, 2005. –
 
558 с.
 
8. 
Малаков Д.В. Прибуткові будинки Києва. К.: «Кий», –
 
383 с.
 
9. 
Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. –
 
К.: «Кий», 1997. –
 
374 с.
 
10. 
Рибаков М.О. Хрещатик відомий і невідомий. –
 
К.: «Кий», 2003. –
 
501 с.
 
 
 
Олена Лазарєва
 
(Миколаїв, Україна)
 
 
ПЕРЧПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ
 
 
Агропромисловий комплекс –
 
один з найбільших і найважливіших секторів економіки України. 
Від  рівня  його  розвитку,  стабільності  функціонування,  особливо  сільського  господарства,  залежить 
стан  економіки  і  продовольча  безпека  держави,розвиток  внутрішнього  і  зовнішнього  ринків, 
матеріальний рівень життя населення.
 
Проте саме в АПК найбільше економічних проблем, зокрема питання формування та розвитку 
селянських  та  фермерських  господарств,  ціноутворення  на  сільськогосподарську  продукцію, 
взаємовідносини 
між 
сферами 
АПК, 
обмеження 
дотацій 
з 
бюджету 
на 
продукцію 
сільськогосподарського  виробництва  тощо.  Сучасний  агропромисловий  комплекс  є  важливим 

66 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
сектором  економіки  України,  оскільки  він  формує  17  відсотків  валового  внутрішнього  продукту  та 
близько 60 відсотків фонду споживання населення.
 
Окремі аспекти розвитку АПК України розглядаються у роботах таких вчених як А. Даниленко, 
І.  Кириленко  [1,  с.  4],  В.  Месель
-
Веселяк,  П.Саблук,  Й.  Шумпетер  та  ін.  Завдяки  їх  дослідженням 
сформовано  основні  наукові  положення,  спрямовані  на  підвищення  продовольчої  безпеки  країни  і  її 
регіонів завдяки виробництву продукції сільського господарства.
 
Проте
 
недостатньо уваги приділено саме перспективам розвитку агропромислового комплексу, 
адже  це  істотно  впливає  на  стан  справ  у  суспільстві  в  цілому  та  в  сільському  господарстві  зокрема. 
Вищевикладене і зумовило вибір теми дослідження та його основну мету.
 
Метою  роботи  є  поглиблення  та  узагальнення  теоретико
-
методичних  основ  і  вироблення 
перспектив розвитку агропромислового комплексу.
 
Методика  дослідження  базується  на  використанні  монографічного,  статистичного  методів  та 
методу наукового узагальнення.
 
Варто  відмітити,  що  нестабільність  галузі  аграрного  сектора  економіки  пояснюється  рядом 
наступних факторів.
 
Спостерігається  значний  диспаритет  цін  на  продукцію  сільського  господарства  і  предмети 
праці, що обмежує розвиток сільськогосподарських товаровиробників. Також внаслідок необдуманих, 
а іноді нераціональних кроків щодо проведення аграрної реформи [2] не досконало використовуються 
земельні,  трудові  та  фінансові  ресурси  аграрної  сфери.  Постійно  знижується  родючість  грунтів, 
малоефективно використовується потенціал земель сільськогосподарського призначення. Як наслідок 
–
 
інфраструктура аграрного ринку розвинена не достатньо потужно.
 
Відсутність  необхідної  підтримки  сільськогосподарських  виробників  на  державному  рівні 
проявляється у недосконалості цінової, фінансової, кредитної та інвестиційної політики держави щодо 
аграріїв.
 
Сучасна  аграрна  політика  вже  зробила  певні  кроки  у  формуванні  наукових  основ  її 
функціонування, розробила стратегічні напрями здійснення аграрної реформи та комплекс конкретних 
заходів, спрямованих на прискорення виходу сільськогосподарського виробництва з кризового стану, 
які  детально  викладені  в  Державній  цільовій  програмі  розвитку  українського  села  на  період  до  2015 
року, затвердженої Постановою  Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158 [
3
, с. 5
-6]. 
Проте  через  відсутність  науково  обґрунтованого  механізму  запровадження  цих  заходів,  реформа  у 
сільському господарстві не забезпечила позитивних результатів, а навпаки, поглибила його кризу 
[4]. 
В Україні постійно скорочується виробництво усіх видів продовольчих товарів 
[5]
. До мінімуму 
зведено виробництво м’яса, молочних продуктів, цукру, хліба та ін. Зменшення продовольчих товарів 
також  супроводжується  суттєвим  зниженням  їх  якості.  Все  це  звело  до  мінімуму  їх  споживання 
населенням, до
 
того ж обсяги споживання не відповідають його раціональній нормі.
 
Враховуючи вищевикладене, агропромисловий комплекс повинен знайти своє відображення у 
продовженні  економічних  реформ 
[6]
.  Вони  мають  бути  спрямовані  на  створення  економічного 
середовища для
 
прискореного розвитку агропромислового виробництва, на стійкість економічних умов 
для  розширеного  відтворення  у  всіх  галузях  і  сферах  агропромислового  комплексу,  удосконалення 
фінансово
-
кредитної, цінової, податкової та протекціоністської політики.
 
Предметом державної політики має стати управління і планування в
 
агропромисловому комплексі, ліквідації хаосу, надання процесу розвитку
 
АПК контрольованою, планомірного і регульованого характеру.  Вважаємо, що в  умовах, коли 
ринок ще не вступив у повну силу, а його регуляторами не стали стимулюючими чинниками розвитку 
економіки,  то  управління  розвитком  ефективного  використання  агропромислового  виробництва 
повинна взяти на себе держава. У своїй політиці вона має враховувати такі чинники, як регулювання 
розвитку  агропромислового  виробництва,  обмін,  розподіл  і  споживанням  матеріальних  благ  у 
відповідності  із  законами  суспільного  виробництва.  Адже  без  цілеспрямованого  державного 
управління  і  планування  вивести  агропромисловий  комплекс  з  кризової  ситуації,  забезпечити 
стабільне нарощування виробництва продовольства практично неможливе.
 
Варто  зауважити,  що  комплексність  і  пропорційність  розвитку  агропромислового  комплексу 
має  включати  не  тільки  збалансований  розвиток  галузей  промисловості,  що  виробляють  промислові 
засоби виробництва і предмети праці та сільськогосподарського виробництва, але й галузі харчової і 
переробної промисловості. Великий дисбаланс сировинних ресурсів і виробничих потужностей легкої і 
харчової  промисловості,  порушення  технологічних  та  економічних  зв'язків  між  промисловими  і 
сільськогосподарськими  підприємствами,  недопоставками  сировини  зумовили  різке  зменшення  всіх 
видів продукції харчування і дуже велике погіршення її якості.
 
Слід  відзначити,  що  держава  ще  не  в  повній  мірі  спромоглася  створити  надійний  і 
високоефективний  податковий  механізм  із  урахуванням  особливостей  сільськогосподарського 
виробництва  і  специфіки  галузі,  який  забезпечував  би  їх  прискорений  розвиток  і  високоефективне 
функціонування аграрного сектора економіки. Окремі податки, такі як податок
 
на додану вартість (ПДВ), відрахування у фонд ліквідації Чорнобильської
 
строфи, соціального страхування та інші, лягають важким тягарем на
 
плечі  сільськогосподарських  товаровиробників.  Тому  необхідно  переглянути  податкові  ставки 
та навіть доцільно було б ввести податкові канікули при певних обставинах для виробників.
 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
67 
 
 
 
Адже 
діюча 
податкова 
система 
не 
враховує 
реального 
фінансового 
стану 
сільськогосподарських  товаровиробників,  гальмує  розвиток  простого  і  розширеного  відтворення,  не 
дозволяє  нагромаджувати  кошти  для  будівництва  гідромеліоративних  споруд,  корінного  поліпшення 
лук і пасовищ,
 
придбання  сільськогосподарських  машин  і  обладнання,  обмежує  можливості  використання 
досягнень  науково
-
технічного  прогресу.  Таким  чином  нова  податкова  політика  має  бути
 
спрямована 
на  узгодження  суми  податків  і  обов'язкових  платежів  з  фінансовими  можливостями 
сільськогосподарських товаровиробників.
 
Комплексність, збалансованість і пропорційність розвитку матеріально
-
технічного постачання, 
забезпечення  сільського  господарства  промисловими  засобами  виробництва,  всіма  іншими 
матеріально
-
технічними ресурсами, створення відповідної системи –
 
лише при цих складниках можна 
вести аграрний сектор економіки.
 
Держава має створювати максимально сприятливі умови і забезпечувати надійну
 
правову базу 
для розвитку агропромислового комплексу, підприємництва та агробізнесу. Саме ринкова конкуренція 
має активно впливати на формування доходності, рентабельності, інвестиційних нагромаджень, які є 
основою економічного зростання і розширеного відтворення.
 
Головна функція держави має зводитись, перш за все, до управління
 
соціально
-
економічними процесами, раціонально поєднувати і оптимально
 
сполучати централізоване регулювання економічних процесів і ринково
- 
регулюючі механізми управління макро –
 
і мікроскопічним розвитком. I це
 
поєднання повинно відігравати ключову роль під  час соціально
-
економічних перетворень. Всі 
важелі  економічного  розвитку,  регулювання  і  контролю  економічних  явищ  і  процесів  необхідно 
спрямувати  на  стимулювання  прискореного  розвитку  агропромислового  виробництва,  формування  і 
розвиток
 
конкурентоспроможних підприємницьких і господарських структур.
 
До того ж, всі складові ринкових перетворень мають базуватися на економічних, технологічних, 
інженерно
-
технічних  обґрунтуваннях,  економіко
-
математичному  моделюванні  і  виборі  оптимальних 
варіантів господарських
 
структур.  Використання  найновіших  методів  і  прийомів  управління  і  планування  сприятиме 
прискореному  виходу  агропромислового  комплексу  з  кризової  ситуації,  забезпеченню  переходу  на 
більш високоефективні соціально
-
економічні, господарські і підприємницькі структури.
 
Розвиток  аграрних  підприємств  залишається  основним  сектором  виробництва  товарної 
продукції.  Тут  зосереджено  понад  дві  третини  сільськогосподарських  угідь,  основний  потенціал
 
виробничих ресурсів. Від
 
розвитку цього сектора залежить успіх сільськогосподарського виробництва
 
України. Нові формування ринкового типу, що ґрунтуються на приватній власності на землю та 
майно, пропагують відносини, де кожний учасник виробництва бере участь у ньому та отримує плату 
за землю. В таких господарствах ефективніше використовуються трудові ресурси, вони мають більшу 
можливість вирішувати соціальні потреби села.
 
Особливу  роль  в  діяльності  сільськогосподарських  підприємств  повинні  відіграти  різноманітні 
форми  інтеграції  в  агропромисловому  комплексі,  кооперування  по  виробництву,  зберіганню  та 
переробці сільськогосподарської продукції, наданню різноманітних послуг, торгівлі.
 
Враховуючи  вищевикладене,  перспективи  розвитку  агропромислового  комплексу  мають 
базуватися на удосконаленні фінансово
-
кредитної, цінової, податкової та в цілому державної політики, 
що  дозволить  забезпечити  ефективний  розвиток  господарства,  зупинення  спаду  і  забезпечення 
нарощування  обсягів  виробництва,  відновлення  внутрішнього  і  зовнішніх  ринків  продовольства, 
проведення соціально
-
економічних перетворень на селі.
 
Основним шляхом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК має бути перехід 
на інтенсивний розвиток. До того ж, інтенсифікація повинна відбуватися на основі
 
науково
-
технічного 
прогресу, через впровадження індустріальних технологій вирощування основних сількогосподарських 
культур.
 
 

жүктеу/скачать 5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: