«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
141 
 
 
 
Кез
-
келген  мәтін  белгілі  бір  мақсатты  көздейтін,  белгілі  бір  адресатқа  арналған  ақпардан  тұрады. 
Мәтін  тіл  жүйесі  ішінен  синтаксистің  ең  жоғарғы  бірлігі  ретінде  орын  алады  және  мағыналық, 
коммуникативті, номинативті, структуралы сипаттарымен түсіндіріледі.
 
Ғылыми  мәтін  де  өз  қабылдаушысын  (адресатын)  тапқанда  ғана  жұртшылықпен  (социум) 
қабылданады.  Сөйтіп  қана  ғылыми  мәтін  өзінің  зерттеу  сипаты  жағынан  генетикалық  байланыстағы 
көптеген тұтас мәтіндермен қоян
-
қолтық араласады, солармен
 
бір мәнмәтінге (контекске) енеді, соның бір 
элементі ретінде қалыптасады [2, 32].
 
Демек,  адресат  факторы  ғылыми  мәтіндерді  талдауда  есепке  алыну  керек,  бұл  ғылыми  мәтіннің 
коммуникативтілігі тұрғысынан басқа мәтін типтерінен өзгешеленетінін көрсетеді. Бәрімізге белгілі, ғылыми 
шығарма  авторы  өзінің  алдына  оқырмандарды  өз  тарапынан  ұсынылатын  тұжырымдарға,  қағидаларға, 
түсініктемелерге  сендіруді,  соған  көзін  жеткізуді  мақсат  етіп  қояды,  осыған  орай  бұл  типтес  мәтіндерде 
арнайы  амал
-
тәсілдер  қолданылады.  Мұндай  амал
-
тәсілдер  өз  кезегінде  қарым
-
қатынас  актілеріне 
айналып,  оқырмандарды  мәтіндегі  ғылыми  ақпараттардың мазмұнын дұрыс  түсінуге мүмкіндік тудырады. 
Демек,  мазмұнының  шынайылығы  ғылыми  мәтін  үшін  басты  нәрсе  болса,  оны  жасайтын,  мазмұнның 
көріну дәрежесін беретін лингвистикалық жолдарды айқындау да соншалықты қажет.
 
Ғылыми  тілдің  негізгі  принциптері  –
 
ықшамдылық,  дерексіздік,  дәлдік  болып  табылады.  Бұлар 
ойлаудың  ғылыми  типіне  және  мәтінді  оны  қабылдаушымен  байланысына  тән  белгілер.  Ғылыми  мәтін 
авторы әрқашан өзі тақырып етіп алып отырған мәселені, яғни сөйлеу тақырыбын толық баяндап шығуға 
ұмтылады,  алайда  осы  орайда  авторлардың  үддеден  шығуы  әр  түрлі  болып  келеді.  Ғылыми  мәтінде 
рационалды  бағыт  үстем  тұрады,  ол  өзінің  кең  көлемділігімен,  талдап  қорытушылығымен,  логикалық 
құрылымымен ерекшеленеді.
 
Ғылыми  мәтінде  сөз  желісі  логикалық  жүйеге  бағынады,  өзара  бірімен  бірі  байланысты  арнаулы 
ақпараттар  баяндалады,  сөз  сипаттау  түрінде  болып,  дәлдікке  ерекше  мән  берілді.  Мұның  өзі  ғылыми 
мәтіннің  мамандандырылған
 
ақпарат
 
беру//қабылдау  жағынан  өзге  де  коммуникацияның  түрінен  (көркем 
дискурс, публицистикалық дискурстан) ерекше екенін көрсетеді [3,12].
 
Бірінші  жақтық  тұлға  бейтараптанады,  баяндауыш  көбіне  ырықсыз  етіс  тұлғасында  болады: 
жасалды,  көрсетілді,  анықталды,  айқындалды
 
т.б.  Бұлай  болу  себебі,  ғылыми  мәтіндегі  сөз  нақты 
ситуациядағы сөзден, я болмаса жалпы тілдік мағынасынан дерексіздену арқылы өзгешеленуге тырысады. 
Құбылыстың,  заңдылықтың  объективтілігін  көрсету,  өзінің  ой
-
пікірін  субъективті  етіп  көрсету  үшін  автор 
ғылыми мәтінде өзін
-
өзі шеттету тәсілін жоғарыда айтылған тілдік
-
прагматикалық құралдардың көмегімен 
жүзеге асырады. Сондай
-
ақ деп айтуға болады, деп бағаланады, осылай деуге негіз бар
 
т.б. тәрізді тілдік 
құралдар  автордың  “тасада  тұруының”  өзін  салғырт  субъект  ретінде  көрсетуінің  ғылыми  дискурс 
прагматикасына тән тәсілдердің бірі [3,14].
 
Ғылыми  мәтіндердегі  осы  тәріздес  тілдік
-
коммуникативтік  белгілер  оның  мазмұндық  ұйымдасуын 
құрайды.  Мазмұндық  ұйымдасу  тақырыптық  ұйымдасуға,  мәтіннің  тақырыбына  тікелей  байланысты. 
Тақырыптық  ұйымдасу  да,  мәтіннің  тақырыбы  да  өз  кезегінде  сөйлеу  тұлғаларын  іріктейді,  мәселенің 
баяндалу  тәсілдерін  көрсетеді  және  сол  арқылы  мәтіннің  композициялық
-
мағыналық  құрылымы 
анықталады.
 
Сөз  актісінде  екі  сана  –
 
адресанттың  және  адресаттың  санасы  жұмыс  істейді.  Осы  екі  сананың 
мүмкіндігінше бір
-
біріне сәйкес келуі коммуникацияның сәтті болуына оң әсерін тигізеді.
 
Ғылыми  тілде  ілгеріде  аталған  адресат  факторына  байланысты  екі  прессуппозиция  байқалады
. 
Адресат  сипаты  арқылы  біз  ғылыми  туындының  бір  ғана  мамандарға  арналғандығын,  не  болмаса  кең 
көлемді аудиторияға арналғандығын біле аламыз. Сонда бір ғана мамандар үшін жазылған туындыны таза 
ғылыми, ал мамандармен бірге өзге де оқырмандарға арналған мәтінді ғылыми
-
көпшілік деп атау орынды 
[4,
22]. Таза ғылыми мәтіндерде көпшілікке түсініксіз терминдер молынан қолданылатын болса, ал ғылыми
-
көпшілік  мәтіндерде  жалпыға  түсініксіз  терминдер  кездескен  жағдайда,  оны  суреттеу  жолымен,  белгілі 
тіркестермен кеңінен түсіндіріліп беріліп отырады.
 
Таза  ғылыми  мәтіндерде  адресат  факторы  «маман
-
маман»  деген  формулаға  сай  жүргізіледі,
 
адресаттың  білім  деңгейлері  шамалас  болады,  екеуіне  де  ортақ  білім  қоры  болады.  Бұл  мәтіндер 
қатарына  монография,  ғылыми  мақала,  диссертация,  ғылыми
-
техникалық  есеп,  тезис,  ғылыми 
баяндамаларды жатқызуымызға болады.
 
Ал ғылыми
-
көпшілік мәтіндер, ғылыми мәтіндерге қарағанда қатаң дәлелдеуді талап етпейді. Онда 
«идея»  деңгейінде  түсіндіру,  қарапайымдылық  рұқсат  етіледі.  Егер  ғылыми  мәтінде  толыққанды  дәлел 
қажет  етілсе,  ғылыми
-
көпшілік  мәтінде  материалдың  түсінікті  етіп  берілуі  жеткілікті  болады.  Ғылыми 
мәтіннің  тақырыптық  аясы  шексіз  болса,  ғылыми
-
көпшілік  мәтін  тек  оқырманға  қажетті,  көпшілікті 
қызықтыра алатын көкейкесті тақырыптарды қарастырады.
 
Ғылыми  мәтін  түрлі  авторлармен  жасалады,  әр  түрлі  мәселелерге  арналады  және  ғылыми 
танымның  түрлі  деңгейінде  көрініс  табады.  Ол  тілдік  жүйенің  белгілі  бір  лексикалық  және  лексика
-
грамматикалық бірліктерінің жиынтығы. Кез
-
келген әдеби шығарма тәрізді ғылыми мәтін де оқырман үшін 
жазылады,  сондықтан  оқушы  қауымның  нәтижелі  білім  алуы  –
 
оның  негізгі  мақсаты.  Мәтін  үзіктерінің 
синтаксистік  жағынан  ұйымдасуы  оның  коммуникативтік  мақсат
-
мүддесіне  астарлас  келіп,  семантикалық
-
синтаксистік ұйымдасқан тұтас мәтін ретінде көрінуіне қызмет атқарады.
 
Қорыта  келгенде,  ғылым  мазмұнының  негізі  –
 
оқырман  сезіміне  емес,  миға  әсер  ету  және  де 
ақпаратты  нақты  объект  бейнесінде  жеткізу.  Бұған  қарап  ғылыми  мәтіннің  ғылыми  қарым
-
қатынас 

142 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
аясындағы  негізгі  тілдік  өнім  екенін  көреміз.  Мәтінді  тек  автор  туғызбайды,  мәтін  автормен  адресаттың 
тілдік  ойлауының  өзара  әрекеті.  Сондықтан  да,  кез
-
келген  мәтін  коммуникацияның  нәтижесі,  әрі 
коммуникациялық бірлік болып табылады.
 
 
Пайдаланылған әдебиеттер:
 
1. 
Қоянбекова
 
С. Ғылыми стиль мәселелері // «Қазақ тілі мен әдебиеті» журналы, 2005, №7
 
2. 
Әлісжанов
 
С. Ғылыми прозаның синтаксисі. –
 
Алматы: Арыс, 2007
 
3. 
Уәли Н
. 
Қазақ
 
сөз мәдениетінің теориялық негіздері
: 
филол. ғыл. д
-
ры... дисс. автореф. –Алматы,200
7 
4. 
Есинбаева
 
Ж
. 
Ғылыми
-
көпшiлiк  стиль:  дискурстық,  тiлдiк
-
стильдiк  талдау:  филол.  ғыл.  канд.  ...  дисс. 
автореф. –Алматы, 2009
 
 
Ғылыми
 
жетекші:
 
ф.ғ.к., доцент Еспекова Ләззат Әубәкiрқызы
 
Л.Н.Гумилев атындағы Еуразия ұлттық университеті доценті.
 
 
 
Світлана Пилипишин
, 
Богдан Роман
 
(Бережани, Україна)
 
 
ПОСТАТІ П. КУЛІША ТА М. КОСТОМАРОВА В ОЦІНЦІ ЛІТЕРАТУРНИХ КРИТИКІВ КІНЦЯ ХІХ 
СТОЛІТТЯ
 
 
У  1
857 
році  в  журналі  «Русская  Бесђда»  друкувався  історичний  роман  П.
 
Куліша  «Чорна  рада». 
Цей факт не залишився поза увагою російської критики (О.
 
Пипін), особливо епілог, де автор заперечував 
припущення,  що  виданням  свого  роману  по
-
українськи  він  прагнув  до  творення  окремої  літератури
. 
О.
 
Пипін  підмітив  непослідовність  П.
 
Куліша  в  його  поглядах  на  народність  і  літературу,  а  також  в  оцінці 
творчості письменників 
(
Г.
 
Квітки
-
Основ'яненка та Т
. 
Шевченка).
 
Не менше зацікавила російських критиків і праця П.
 
Куліша «Відокремлення Малоросії від Польщі». 
Так,  у  «Русскомъ  вђстникђ»  були  надруковані  історико
-
критичні  замітки  Г.
 
Карпова  про  цю  публікацію. 
Російський  публіцист  обурювався,  що  П.
 
Куліш  «сочинилъ  книгу,  изумляющую  обиліемъ  бранныхъ 
эпитетовъ,  которыми  чуть  не  на  каждой  страницђ
  quasi-
историческаго  труда  просвђщеннаго  польскими 
источниками  малоросса  надђляется  «казацкій  батько»  Богданъ  Хмельницкій.  Ухо  благовоспитаннаго 
читателя  не  мирится  съ  такими  приставками  къ  имени  знаменитаго  гетмана:  «свирђпый  разбойникъ, 
кровожадный звђрь, безпутный варваръ, вђчно пъяный отъ горілки и проливаемой крови, людођдъ, соръ 
Рђчи Посполитой, уродъ нашей малороссійской семьи, лицемђръ, плутъ, пройдоха, развратникъ, грязная 
душа,  измђнникъ,  предатель  по  природђ  и  воспитанію» 
[1, 
с.  300].  Автор  дивувався,  як
 
Императорское 
Общество  Исторіи  и  Древностей  Россійскихъ  надрукувало  подібне  у  своїх  «Чтеніяхъ»,  не  змусивши 
П.
 
Куліша  очистити  твір  від  подібних  виразів,  пояснюючи  це  тим,  що  «Відокремлення  Малоросії  від 
Польщі»  як  дослідження  «въ  предђлахъ  находившихся  у
 
автора  подъ  руками  источниковъ  и  пособій, 
составлено,  по  его  убђжденію,  добросовђстно;  за  выводы  же  изъ  этихъ
 
изслђдованій,  изъ  уваженія  къ 
свободђ  науки,  отвђчаетъ  авторъ,  и  редакція  съ  его  историко
-
политическими  взглядами  себя  не 
объединяетъ.  Но  ругань  не  есть  выводъ  изъ  научныхъ  изслђдованій,  а  является  плодомъ  личной 
изобрђтательности  сочинителя,  никакого  уваженія  не  заслуживаетъ  и  ничего  общаго  съ  свободою  науки 
не  имђетъ.  Воспроизводить  въ
 
печати  бранныя  слова  собственнаго  измышленія  автора  рукописи  –
 
все 
равно,  что  воспроизводить  надђланные  имъ  по  неряшеству  чернильные  кляксы  и  сальныя  пятна»  [
1, 
с. 
300-301]. 
На  думку  Г.
 
Карпова,  П
. 
Куліш  поглумився  не  лише  над  історією  запорізького  козацтва,  а  й  над 
росіянами, носіями духу «руської» народності в Речі Посполитій. Публіцист слушно відзначив, що автор з 
повагою  ставився  лише  до  польського  панства  і  предметом  свого  захоплення  вибирав  таких  його 
представників,  як  Станіслав  Жолкевський,  Станіслав  Конецпольський.  Проте,  продовжував  Г.
 
Карпов, 
«личное мнђніе и личныя чувства г.
 
Кулиша, пишущаго на своемъ хуторђ
 
исторію «отпаденія» Малороссіи 
отъ  Польши  по  «собственнымъ»  источникамъ,  ни  въ  чемъ  не  выражаютъ  «малорусскаго  признанія», 
которое  краснорђчиво  выразилось  за  одно  съ  великорусскимъ  общественнымъ
 
мнђніемъ  въ  сооруженіи 
памятника  знаменитому  гетману,  по  праву  занимающему  въ  нашей  исторіи  почетное  мђсто  въ  ряду 
воистину великихъ собирателей земли русской. Г
-
нъ Кулишъ можетъ сколько угодно  утђшать поляковъ и 
протягивать имъ руку на какихъ угодно  условияхъ, но только
 
благоволилъ имъ все
 
это говорить имъ отъ 
себя лично, а не отъ имени великороссійскаго и малороссійскаго народовъ» [
1, 
с. 
302]. 
П.
 
Куліш,  догадувався  Г.
 
Карпов,  користувався  переважно  польськими  джерелами,  нехтуючи 
іншими  документами  російського  походження,  чим  і  пояснюється  до  певної  міри  те,  що  в  основу  його 
тритомної  праці  покладена  ідея  зради.  Але  якщо  ненависть  поляків  до  постаті  Б.
 
Хмельницького  можна 
пояснити, то неприязнь до нього П
. 
Куліша залишається нерозгаданою.
 
Російська  цензура  завжди  уважно  стежила  за  діяльністю  П.
 
Куліша  та  ретельно  вивчала  будь
-
які 
його  прохання.  Так,  у  «Русскомъ
 
обозреніи»  М.
 
Шаховський  наводив  уривок  з  відгуку  тодішнього 
начальника  ІІІ  відділу  Долгорукова,  що  стосується  альманаху  «Хата»:  «Имђю  честь,  увђдомить  ваше 

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
143 
 
 
 
превосходительство,  что,  принимая  въ  соображеніе  свђдђнія  о  губернскомъ  секретарђ
 
Кулишђ,  которыя 
ясно  доказываютъ,  что  онъ  въ  литературной  своей  дђятельности  слђдуетъ  прежнему  направленію, 
бывшему причиной особыхъ мђръ, принятыхъ противъ него правительствомъ, я полагалъ бы разрешеніе 
губернскаму  секретарю  Кулишу  изданія  журнала  отклонить» 
[4, 
с.  210].  Проте  П.
 
Куліш  не  зневірився,  а
, 
навпаки
, 
ще ревніше збирав матеріали з історії України, подаючи
 
до
 
цензури
 
все
 
нові
 
монографії. Про одну 
з  них  –
 
«Хмельниччина»  –
 
цензура  написала  наступне:  «По  поводу  внесенія  въ  Главное  Управленіе 
Цензуры  рукописи,  подъ  заглавіемъ:  «Хмђльничина»,  изъ  исторіи  Малороссіи  г.
 
Кулиша,  возникаютъ  два 
вопроса:  во
-
первыхъ,  какъ  смотрђть  съ  цензурной  точки  зрђнія  на  историческія  сочиненія  отдђльныхъ 
частей  Имперіи,  бывшихъ  некогда  въ  извђстной  степени  автономными,  и  во
-
вторыхъ,  можетъ  ли  быть 
пропущенъ  рядъ  статей  о  Малороссіи,  подобныхъ  представленныхъ  г.
 
Кулишемъ.  По  первому  пункту  –
 
цензура  не  можетъ  и  не  должна  препятствовать  обнародованію  спеціальныхъ  сочиненій,  касающихся 
разныхъ  областей  Имперіи,  бывшихъ  нђкогда  отдђльными  и  нынђ  составляющихъ  съ  нею  одно  цђлое, 
если  они
 
написаны  чисто  съ  ученою  и  литературною  цђлью,
 
безъ  всякой  мысли  о  возможности  ихъ 
самостоятельнаго  существованія,  безъ  всякихъ  сепаратическихъ  ученій  и  намђреній.  Въ  литературђ
 
нашей много существуетъ монографій такого рода» [
4, 
с. 
210]. 
Прочитавши повість П.
 
Куліша
 
«Михайло Чернишенко», Шевирьов
 
вітав її наступними рядками, які 
також цитував М.
 
Шаховський: «Г
. 
Кулишъ первымъ своимъ опытомъ не измђняетъ тому высокому мнђнію, 
которое  мы  уже  имђемъ
 
о  его  соплеменникахъ
, 
и  обђщаетъ  много  прекрасныхъ  надеждъ  въ  будущемъ 
своемъ развитіи. Первая мысль, выдающаяся такъ сильно изъ всего произведенія г.
 
Кулиша, есть мысль о 
древней, отжившей свое  историческое время  Малороссіи. Любовью къ ней проникнутъ весь  духъ новаго 
списателя;  память  его  погружена  вся  въ  преданія  родины  ‹…›.  Словом  г.
 
Кулишъ  обнаруживаетъ 
направленіе чисто исторической школы
 
Валтеръ Скотта» [
4, 
с.
 214]. 
Підсумовуючи
 
свій нарис про П.
 
Куліша, М.
 
Шаховський зазначав, що вболіваючи постійно за гірку 
долю Галичини, П.
 
Куліш не тільки горів бажанням підтримати в русинах національну самосвідомість, а й 
намагався  подати  російській  громадськості  правильне  розуміння  становища  українців  в
 
австрійському 
підданстві.  Він  був  переконаний,  що  літературна  форма  повісті  відкриє  найлегший  і  найпростіший  шлях 
для того, щоб зацікавити російських читачів і привернути їх увагу до закордонної України.
 
Звертаючись  до  творчості  М.
 
Костомарова,  О.
 
Пипін  писав,  що  потужний  і  оригінальний  талант 
цього  письменника  поєднувався  з  великою  витримкою  та  працелюбством.  Особливу  увагу  російський 
учений  звертав  на  «Автобіографію»  М.
 
Костомарова:  «Костомаровъ  и  здђсь,  какъ  въ  своихъ
 
лучшихъ 
историческихъ  трудах,  является  оригинальнымъ  и  занимательнымъ  разсказчикомъ.  Біографія 
любопытнымъ образомъ уясняетъ тђ
 
черты, какія развились потомъ у Костомарова, какъ писателя и какъ 
человђка» 
[2
, с. 789].
 
Відмітна  риса  його  історичного  таланту,  на  думку  О.
 
Пипіна,  крім  об’ємної  пям'яті,  яка  тримала  в 
його розпорядженні масу фактичних подробиць, полягала також у надзвичайно діяльній та живій фантазії: 
«Онъ  не  иначе  овладђвалъ  историческимъ  фактомъ,  какь  представивъ  его  себђ  въ  жывыхъ  образахъ  и 
цђлыхъ бытовыхъ картинахъ» [2, с. 795].
 
Погляди  М.
 
Костомарова,  які  він  наводив  у  своїх  статтях,  дуже  часто  викликали  різного  роду 
полеміки як з
 
польського боку, так і з
 
російського. Зокрема, його працю «Двђ русскія народности» журнал 
«Вђстникъ
 
Европы» назвав «позорною». О.
 
Пипін пояснив це тим, що думки М.
 
Костомарова насамперед 
дали привід до звинувачень його в браку патріотизму.
 
Не  відчував  малоруського  патріотизму  у  М.
 
Костомарова
 
ще  один  російський  публіцист  –
 
В.
 
Семевський. Останній  зазначав,  що М.
 
Костомаров спершу  дуже мало цікавився Малоросією. Першою 
книгою,  яку  він  прочитав  про  Україну,  були  повісті  Г.
 
Квітки
-
Основ’яненка.  Проте  вони  не  дуже  його 
зацікавили.  Прочитавши  згодом
 
«Вечори  на  хуторі  біля  Диканьки»  та  «Тараса  Бульбу»  М.
 
Гоголя, 
М.
 
Костомаров
 
перейнявся  інтересом  до  вивчення  україніки.  Він  почав  вивчати  думи  і  пісні,  які  видав 
М.
 
Максимович,  багато  читати  по
-
українськи,  і  врешті
-
решт  настільки  засвоїв  цю  мову,  що  сам  почав 
писати нею.
 
Цікавими  були  відгуки  російських  учених  про  першу  дисертацію  М
. 
Костомарова  «О  причинахъ
 
и 
характерђ уніи
 
въ западной Россіи», яка так і не була допущена до захисту. Так, професор Петербурзького 
університету,  академік  Устрялов  писав:  «Диссертація  сія  принадлежитъ  къ  разряду  тђхъ  произведеній 
современной  литературы,  въ  которыхъ  молодые,  малоопытные  писатели,  увлекаясь  примђромъ 
полуученыхъ софистовъ, заботятся не о подтвержденіи или
 
лучшемъ развитіи
 
давно признанныхъ истинъ 
(по  ихъ  мнђнію  устарђвшихъ),  а  о  новости  воззрђнія  на  предметъ,  стараются  блеснуть  остроуміемъ  или 
особеннымъ  взглядомъ,  дозволяютъ  себђ  странные  парадоксы  и  впадаютъ  въ
 
непостижимые 
противорђчія.  Такъ  пишутся  многія  статьи  «Отечественныхъ  Записокъ»;  въ  томъ  же  духђ  писалъ  и 
Костомаровъ» [3, с.
 184]. 
Це був лише початок. Зрозуміло, що після такого критичного відгуку академіка і 
професора  російської  історії  тодішній  міністр  народної  освіти  Уваров  наказав  знищити  усі  екземпляри 
дисертації, зробивши зауваження тим професорам, які її схвалили.
 
М.
 
Костомарову  дозволили  написати  іншу  дисертацію.  Це  була  праця  «Объ
 
историческомъ 
значеніи  русской  народной  поэзіи».  Деяким  професорам  предмет  дисертації  здався  незвичним,  дивним, 
ненауковим.  Вони  твердили,  що  науці  все  одно,  що  почувають  парубки  і  дівчата.  І  лише  професор 
загальної історії Лунін доводив, що в дисертації Костомарова міститься
 
справжній погляд на історію, і що 
для історії вкрай важливим є зображення народних почуттів і настроїв.
 

144 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
Ми  вже  вище  згадували  про
 
М.
 
Костомарова  як  про  активного  діяча  українофільського  руху. 
Додамо  тут,  що  В.
 
Семевський  на  цю  тему  зазначав:  «Украйнофильство  Ник.  Івановича,  за  которое  его 
такъ  много  обвиняли,  было  въ  сущноти  весьма  умђреннаго  свойства.  Въ  отношеніи  къ  украинской 
литературђ  онъ  всегда  оставался  при  томъ  мнђніи,  что  она  предназначена  служить  массђ  народа,
 
и 
потому сюжеты для нея должны почерпаться изъ
 
жизни народа и изложеніе должно быть
 
вполнђ
 
доступно 
пониманію массы. Относительно преподаванія въ народной школђ Ник. Ив. держался того мнђнія, что оно 
должно  происходить  не  исключительно  на  русскомъ  литературномъ  языкђ:  онъ  требовалъ,  чтобы  въ
 
руководствахъ для малорусскихъ дђтей прилагался и украинскій
 
текстъ» [
3, 
с. 
201]. 
Твори  М.І.
 
Костомарова  різко  критикували  росіяни.  Вони  вишукували  в  них  ті  чи  інші  дрібні 
недоліки,  перебільшували  їх,  намагалися  відшукати  в  них  якусь  ненависть  до  великоросів.  Особливо  це 
стосується праці М.
 
Костомарова «Двђ русскія народности».
 
На думку В.
 
Семевського, в південноруському 
племені М.
 
Костомаров відзначає перевагу свободи особистості,  у великоруському  –
 
перевагу общинного 
духу.  В  такому  випадку  симпатії  М.
 
Костомарова  цілком  на  боці  українців.  Високу  оцінку  дав  російський 
публіцист  історичним  творам  М.
 
Костомарова,  таким  як  «Богдан  Хмельницький»,  «Руїна»,  «Мазепа  і 
мазепинці»,  «Гетьманство  Виговського»,  «Гетьманство  Юрія  Хмельницького»,  спираючись  на  відгуки 
українських учених, зокрема київського професора М.
 
Антоновича.
 
Немало  зробив  М.
 
Костомаров,  вважав  В.
 
Семевський,  для  історії  південної  Русі,  але  досить 
потрудився і для історії іншої частини руського народу (в цьому плані критик згадує твори М. Костомарова 
«Сђверно
-
русскія народоправства», «Смутное время», «Очеркъ торговли московскаго государства въ 16
-
мъ
 
и 17
-
мъ столђтіяхъ», «Бунтъ Стеньки Разина», «Історія раскола у раскольниковъ»).
 
На  останку  свого  нарису  В.
 
Семевський  зробив  висновок:  «‹...›  онъ  въ  высокой  степени 
содђйствовалъ своимъ замђчательнымъ талантомъ оживленію
 
русской исторіографической
 
дђятельности, 
заставилъ  гораздо  большую  массу  читателей,  чђмъ  было  до  того,  интересоваться  событіями  нашего 
прошлаго  и
 
много
 
поработать  для  подробнаго  изученія  не  только  внђшней  стороны  исторіи,  но  и 
внутренняго
 
быта, русскаго народа и для правильной характеристики нашихъ
 
выдающихся дђятелей» 
[3, 
с. 
212]. 
На наш погляд, ряд наведених уривків із журнально
-
газетних статей, критичних оглядів демонструє 
ту  динаміку,  яка  проймала  наукову  свідомість  росіян  70
-90-
х
 
років  ХІХ  століття.  Творчість  українців 
М.
 
Костомарова  та  П.
 
Куліша  складали  той  контекст,  у  якому  увиразнюється  своєрідність  наукової 
свідомості російських літературознавців окресленого періоду щодо українського письменства. За працями 
російських  учених  ми  вибудовували  конструктивні  оцінки  творчості  М.
 
Костомарова,  П.
 
Куліша  в 
російськомовному середовищі останньої третини ХІХ століття.
 
 

жүктеу/скачать 4,5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: