«Вітчизнянанаука: сучаснийстан,актуальніпроблемитаперспективирозвитку»

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
63 
 
 
проаналізувавши  життєвий  і  творчий  шлях  видатного  педагога,  спробувала  максимально  визначити  його  доробок 
для сучасної педагогічної науки.
 
Мета статті
 
–
 
довести необхідність залучення у сучасний педагогічний процес надбань наших попередників 
на прикладі педагогічної спадщини Івана Матвійовича Стешенка.
 
Завдання:
 
1)  виявити  основні  педагогічні  закономірності  ідей  І.Стешенка  щодо  навчання  й  виховання 
підростаючого  покоління;  2)  дослідити  ефективні  шляхи  й  форми  виховання  учнів  у  видатного  освітнього  діяча  й 
педагога; 3) обґрунтувати наукові основи їх застосування у
 
практиці сучасної школи.
 
Виклад  матеріалу.
 
Іван  Матвійович  Стешенко  (1873
-1918) 
–
 
керівник  і  організатор  розбудови  української 
національної  школи,  розпочав  свою  педагогічну  діяльність  у  Фундуклеївській  жіночій  гімназії  міста  Києва.  Активна 
політична  позиція  стала  на  заваді  викладацькій  діяльності  і  спричинила  п’ятимісячне  ув’язнення.  Окрім  участі  у 
численних  українських  політичних  об’єднаннях,  він  також  приєднався  до  Товариства  українських  поступовців, 
програма
-
мінімум  якого  передбачала  українізацію  народного  шкільництва,  допущення  українознавчих  дисциплін  у 
середні  і  вищі  навчальні  заклади  тощо.  У  своїх  численних  статтях  Іван  Матвійович  активно  обстоював  думку  про 
створення національної школи і запровадження української мови в усіх сферах життя [3, 496]. На початку Української 
національно
-
демократичної революції його було обрано до Центральної Ради від просвітніх організацій Києва. Тоді 
І. Стешенко зосередив всю свою енергію на організації національної системи освіти, очоливши Товариство шкільної 
освіти,  узявши  активну  участь  у  роботі  І
 
Всеукраїнського  вчительського  з’їзду  (5
-
6  квітня  1917
 
року).  Обійнявши 
посаду  Генерального  секретаря  Народної  освіти  у  червні  1917
 
року,  він  домігся  прийняття  на  ІІ  Всеукраїнському 
вчительському з’їзді резолюції про організацію нової школи в Україні –
 
національної за формою і змістом. Вона мала 
бути  єдиною,  загальноосвітньою,  обов’язковою,  безплатною  і  світською,  зорієнтованою  на  національну  творчість, 
краєзнавчий матеріал, вікові й індивідуальні особливості дітей [3, 498].
 
Під  керівництвом  І.  Стешенка  була  розроблена  концепція  національної  школи  в  Україні  визначними 
педагогами того часу –
 
І. Огієнком, О. Музиченком, С. Постернаком, С. Русовою, С. Сірополком [1; 4]. У реалізації 
цієї  концепції  велика роль  відводилася  вчителю  –
 
«джерелу  освіти»  [1, с.  19],  зокрема  вчителю  українознавства  –
 
«мозку», «виразнику кращих змагань і стремлінь його (українського народу)» [1; 5].
 
Глибокий психологізм ідеї народності школи і виховання має непересічну цінність як для тодішньої, так і для 
сучасної педагогічної науки і практики, оскільки, за висловом І. Стешенка, національні цінності є серцевиною освіти і 
виховання.  Переконаний  патріот,  він  стверджував,  що  зміст  освіти  і  виховання  тільки  тоді  буде  успішним  і  творчо 
розкриє  й  розвине  індивідуальні  здібності  дітей,  їх  інтелектуальні  можливості  й  нахили,  коли  буде  співзвучним  із 
багатовіковою культурою рідного народу. Педагог наполягав на тому, щоб на уроках у школі і в домашні завдання 
включали матеріали про Україну, її природні багатства, національних героїв, етногенез української нації, історичну 
пам’ять. Головне у вихованні, як відзначав І. Стешенко,  –
 
правильно визначити цілеспрямованість: вчити дітей, як 
треба  поводитись,  поєднуючи  особисті  потреби  із  суспільними  інтересами;  інтегрувати  у  вихованні  кращі 
загальнолюдські  якості  з  національними;  дбати  про  збереження  національного  обличчя.  Виховання  на  основі 
попередньої культури є загальним педагогічним законом [2].
 
Генеральний  Секретаріат  освіти,  очолюваний  Іваном  Матвійовичем,  швидко  посприяв  якісним  і  кількісним 
змінам у системі освітньо
-
виховних установ України: було здійснено реструктуризацію управління, поділено школи 
на  два  ступені,  відокремлено  професійну  освіту  від  загальної,  розбудовано  мережу  опікунських  виховних  закладів 
тощо [2].
 
Документи  Генерального  секретаріату  освіти  свідчать  про  ставлення  його  членів  в  цілому,  і  Івана 
Матвійовича  зокрема,  до  освітянських  проблем:  про  глибокий  демократизм  і  національну  спрямованість 
запланованих  заходів,  коли  інтереси  національних  меншин  враховувались  на  рівні  із  освітянськими  потребами 
корінного  населення.  Завдяки  невтомній  праці  І.  Стешенка  як  гуманіста  стала  можливою  реалізація  принципу 
національно
-
персональної автономії, покладеного в основу законодавства про національну школу.
 
Великого  значення  надавав  предметам  –
 
українознавству  та  українській  мові.  У  зверненні  від  14  жовтня 
1917  році  «До  українців  поза  межами  України  сущих»  І.  Сошенко  закликав  не  забувати  виховної  мудрості  нашого 
народу. «Люди єднаються в один народ не тільки тим, що живуть  в одній землі: їх  єднає також мова, стародавній 
батьківський звичай…», «…дбаймо, щоб не згубити ознак народу нашого, пам’ятаймо, хто ми й звідкіля, яких батьків 
діти»,  «будемо  творити  дальше  життя;  тоді  не  викоріниться  рід  наш  і  не  посміються  над  нами  чужі
 
люди,  що  досі 
нашу мову, наш звичай, нашу правду вважали за ніщо» [4].
 
Вважаючи за необхідність готувати педагогів нової школи, І. Стешенко ініціював відкриття восени 1917
 
року 
Українського народного університету та Української науково
-
педагогічної академії. Остання мала готувати вчителів 
українознавства  для  середньої  школи  і  згуртувала  для  реалізації  цієї  мети  кращі  сили  педагогів  вищої  школи  –
 
І.
 
Огієнка,  С.
 
Русову,  О.
 
Музиченка,  В.
 
Зіньківського  та  ін.  Впродовж  1918
 
року  в  Україні  також  було  відкрито  9 
учительських інститутів і мережу двосеместрових курсів.
 
Значну  увагу  І.  Стешенко  приділяв  родинній,  батьківській  педагогіці  та  християнському  віровченню.  Він 
сформулював  низку  основних  завдань  педагогів:  1)  формування  у  дітей  дійової  відкритості  до  світу  людей  як 
потреби  особистості;  2)  виховання  соціальних  навичок  поведінки;  3)
 
розвиток  усвідомленого  ставлення  дитини  до 
себе  як  вільної  самостійної  особистості,  рівної  з  іншими  людьми,  як  члена  суспільства,  та  до  своїх  обов’язків,  що 
визначаються  зв’язками  з
 
іншими  людьми;  4)  розвиток  інтересу  до  людей;  5)  формування  готовності  сприймати 
інформацію  й  соціальний  досвід; 6)  виховувати  у  дітей  радість,  співчуття,  бажання  пізнавати  людей,  робити  добрі 
вчинки, діяти за принципами гуманізму, справедливості [2].
 
Належне значення у формуванні особистості належить, зокрема, вищій педагогічній освіті в Україні і освіті 
за  кордоном  –
 
так  вважав  І.  Стешенко:  «Дбайте  і  ви  про  рідну  освіту,  відкривайте  в  себе  школи  на  рідній  мові», 
«…єднанням  та  спільними  силами  добуваймо  кращу  долю  всьому  нашому  народові,  де  б  він  не  жив,  чи  на  землі 
своїх предків, нашій і вашій Україні, чи на далекій чужій землі» [1; 4].
 
На  думку  І.  Стешенка,  основними  формами  педагогічної  роботи  з  дітьми  та  юнацтвом,  які  сприятимуть 
формуванню  національної  свідомості  і  продовжуватимуть  гуманістичні  традиції  вітчизняної  етнопедагогіки,  можуть 
стати:  екскурсії  до  визначних  історичних  місць  рідного  краю;  зустрічі  та  знайомства  з  цікавими  людьми,  знавцями 
культурної спадщини народу; ознайомлення дітей та вивчення з ними національних звичаїв, обрядів, народних свят, 
ігор,  українських  народних  пісень  і  танців;  виготовлення  національних  виробів,  елементів  державної  атрибутики, 
національного  одягу;  організація  виставки  “Скарби  з  бабусиної  скрині”;  конкурсу  на  кращий  малюнок,  аплікацію, 
вишивку  на  тему  ”Рідна  Україна”;  ознайомлення  з  кращими  літературними  творами  письменників  України, 

64 
«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
 
 
українськими  народними  казками;  ярмарка
-
продаж  національних  кондитерських,  кулінарних  і  художніх  виробів 
школярів [2].
 
Після  зміни  влади  І.  Стешенко  став  генеральним  комісаром  народної  освіти  у  Міністерстві  освіти 
Гетьманату,  потім  отримав  запрошення  на  посаду  завідувача  кафедри  українського  письменства  у  Кам’янець
-
Подільському університеті, але невідомі злочинці обірвали життя національно свідомого українця у липні 1918
 
року. 
Безперечною залишиться заслуга Івана Матвійовича у створенні базових засад національної освіти.
 
Коло  наукових  проблем  професора  І.  Стешенка:  українське  мовознавство,  зокрема,  формування 
мовленнєвої  культури  молоді;  літературознавча  науково
-
пошукова  робота  з  метою  повернення  народу  кращих 
творів видатних вітчизняних літераторів; культурологічна діяльність, спрямована на вивчення, збереження і розвиток 
історичних, соціальних та етнопедагогічних традицій українського народу; організація навчально
-
виховного процесу, 
збагачення  його  змісту,  розширення  спектру  напрямів;  здійснення  педагогічно
-
видавничої  роботи  в  системі 
національної освіти та виховання [2].
 
Серед  практичних  досягнень  Івана  Матвійовича:  реформування  напрямів
 
і  змісту  національної  освітньо
-
виховної  системи;  збереження  й  розвиток  гуманістичних  традицій  етнопедагогіки;  впровадження  соціальної 
відповідальності  державних  органів  влади  за  забезпечення  висококваліфікованими  фахівцями  установ  освіти  і 
виховання; створення належних матеріальних умов; використання фундаментальних базових принципів навчання й 
виховання;  спрямування  діяльності  теоретиків  та  практиків  педагогіки  на  досягнення  визначених  І.  Стешенком 
цільових установок виховного процесу [2].
 
Висновки.  Усі  напрями  діяльності  Івана  Матвійовича  Стешенка  пов’язані  із  проблемами  навчання  і 
виховання дітей та молоді, а кінцевою метою його зусиль була розбудова національної системи освіти і виховання 
на основі гуманістичних принципів. Багатогранність його особистості проявилась у різноманітних видах діяльності –
 
педагогічно
-
організаторській, літературно
-
критичній, перекладацькій, політичній, які у сукупності спрямовувались на 
виховання національно свідомого, широко обізнаного молодого покоління.
 
Педагогічна  спадщина
 
І.  Стешенка  містить  невичерпне  джерело  ідей  і  поглядів  щодо  відродження  й 
розвитку  національної  педагогіки,  практичної  діяльності  української  національної  школи,  поширення  української 
літературної  мови  та  літератури,  підготовки  вчительських  кадрів,  опрацювання  принципів  і  змісту  виховної  роботи 
[2]. 
Актуалізація  досягнень  і  знахідок  педагогічної  системи  І.  Стешенка  –
 
це  систематична,  цілеспрямована  і 
науково  обґрунтована  робота  з  вивчення  його  спадщини,  поширення  знань  про  його  педагогічні  погляди  серед 
педагогів, науковців і, насамперед, серед працівників системи національного виховання [2].
 
 
Література:
 
1. 
Коротєєва
-
Камінська  В.  О.  Викладання  української  мови  та  українознавства  у  вищих  навчальних  закладах 
(історичниййй аспект): Навчальний посібник / В. О. Коротєєва
-
Камінська. –
 
К.: ВД «Професіонал», 2006. –
 
304 с.
 
2. 
Сойко І. М. Педагогічна діяльність Івана Стешенка / Автореферат на здобуття наук. ст. канд. пед. наук / Сойко І. 
М. –
 
Луганськ, 2001.
 
3. 
Українська  педагогіка  в  персоналіях:  У  2
-
х  книгах.  Навч.  пос.  /  За  ред.  О.  В.  Сухомлинської.  –
 
Кн.  1.  Х  –
 
ХІХ
 
століття. –
 
К.: «Либідь», 2005. –
 
624 с.
 
4. 
Центральний
 
державний
 
архів вищих органів влади та управління України
 
(ЦДАВО України)
. 
–
 
Ф. 2581. –
 
Оп.1. –
 
Спр. 28. –
 
Арк. 6–
10. 
5. 
ЦДАВО України
. 
–
 
Ф. 165. –
 
Оп.1. –
 
Спр. 7.
 
 
 
Муроджон Насриддинов
 
(
НамДУ ўқитувчиси
) 
 
ТАЪЛИМ ЖАРАЁНИНИ БОШҚАРИШНИНГ
 
ИЛМИЙ ПЕДАГОГИК МУАММОЛАРИ
 
 
Жамиятнинг ривожланиши, Давлатларнинг жаҳон иқтисодий ҳамжамиятига уйғунлашуви ўзига хос мураккаб 
жараён  бўлиб,  бу  замонавий  билимларни  пухта  эгаллаган  мутахаcсисларни  жадал  тайёрлашни  тақозо  этади. 
Бугунги  кунда  малакали  менежерлар  тайёрлаш  ҳар  қандай  соҳанинг  истиқболини  белгиловчи  асосий  омиллардан 
деб  қаралаётгани  бежиз  эмас.  Чунки  эндиликда  менежмент  фани  бошқариш  илми,  раҳбарлик  санъати  сифатида 
чуқур ва ҳар тамонлама ўрганилмоқда, бу борада хорижда йиғилган тажрибалар умумлаштирилиб, танқидий таҳлил 
этилмоқда ҳамда амалий натижалардан ижобий фойдаланилмоқда.
 
Идеал  бошқарув  масаласи  инсониятнинг  қадим
-
қадимдан  тўлқинлантириб,  янгилик  сари  интилишга  ундаб 
келмоқда.  Платоннинг  “Республика”  си,  Фаробийнинг  “Фозил  шахарлар  ахолисини  мослиги”,  Томас  Морнинг 
“Утопияси”,  қолаверса  “Темур  тузуклари”  ни  ушбу  масалага  боғланганлиги  асрлар  мобайнида  инсон  тафаккурини 
янада эркинлаштиришда одилона харакатининг мохияти бўлган.
 
Бошқарув мураккаб касблардан бири, у нафақат тўла маълумотга балки етарли илмий тайёргарликка хам 
эга бўлишини талаб қилади. Ғарб адабиётларида бошқарувнинг, яъни менежментнинг, жуда кўп тушунчалари ўрин 
олган. Улардан учтасини келтирамиз.
 
1.
Ташкилотнинг  мақсад  ниятларига,  унда  ишловчи  одамлар  харакатини  йўналишларига  солиш  хисобига 
эришиш.
 
2.
Ташкил  этилмаган,  бир  неча  одамларни  самарали,  мақсад  сари  йўналтирилган  ва  унумли  мехнат 
гурухини ташкилотга айлантирадиган махсус фаолият туридир.
 
3.
Ташкилотни  орзу  ниятларига  эришишдаги мақсад ва моддий  ресурсларни  аниқ  йўналишда  ишлатилиши 
эвазига эришиладиган режалаштириш, ташкил қилиш, бошқариш ва назорат қилиш жараёнидир.
 
Бу тушунчалар турлича бўлишига қарамай учта бир хил маънога эга;
 
- 
бошқарувда аниқ мақсад борлигини кўрсатиш;
 
- 
бу турдаги фаолиятнинг алохида ақлий тавсифи борлиги ажралиб кўрсатилади;
 
- 
хар бир ташкилотда бошқарувнинг ўрни борлигидан ахборот берилади.
 
Бошқарувнинг  маъноси  ва  мохиятини  яхши  тушиниб  уни  ички  тушунчалар  тоифалари  билан  бўладиган 
ўзаро муносабатлари билан бирга қараш мақсадга мувофиқдир.
 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
65 
 
 
XVIII асрнинг охирларида Англияда бўлган саноат инқилоб бошқарувга бўлган қизиқишни янада кучайтирди. 
Шу  даврдан  бошлаб  ходимларнинг  тайёрлашга  алохида  эътибор  берила  бошланади.  Аммо  ХIX  асрнинг  иккинчи 
ярмида  ва  ХХ  аср  бошида  техника  хамда  техналогиянинг  такомиллашуви  ишлаб  чиқаришнинг  кескин  ўсиш 
бошқаришнинг  мураккаблаштириб  юборди  ва  уни  махсус  билимларни  талаб  этувчи  фаолиятнинг  махсус  сохасига 
айлантирди.  Ушбу  муоммоларни  хал  этиш  учун  бошқарувдаги  тажрибани  умумлаштириб,  ишлаб  чиқариш  ва 
ходимларнинг бошқаришнинг самарали усулларини излашга олиб келди.
 
Жамият  цивилизацияси  ва  унинг  демократик  бошқаруви  инсонпарвар  маърифий  –
 
тарбиявий  мақомига 
боғлиқ бўлиб, шу асосда демократик хуқуқий давлат барпо этиш, адолатли фуқоро жамиятини шакллантиришни ўз 
олдига мақсад қилиб қўйган. Ўзбекистон истиқлолини дастлабки кунлариданоқ мутлақо янигича мехнат ва мазмунга 
асосланган таълим тарбия тизимини тубдан ислох этиш вазифасини давлат иши даражасига кўтарилди.
 
Мустақил давлатимизда таълим жараёнининг шакллантириш ва бу борада кенг қамровли билимлар олиш 
Ўзбекистон  Республикасини  Конститутциясида,  унинг  асосида  қабул  қилинган  Ўзбекистон  Республикасининг 
“Таълим  тўғрисида”ги  Қонуни  ва  “Кадрлар  тайёрлаш  миллий  дастури”  да  шунингдек  тизимли  меёрий  хуқуқий 
мақомга эга.
 
Таълим сохасида давлат сиёсатининг асосий принциплари қуйидагилардан иборат:
 
-
Таълим ва тарбиянинг инсонпарвар, демократик характерда эканлиги;
 
-
Таълим узлуксизлиги ва изчиллиги;
 
-
Ўрта махсус, касб –
 
хунар таълимининг йўналишини академик лицейда ёки касб –
 
хунар коллежида ўқишни 
танлашни ихтиёрийлиги;
 
-
Таълим тизимини дунёвий характерга эга эканлигини;
 
-
Давлат таълим стандартлари доирасида таълим олишнинг хамма учун очиқлиги;
 
-
Умумий ўрта, касб –
 
хунар таълимининг мажбурлиги;
 
-
Таълим тизимида давлат ва бошқарувининг уйғунлаштириш.
 
Таълим  тизимида  таълим  –тарбия  жараёнини  илмий  асосда  ташкил  этишга  ҳамда  умумий  манфаатлар 
уйғунлиги  асосида  тизим  олдига  қўйилган  мақсадларга  эришишга  қаратилган  фаолиятлар  жараёнини  бошқариш 
раҳбарнинг барча жамоа аъзоларига таъсир этиши бўлиб, педагог ходимлар ва ёрдамчи персонал фаолиятларини 
ташкил қилиш ва мувофиқлаштиришда, шунингдек тизимнинг ички имкониятлари ва маблағларидан фойдаланишда 
ўз
 
ваколати доирасидаги тўғри мақсадга йўналтирилган фаолиятдир.
 
Педагог  ходимларнинг  шахсий  хислатлари  ва  касбий  қобилиятларини  шакллантириш  даражаси  балан 
таълим тизимига қўйилаётган замонавий талаблар ўртасидаги зиддиятлар;
 
Таълим тизимида вужудга келаётган ташаббус ҳамда қўлланилаётган ва яратилаётган янгиликларни жорий 
этиш суръати билан илмий
-
методик таъминотлар ўртасидаги номувофиқлик;
 
Таълим  тизимининг  интегратив  табиатига  мос  ёндашувлар  ва  уларни  шакллантириш  технологияларининг 
мавжуд эмаслиги;
 
Таълим тизимини бошқариш фаолиятининг самарадорлиги–бу бошқарув қонуниятлари усул ва методлари 
ҳамда инновацион технологияларга асосланган бошқарув фаолияти асосида ташкил этилган таълим
-
тарбия 
жараёнининг натижавийлиги ҳисобланади.
 
 
Адабиётлар
: 
1. 
Каримов И.А. Юксак малакали мутахассислар –
 
тараққиёт омили. –
 
Т.: Ўзбекистон 1995
. 
2. 
Муҳиддинов А.Г. Ўқув жараёнида нутқ фаолияти. –
 
Т.: Ўқитувчи, 1995.
 
3. 
Рашидов А. Миллий анъаналар тарбия манбаи. // Халқ таълими журнали 1992 й. 1
-
сон.
 
4. 
Маҳкамов У, Тилабоева Н. Педагогик маҳорат. Ўқув қўлланма. –
 
Т.: 2003
 
5. 
Абдурасулов М. Ўзбек маорифатпарвар шоирлари, илм маорифат ҳақида. Т.: «Ўқитувчи». 1992
 
6. 
Давлетшин. Замонавий мактаб ўқитувчисининг психологияси. Т.: Ўзбекистон 1999
 
7. 
Очилов Малла. Муаллим қалб меъмори. Сайланма. Т.: Ўқитувчи
, 2000. 
Фарғона зиёси.
-2008-
№2.16
-
бет
 
 
 
Марія Поливач
 
(Київ, Україна)
 
 
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КАФЕДРИ ГОДІВЛІ
 
ТВАРИН ТА ТЕХНОЛОГІЇ КОРМІВ ІМ. П.Д. 
ПШЕНИЧНОГОНУБіП УКРАЇНИ
 
 
Проблема складання максимально поживного та якісного корму для  годівлі тварин, стояла першочерговим 
завданням  для  людей  з  початку  одомашнення  тварин.  Адже  від  рівня  годівлі,  вмісту  в  кормах  поживних  речовин, 
співвідношення між окремими елементами живлення залежать продуктивність і здоров’я тварин.
 
Впровадження  прогресивних  методів  виробництва,  зберігання  і  використання 
кормів  є  одним  з  основних  резервів  збільшення  виробництва  продукції  тваринництва. 
При цьому, як і кожна складова системи годівлі сільськогосподарських  тварин, повинні 
розглядатися  як  важливий  економічний  фактор  виробництва  продукції  тваринництва, 
оскільки  у  структурі  собівартості  продукції  частка  кормів  при  виробництві  молока 
становить не менше 50 –
 
55 %, яловичини –
 65 
–
 
70 %, свинини, яєць і м’яса птиці –
 70 
–
 
80 % [5]. 
Метою  даної  статті  є  висвітлення
 
маловідомих  сторінок  становлення  та 
діяльності  сучасної  кафедри  годівлі  тварин  та  технології  кормів  ім.  П.Д.  Пшеничного; 
показ  ролі  академіка  П.Д.  Пшеничного,  як  талановитого  організатора,  науковця  та 
педагога;  ознайомлення  із  внеском  кафедри  у  підготовку
 
професійних  кадрів,  коротко 
вказати на її досягнення в сьогоденні.
 
Задля якісного ведення сільського господарства на українських землях потрібна 
була  значна  кількість  кваліфікованих  кадрів.  Основним  джерелом  насичення  держави 
кваліфікованими кадрами базових галузей сільського господарства є створення якісних 
освітніх  вищих  навчальних  закладів.  Таким  вищим  навчальним  закладом  у  Києві  став 
відкритий у 1898 р. КПІ, який складався з чотирьох факультетів: хімічного, механічного, 

66 
«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
 
 
інженерного  і  агрономічного  (або
 
сільськогосподарського)  [12,с.  1].З  останнього  –
 
сільськогосподарського 
факультету  –
 
і  почалася  історія  розвитку  зоотехнічної  науки  в  Києві  та  початкові  умови  для  становлення  сучасної 
кафедри  годівлі  тварин  та  технології  кормів  ім.  П.Д.  Пшеничного  в  Національному  університеті  біоресурсів  і 
природокористування України (НУБіП України).
 
Першим  деканом  сільськогосподарського  відділення  Київського  політехнічного  інституту  був  професор, 
відомий  зоотехнік  Микола  Петрович  Чирвинський  (1848
-
1920  рр.),  який  заступив
 
на  свою  посаду  в  серпні  1898р. 
Саме  завдяки  його  старанням  були  організовані  й  добре  обладнані  лабораторії,  кабінети,  музей,  що  включав  120 
експонатів, різні колекції та зразковий на той час скотний двір.
 
На  кафедрі  загальної  зоотехнії  у  той  час  працювали
 
також  відомі  вчені,  серед  них:  П.О.  Широких  (1900
-
1912 
рр.) та І.В. Бельговський (1903
-
1914 рр.)[3, с. 124–125].У подальшому, коли І.В. Бельговський почне викладати 
в  Харківському  зоотехнічному  інституті  на  кафедрі  технології  кормів  і  годівлі  тварин,  то  він  разом  зі  своїм  учнем 
П.Д.
 
Пшеничним,  створить  наукову  школу  годівлі  сільськогосподарських  тварин  –
 
школа  «Бельговського
-
Пшеничного».
 
Після  того,  як  М.П.  Чирвинський30  липня  1904  р.  відмовився  від  посади  декана  сільськогосподарського 
факультету,  його  місце посів  професор  Камілл Гаврилович  Шіндлер  [1,  с.  25],  який у  сфері  своєї  діяльності  також 
справив помітний вплив на розвиток зоотехнії та кафедри у навчальному закладі.
 
Професор Камілл Гаврилович Шіндлер (1869 –
 
1940 рр.) на високий для того часу рівень  поставив справу 
вивчення сільськогосподарських машин і знарядь та їхнього дослідного випробування.
 
У  подальші  роки  –
 
з  1915  р.  кафедру  загальної  зоотехнії  тимчасово  очолював  професор  спеціальної 
зоотехнії В.П. Устьянцев, а з кінця 1916 до 1920 рр. –
 
професор І.П. Марков[3,с. 125].
 
В.П.  Устьянцев(1875
-
1935  рр.)  відомий  в  історії  зоотехнічної  науки  як  автор  багатьох  оригінальних 
досліджень із зоотехнії та наукових праць з годівлі сільськогосподарських тварин, один із перших вчених з вивчення 
загального  та  мінерального  обміну  речовин  у  сільськогосподарських  тварин,  організатор  та  керівник  у  галузі 
тваринництва, талановитий професор і педагог вищої сільськогосподарської школи та громадський діяч.
 
У  1915
-
1917  рр.  в  зв’язку  з  подіями  Першої  світової  війни,  КПІ,  як
 
і  ряд  інших  вузів,  не  функціонував. 
Навчання  у  вузі  відновилося  у  1918  р.  Станом  на  1  червня  цього  року,  на  сільськогосподарському  відділенні 
навчалося 297 студентів, закінчили –
 
15, вибуло 122 (із них 112 –через неможливість платити за навчання). Восени 
1918 р. було прийнято 132 студента назад, і ще 214 осіб –
 
вільні слухачі.
 
За  перші  пожовтневі  роки  і  в  період  громадянської  війни,  незважаючи  на  політичні  зміни  в  Україні,  КПІ 
залишався вищою школою старого типу. Як і чимало інших вищих навчальних закладів, він зберігав сталу структуру: 
в  інституті  функціонували  чотири  факультети  –
 
механічний,  інженерний,  хімічний  і  агрономічний,  а  влітку  1918  р. 
було  створено  електротехнічний  факультет  та  вуз  проіснував  до  листопада  1918  р.  Вже  після  остаточного 
встановлення  радянської  влади  на  Україні,  декретом  радянського  уряду  наприкінці  січня  1919  р.  усі  вузи  України 
підпорядковувалися Наркомосу республіки і бралися на утримання держави [6].
 
В  той  час,  головою  правління  ради  сільськогосподарського  факультету  у  1918
-1920 
рр.  був  відомий 
проф.
 
В.В.  Колкунов,  заступником  –
 
проф.  П.Є.  Вотчал,  деканом  –
 
шанований  у  наукових  колах  проф.  зоології 
М.Ф.
 
Кащенко.
 
Микола Феофанович Кащенко (1855
-
1935рр.) –
 
біолог, ембріолог, селекціонер, один із перших українських 
академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві. З 1919
-
1935 рр. був 
директором акліматизаційного саду АН (Академія наук) Української РСР в Києві [8].Разом з вченим В.О. Караваєвим 
створив зоологічний музей ВУАН у Києві і був першим його директором (1919
-
1926 рр.) [7].
 
Подальша доля кафедри загальної зоотехнії пов’язана з кількома окремо створеними від КПІ вузами. Це  –
 
Київський  ветеринарно
-
зоотехнічний  інститут  (КВЗІ)  з  двома  факультетами:  ветеринарним  та  зоотехнічним 
(створений
 
у  1921  р.),  який  у  1930  р.  розділився  на  два  самостійні  інститути  –
 
ветеринарний  та  зоотехнічний;та 
Київський сільськогосподарський інститут ім. Х. Раковського (КСГІ), заснований 1922 р.
 
У  період  1931
-
1935рр.  Київський  ветеринарний  інститут  проводить  по  два  набори  студентів  на  рік  і  у 
передвоєний час стає одним із найбільших навчальних закладів цього профілю в колишньому СРСР.У роки Великої 
Вітчизняної війни з 1941 по 1944 рр. Київський ветеринарний інститут був евакуйований до м.
 
Свердловська, де діяв 
як факультет у складі сільськогосподарського інституту [9]. Після звільнення Києва від німців, інститут повернувся до 
столиці і розмістився на вул. Тимофіївській.
 
Натомість  Зоотехнічний  інститут  у  1934  р.  був  переведений  до  Дніпропетровська  і  реорганізований  у 
Дніпропетровський  сільськогосподарський  інститут  з  двома  факультетами  –
 
агрономічним  і  зоотехнічним.  Туди  ж 
переїхали  професори
-
зоотехніки:  В.І.  Упоров,  Ф.О.  Юрків,  Н.Ф.  Щербина,  доцент  М.О.  Селех.  Пізніше  інститут 
перенесли до Кам’янця
-
Подільського.
 
Утворений  на  базі  КПІ  Київський  сільськогосподарський  інститут  ім.  Х.  Раковського  (КСГІ)  був 
однофакультетним  вузом  з  двома  відділеннями  –
 
лісовим  і  зоотехнічним.  Посаду  декана  зайняв  професор 
С.Ф.
 
Веселовський,  якого  невдовзі  замінив  доцент  І.М.  Щоголів[2,  с.  38].  Саме  в  цьому  вузі  продовжив  роботу 
зоотехнічний факультет КПІ. Згодом кафедру зоотехнії було перейменовано на кафедру загального тваринництва, 
яку з 1934 р. по 1941 р. очолював професор Ф.О. Юрків [3, с. 125].На жаль інформації про науковця практично не 
лишилося.В  роки  окупації  кафедра  загального  тваринництва  не  працювала.  І  лише  починаючи  з  1944  р.  вона 
відновила свою роботу в складі КСГІ.
 
Після низки перетворень і розділень вузів та Другої світової війни лишу 1944 р. Постановою Ради Народних 
Комісарів  УРСР  від  1  квітня  була  відновлена  діяльність  інститутів  КСГІ  і  КЛГІ  в  м.  Києві  [13,  С.  106]  та  розпочата 
реевакуація професорсько
-
викладацького складу, обладнання та майна інституту. Інститут розмістився в передмісті 
м. Києва –
 
Голосієво.
 
Після утворення Української сільськогосподарської академії в 1954 р. постало питання про об’єднання його 
з Київським ветеринарним інститутом. І лише 2 квітня 1957 р. відповідно до наказу міністра сільського господарства 
УРСР до УСГА приєднали Київський ветеринарний інститут [2,с. 109].
 
У  різні  роки  її  очолювали  В.А.  Смоляр,  Д.К.  Міхновський.  Ю.Г.  Шматок,  М.Д.  Макаренко  і  професор 
М.М.
 
Колесник.  Провідними  викладачами  кафедри  були  Н.Д.  Рознатовська  і  С.І.  Чорний.  У  1953  р.  кафедра 
загального  тваринництва  була  розділена  на  дві  кафедри:  спеціальної  зоотехнії,  завідувачем  якої  призначили 
доктора біологічних наук, професора М.М. Колесника і загальної зоотехнії, яку очолив доктор сільськогосподарських 
наук, професор П.Д. Пшеничний [3, с. 125].
 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
67 
 
 
5  жовтня  1954  р.  –Павло  Дмитрович  був  призначений  ректором  Української  ордену  Червоного  Прапора 
сільськогосподарської  академії  (чи  Української  сільськогосподарської  академії  (УСГА)),  яка  постановою  Ради 
Міністрів СРСР № 1320 від 1 липня 1954 р., об'єднала в собі Київський сільськогосподарський і лісогосподарський 
інститути [4,Арк.26
-27]. 
З  відкриттям  у  1957  р.  зоотехнічного  факультету  при  навчальній  частині  Української  академії 
сільськогосподарських  наук  (УАСГН)  на  базі  кафедр  загальної  зоотехнії  та  годівлі  сільськогосподарських  тварин 
колишнього  Київського  ветеринарного  інституту  було  створено  кафедру  годівлі  сільськогосподарських  тварин,  яку 
очолював П.Д. Пшеничний з 1957 р. до 1974 р.[14, с. 159].
 
П.Д.  Пшеничний  був  людиною  енциклопедичної  компетентності,  допитливим  експериментатором, 
оригінальною  особистістю.  Де  б  він  не  працював  і  яку  б  роботу  не  виконував,  його  вирізняли  вимогливість  та 
принциповість, обов’язковість і чесність, різнобічність та надзвичайна працелюбність, жадоба пошуків нових шляхів у 
науці.
 
Висока  наукова  ерудиція,  енергійна  практична  діяльність,  чудові  людські  якості  –
 
сердечність, 
доброзичливість,  порядність,  чуйність,  нетерпимість  до  недоліків  –
 
створили  Павлу  Дмитровичу  незаперечний 
авторитет серед вітчизняних та зарубіжних вчених [3, с. 8
-9]. 
У
 
1974  р.  зоотехнічний  факультет  було  перейменовано  на  зооінженерний  факультет,  а  з  2004  р.  –
 
факультет технології виробництва і переробки продукції тваринництва [11]. В роки незалежності України, наказом від 
30  березня  2001  р.  по  НУБіП  України  було  перейменовано  кафедру  «Годівлі  сільськогосподарських  тварин  і 
технології кормів» на «Годівлі сільськогосподарських тварин і технології кормів ім. П.Д. Пшеничного».
 
В  різні  роки  зоотехнічний  факультет  очолювали  професори  М.А.  Кравченко  (1957
-
1958  рр.),  К.Б.  Свечин
 
(1958-
1960 рр.), М.М. Колесник (1960
-
1964 рр.), доценти А.М. Жадан (1964
-
1966 рр.), М.Д. Мосолов (1966
-
1970 рр.), 
професори  М.С.  Борщ  (1970
-
1973  рр.),  Г.Т.  Кліценко  (1973
-
1981рр.),  доцент  А.І.  Вертійчук  (1981
-
1986  рр.), 
професори Б.М. Гопка (1986
-
1997 рр.), М.О. Захаренко (1997
-
2001 рр.), доцент Ю.В. Засуха (2001
-
2005 рр.), доцент 
М.Ю. Сичов (2005
-
2012 рр.), з 2012 р. –
 
доцент М.В. Себа [10].
 
Підсумовуючи статтю, варто відзначити талант й невтомну працю постатей, які заклали основи української 
зоотехнічної
 
науки. Вони стали взірцями для сучасних  й прийдешніх поколінь. Серед таких професіоналів яскраво 
виділяється  Пшеничний  Павло  Дмитрович  –
 
засновник  та  керівник  напротязі  багатьох  років  кафедри  годівлі 
сільськогосподарських  тварин  при  УСГА.  Його  життєвий  шлях  –
 
є  яскравим  прикладом  самовідданого  служіння 
своєму  народові,  взірцем  вірності  професійним  обов'язкам.  На  разі  функціонує  наукова  школа  академіка,  яка 
вдосконалює  досягнення  П.Д.  Пшеничного  та  впроваджує  в  життя  нові  технології.  Наукові  досягнення  Павла 
Дмитровича не втратили своєї актуальності, потребують подальшого вивчення і систематизації.
 
 
Література:
 
1. 
Діденко, В. В. Нарис історії Національного аграрного університету [Текст]: до сторіччя заснування / В. В. Діденко. 
–
 
К.: Аграрна наука, 1998. –
 
175 с
. 
2. 
Діденко,  В.  В.  Нарис  з  історії  Національного  аграрного  університету  [Текст]  /  В.  В.  Діденко.  –
  2-
ге  вид.,  випр.  і 
допов. –
 
К.: Аграрна наука, 2008. –
 
232 с. –
 
Бібліогр.: с. 208
-220. 
–
 
До 110
- 
річчя від дня заснування.
 
3. 
Відомий вчений і педагог у галузі зоотехнії –
 
Павло Дмитрович Пшеничний [Текст] / І. І. Ібатуллін, В. Д. Столюк, І. 
М. Березюк та ін.; за ред. І. І. Ібатулліна. –
 
К.: НАУ, 2003. –
 
200 с. –
 
(до 100
-
річчя від дня народження).
 
4. 
Архівні матеріали –
 
ВП НУБіП України, ф. Особова справа Пшеничного П.Д.,арк.26
-27. 
5. 
Годівля  тварин  [Електронний  ресурс]  –
 
Режим  доступу:  http://stud24.ru/zoology/godvlya
-tvarin/77040-243039-
page1.html 
–
 
Назва з екрану.
 
6. 
Зеркалов Д. В. НТУУ «КПІ». Минуле і сьогодення[Електрон. дані]: Монографія / Д. В. Зеркалов.  –
 
Електр. текст. 
дані. –
 
К.: Основа, 2012. –
 
735 с.
 
7. 
Кащенко 
Микола 
Феофанович 
[Електронний 
ресурс] 
–
 
Вікіпедія 
–
 
Режим 
доступу: 
http://uk.wikipedia.org/wiki/Кащенко_Микола_Феофанович. –
 
Назва з екрану.
 
8. 
Кащенко Микола Феофанович [Електронний ресурс] –
 
Вісті АН(Академія наук) СРСР. Серія біологічна», 1951 № 
4. 
–
 
Режим доступу: http://vseslova.com.ua/word/Кащенко_Николай_Феофанович
-45769u. 
–
 
Назва з екрану.
 
9. 
НУБіП 
Україна. 
Факультет 
ветеринарної 
медицини. 
Історія 
[Електронний 
ресурс] 
–
 
Режим 
доступу:http://www.nubip.edu.ua/
node/1165/1. 
–
 
Назва з екрану.
 
10. 
НУБіП  Україна.  Факультет  технології  виробництва  і  переробки  продукції  тваринництва.  Історія  [Електронний 
ресурс]
 
–
 
Режим доступу: http://www.nubip.edu.ua/node/1173/1. –
 
Назва з екрану.
 
11. 
НУБіП 
України. 
Про 
університет. 
Факультет 
технології 
виробництва 
і 
переробки 
продукції 
тваринництва[Електронний  ресурс]  –
 
Режим  доступу:  http://profcom.kiev.ua/about/about_perer.htm.  –
 
Назва  з 
екрану.
 
12. 
Положение  о  КиевскомполитехническоминститутеИмператораАлександра  II  [Електрон.  дані]  –
 
К.:  Типография 
«Работник», 1898. –
 
Електр. текст. дані. Київ: НТБ НТУУ «КПІ», 2010. –
 
17 с.
 
13. 
Живора С.М., Васильєва Н.В. Аграрна освіта в Наддніпрянській Україні (кінець ХІХ  –
 1950-
ті рр.) / Живора С.М., 
Васильєва Н.В. // Вісник аграрної історії. Збірник наукових праць / Гол. ред. А.М. Журба. –
 
К.: СПД ФО Круц. В.М., 
2012. 
–
 
Випуск № 3. –
 
С. 106.
 
14. 
Колектив кафедри годівлі сільськогосподарських тварин і технології кормів П.Д. Пшеничного. До 100
-
річчя від дня 
народження Академіка Павла Дмитровича Пшеничного // Аграрна
 
наука і освіта. –
 
2004. Том 5.
- 
№ 1
-2. 
–
 
С.159.
 
 
Науковий керівник:
 
кандидат історичних наук, доцент Лановюк Людмила Петрівна.
 
 
 

68 
«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
 
 
 
СЕКЦІЯ:
 
МАТЕМАТИКА
 
Ольга Зюзина, Дмитрий Наумов, Александр Воронков
 
(Краснодар, Россия)
 
 
МАТЕМАТИЧЕСКИЕ МЕТОДЫ И МОДЕЛИРОВАНИЕ
 
В АРХИТЕКТУРЕ
 
 
В  архитектуре  тесно  переплетены  и  строго  уравновешены  наука,  техника  и  искусство.  Гармоничное 
единство  этих  начал  помогает  создавать  памятники,  совершенство  которых  не  подвластно  времени.  Египетские 
пирамиды,  греческий  Акрополь,  римские  акведуки,  таинственные  средневековые  замки,  восточные  мечети  и 
минареты,  кружево  готических  соборов  –
 
яркие  свидетельства  мастерства  ремесленника,  вдохновения 
художника, логики ученого. Не даром в Древней Греции к искусству относились в равной мере архитектура, музыка 
и  математика.  История  архитектуры  богата  самыми  разными  стилями,  формами  и,  конечно,  геометрическими 
закономерностями.
 
Издавна  известен  способ  возведения  подвесных  мостов  из  канатов.  Подвисающие  тросы 
придают  этим  мостам  характерную  форму  параболы.  В  1781  году  был  построен  цепной  подвесной  мост  в 
Верлитцком  парке  (Германия),  имеющий  такую  же  форму.  Можно  привести  много  примеров  применения 
цилиндрических  поверхностей  при  сооружении  церквей  и  крепостей.  Например,  в  церкви  Николая  в  Магдебурге 
(проект К. Ф. Шинкеля, 1821  –
 
1824 г.) церковные  интерьеры имеют ясный и геометричный вид, который придает 
им  цилиндрический  свод.  Также  очень  часто  использовались  при  строительстве  сводов  римские  и  готические 
крестовые  своды  на  нервюрах.  Их  основная  форма  состояла  из  двух  или  нескольких  перекрещивающихся 
цилиндрических поверхностей. Например, такой свод имеет крепость немецкого рыцарского ордена в Мальборке. У 
известнейшего  испанского  архитектора  Антонио  Гауди  (1852  –
  192
6)  часто  встречаются  конструкции  с 
параболическими  арками,  создающими  впечатление  фантастических,  как  бы  вылепленных  от  руки 
криволинейных  форм.  Огромная  параболическая  триумфальная  арка  из  неоштукатуренных  кирпичей, 
сооруженная  для  католической  приходской  церкви  по  проекту  П.  Корфа,  придает  величие  всему  ее  убранству. 
Разнообразное  применение  в  архитектуре  нашли  эллиптические  и  параболические  поверхности,  в  частности 
для  возведения  куполов  церквей.  Например,  купол  собора  св.  Петра  в  Риме  (1593  г.),  купол  зала  столетий  во 
Вроцлаве  (1912  –
 
1913  г.)  имеют  соответственно  эллиптическую  и  параболическую  форму,  что  позволило 
увеличивать длину пролетов купольных сооружений. [1] А открытие в 1747 году в Париже первой инженерной школы 
(Школы  мостов  и  дорог)  ввело  в  норму  отделение  инженерных  специальностей  от  архитектуры.  При  этом  была 
нарушена пропорция содержания в ней художественной и рациональной составляющих.  Математика, являвшаяся 
одним из элементов рациональной, относительно формализуемой
 
области архитектуры, оказалась на периферии 
проектной деятельности.
 
В  настоящее  время  в  учебном  процессе  существует  разрыв  между  математикой  и  архитектурой. 
Российские ученые предлагают восстановить существовавшие прежде связи, нежели поддерживать искусственное 
разделение.  Они  считают,  что  для  того,  чтобы  ликвидировать  этот  разрыв,  необходимо  вновь  ввести 
математические  методы  в  архитектурное  проектирование,  и  в  первую  очередь  в  учебное.  Архитектурное 
проектирование  подразумевает  обучение  студента  творческому  методу  зодчего,  который  он  будет  применять  в 
своей будущей практической деятельности. Особое значение в этом случае приобретает аналитическая геометрия, 
изучающая  пространственно  сложные  поверхности,  каждая  точка  которых  определяется  в  пространстве 
аналитической функцией действительного параметра, изменяющегося в некоторой области. [3]
 
Таким  образом,  подробное  и  полное  исследование  свойств  и  форм  линий  и  поверхностей,  изучаемых  в 
аналитической  геометрии  для  студентов,  обучающихся  по  направлению  270800  "Строительство",  очень  важно. 
Интересно  им  будет  узнать  и  об  оптических  свойствах  эллипса,  гиперболы  и  параболы,  чтобы  в  дальнейшем 
можно было использовать эти знания при проектировании зданий, мостов, эстакад и т.д.
 
Тенденция к росту и ускоряющиеся темпы урбанизации превращают крупные города в плотно застроенные 
образования, сложные для восприятия и ориентации в них. В мегаполисах процесс развития и приобретения новых 
городских  функций  достигает  колоссальных  размеров  и  протекает  с  огромной  скоростью.  В  результате 
происходящих  метаморфоз  город  превращается  в  трудно  регулируемый  организм,  где  заполнение  пространств 
основано  на  искусственных  включениях  элементов  в  ткань.  Таким  образом,  в  сложившейся  ситуации  возникает 
необходимость в радикальных методах градоформирования, позволяющих рационально использовать территории 
под  застройку  с  учетом  всех  влияющих  на  нее  факторов.  На  данный  момент  прослеживается  тенденция 
ориентирования  многих  научных  работ,  посвященных  вопросам  градостроительства,  на  поиск  новых  методов
 
анализа  и  регулирования  развития  городской  структуры,  для  чего  делают  попытки  привлечь  смежные  науки  к 
решению существующих и возможных в дальнейшем градостроительных задач.
 
Одним из эффективных средств разрешения возникшей проблемы является математика –
 
наука, с древних 
времен  сопутствующая  градостроительной.  Применяя  математические  средства  и  методы  для  организации 
городского пространства, можно упорядочить и классифицировать элементы, составляющие исследуемый объект, 
выявить  и  проанализировать  их  взаимосвязи,  степень  влияния  друг  на  друга.  Другими  словами,  конструктивный 
характер  математики  может  быть  применен  для  систематизации  накопленных  эмпирических  знаний  о 
формировании города, прогнозирования и оптимизации его дальнейшего развития.
 
Стоит  отметить,  что  математические  методы  в  последнее  время  активно  проникают  в  различные  сферы 
человеческой  деятельности,  в  том  числе  происходит  математизация  наук,  связанная  со  стремительным  ростом 
интереса  к  междисциплинарному  направлению  поиска  новых  идей  и  концепций,
 
с  возрастающими  темпами 
развития и расширениями границ каждой конкретной науки, а также с экспансией самой математики. Ее применение 
оказывается  удивительно  плодотворным,  поскольку,  используя  ее  опыт,  можно  аккумулировать  и 
систематизировать  знания  любой  практической  деятельности  человека.  Поэтому  вопрос  применения 
математических методов в градостроительстве актуален и требует тщательного изучения.
 
Существующие  математические  модели  включают  в  себя  лишь  те  элементы  и  процессы,  которые 
допускают числовое (количественное) выражение, хотя математика имеет в арсенале более эффективные методы 
описания  и  анализа  объектов  и  явлений,  а  также  позволяет  абстрагироваться  от  конкретного  предмета 
исследования,  выделяя  лишь  его  существенные  свойства  и  характеристики;  формализация  способна  заменять 
объекты  реальности  набором  символов  некоторого  искусственного  языка.  Это  свойство  математики  в  контексте 
градостроительства не раскрыто.
 

«Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах Європи та Азії»
 
 
69 
 
 
Но  с  возникновением  ЭВМ  у  архитектора  появилась  возможность  применения  новых  методов 
проектирования  с  использованием  математического  аппарата,  который  избавляет  специалиста  от  механической, 
непроизводительной  работы,  позволяет  избегать  ошибок  при  строительстве,  более  рационально  использовать 
ресурсы,  и  при  минимальных  затратах  добиваться  более  значительных  результатов,  а  также  дает  возможность 
сосредоточиться  на  творческих  аспектах  проектирования.  При  этом  архитектор  должен  ясно  представлять  себе 
возможности  применения  новых  методов  для  решения  архитектурно
-
планировочных  задач,  уметь  правильно 
сформулировать задачу и получить ясный и понятный ответ на все поставленные вопросы. [2]
 
В  настоящее  время  в  учебном  процессе  существует  разрыв  между  математикой  и  архитектурой. 
Российские ученые предлагают восстановить существовавшие прежде связи, нежели поддерживать искусственное 
разделение.  Они  считают,  что  для  того,  чтобы  ликвидировать  этот  разрыв,  необходимо  вновь  ввести 
математические  методы  в  архитектурное  проектирование,  и  в  первую  очередь  в  учебное.  Архитектурное 
проектирование  подразумевает  обучение
 
студента  творческому  методу  зодчего,  который  он  будет  применять  в 
своей будущей практической деятельности.[4]
 
Говоря  о  мостах  следует  сказать  несколько  слов  о  готовящейся  реконструкции  дорог  и  транспортных 
развязок в г. Краснодаре. Так, в месте пересечения улиц Старокубанской и Ставропольской (рис 1) в 2014
-
2015 г.г. 
планируется  приступить  к  строительству  развязки  в  трех  уровнях.  На  верхнем  уровне  по  ул.  Ставропольской 
предусматривается путепровод с двумя полосами автомобильного движения в каждом
 
направлении и трамвайным 
движением. На нижнем уровне –
 
тоннель по улице Старокубанской. На среднем уровне будет оставлено кольцевое 
движение  для  автомобилей  и  троллейбусов  с  подземными  пешеходными  переходами  по  всем  направлениям. 
Затраты на строительство,
 
перенос коммуникаций и компенсационные выплаты, связанные с выкупом прилегающих 
участков, составят порядка 5,5 млрд. рублей
. 
 
 
Рис.1
 

жүктеу/скачать 4,74 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: