«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
145 
 
 
 
прихованою. Отже, суб’єктивно
-
модальне значення не є компонентом конкретного змісту висловлення, що 
дозволяє лінгвістам визначати його як «зовнішню модальну рамку».
 
За В.М. Ткачуком, суб’єктивна модальність –
 
це функціонально
-
семантична категорія, яка утворює 
функціонально
-
семантичне  поле.  На  користь  останнього  свідчить  те,  що  інвентар  репрезентантів 
суб’єктивно
-
модальних  значень  охоплює  усі  мовні  рівні.  Найкраще  семантичну  домінанту  поля 
модальності  окреслює  слово  «оцінка»:  мовець  оцінює  зміст  речення  та,  виражаючи  його  у  висловленні, 
вказує  слухачу  на  те,  приміром,  що  це  висловлення  не  відображає  реальний  стан  речей,  а  передає 
модельовану  дійсність,  наявну  в  психіці  мовця,  тобто  підкреслює  гіпотетичність  чи  ірреальність, 
необхідність чи можливість та ін., вказує на специфічне існування певного конструкту свідомості [5, с. 48].
 
Досягнення  сучасної  синтаксичної  науки  полягає  в  тому,  що  різноманітні  граматичні  форми,  які 
раніше розглядалися розрізнено і формально, зараз вивчаються не тільки з погляду форми, а й змісту, на 
основі  цього  змісту  об’єднуються  в  одне  поняття.  Так,  вставні  слова,  словосполучення,  речення,  частки, 
вигуки в  реченні  тепер розглядаються як  особливі засоби вираження суб’єктивної модальності [4, с.  375
-
376]. 
Суб’єктивно
-
модальні форми (вставні та вставлені компоненти, частки й вигуки) мають кожна свою 
специфіку у передачі суб’єктивно
-
модальних значень, конкретизуючи загальне поняття «ставлення мовця 
до повідомлюваного».
 
Речення  можуть  ускладнюватися  вставними  і  вставленими  словами,  словосполученнями  і 
реченнями, які граматично не пов’язані з членами речення, хоч надають усьому реченню чи окремим його 
членам різних смислових відтінків, виражають додаткові повідомлення, уточнення тощо [2, с. 347].
 
Ускладнюючі  компоненти  не  вступають  з  іншими  словами  в  реченні  ні  в  підрядний,  ні  в  сурядний 
зв’язок,  характеризуються  відносною  відокремленістю  та  інтонацією,  що  на  письмі  передається  через 
розділові знаки –
 
кому, тире, дужки [2, с. 347].
 
Відсутність граматичного зв’язку з членами речення чи з реченням у цілому зумовлює віднесення 
вставних  і  вставлених  конструкцій  до  «слів,  що  стоять  поза  граматичним  зв’язком»,  хоча  дехто  з 
граматистів обґрунтовує зв’язок цих слів із реченням [2, с. 347].
 
За смисловою функцією розглядувані слова, словосполучення і речення поділяються на вставні
 
та 
вставлені [2, с. 347].
 
Вставними називаються слова, словосполучення й речення, які служать для вираження модальних 
значень  чи  оцінки  висловленого:  вірогідності  чи  ймовірності,  упевненості  (ствердження)  чи  сумніву, 
вказівки на те, кому належить висловлена думка [6,].
 
Вставленими  називаються  слова  і  речення,  які  служать  для  розкриття,  пояснення  смислового 
значення якогось із членів речення, уточнення його або доповнення новою інформацією [6,].
 
Вставні  слова  і  словосполучення  –
 
один  з  поширених  засобів  суб’єктивної  модальності.  О.  М. 
Пєшковський запровадив назви –
 
вставні слова і словосполучення слів. Він підкреслює, що вставні слова і 
словосполучення  не  пов’язані  узгодженням,  керуванням  чи  приляганням,  і  тому  не  є  членам  або 
частинами  речення.  Вставні  слова  О.М.  Пєшковський  поділив  за  значенням  на  три  розряди:  1)  із 
значенням ставлення розмовляючого до тієї чи іншої думки; 2) із значенням адресата висловлювання; 3) із 
значенням відношення до попередньої чи наступної події [4, с. 376].
 
Отже, за значенням вставні слова і словосполучення можна поділити на такі розряди:
 
1) 
вставні  слова  і  словосполучення,  що  виражають  модальну  оцінку  мовцем  міри  реальності 
повідомлюваного  (впевненість,  невпевненість,  передбачення,  можливість,  неможливість,  вірогідність, 
сумнів  тощо
) 
–
 
безсумнівно,  безумовно,  звичайно,  ймовірно,  можливо,  мабуть,  здається,  напевно, 
очевидно, либонь, без сумніву, зрозуміло, правда, безперечно, розуміється, може, може бути тощо;
 
2) 
вставні  слова  і  словосполучення,  що  виражають  почуття  мовця  у  зв’язку  з  повідомленням 
(радість, здивування, співчуття, застереження тощо) –
 
на щастя, на жаль, як на біду, як на зло, як на гріх, 
як навмисне, нівроку, шкода, на радість, на диво, тощо;
 
3) 
вставні  слова  і  словосполучення,  що  привертають,  активізують  увагу  співрозмовника
 
–
 
чуєте, 
чуєш, знаєте, дивись, дивіться, бач, бачите, погодьтесь, повірте, уявіть собі, майте на увазі, зверніть 
увагу, прошу вас, даруйте, між нами кажучи тощо;
 
4) 
вставні слова і словосполучення, що вказують на джерело повідомлення  –
 
кажуть, як кажуть, 
повідомляють, за висловом…, на думку…, на мою думку, по
-
моєму, по
-
твоєму, по
-
нашому, по
-
вашому, за 
теорією…, на погляд… тощо;
 
5) 
вставні слова і словосполучення, що допомагають упорядкувати думки, пов’язати їх між собою, 
вказати  на  послідовність  викладу  –
 
по
-
перше,  по
-
друге,  нарешті,  з  одного  боку,  до  речі,  між  іншим, 
навпаки,  наприклад,  отже,  словом,  значить,  виявляється,  зокрема,  зрештою,  повторюю,  насамперед, 
виходить, тощо;
 
6) 
вставні  слова  і  словосполучення,  що  виражають  емоційність  вислову,  підкреслюють  його 
експресивність –
 
даруйте, пробачте, легко сказати;
 
7) вставні слова і словосполучення, що вказують на оцінку міри того, про що йдеться, а також на 
міру його звичайності –
 
найбільше, найменше, у крайньому випадку, буває, бувало тощо;
 
8) вставні слова і словосполучення, за допомогою яких робиться висновок, зв’язок з попередньою 
думкою, підбиваються підсумки –
 
отже, взагалі, словом, значить, виходить, навпаки.
 

146 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
Оскільки вставні слова надають значенню основного речення додаткового відтінку, це означає, що 
вони  за  змістом  пов’язуються  з  ним.  Про  цей  зв’язок  свідчить  сам  факт  розташування  вставних  слів  у 
межах  того  чи  іншого  речення,  а  також  інтонаційне  об’єднання  порівняно  з  усім  текстом.  Отже,  вставні 
слова  лише  з  формально
-
граматичного  погляду  ізольовані  від  речення;  з  комунікативного  погляду  вони 
пояснюють основне речення в цілому.
 
За спостереженням М. М. Шанського, вставні слова пояснюють речення в цілому переважно тоді, 
коли розташовуються на початку або в кінці речення. Про це свідчить  можливість перестановки вставних 
слів.  Логічно  припустити,  що  за  змістом  та  інтонаційно  вставні  слова  можуть  стосуватися  лише  якогось 
члена речення чи його частини, якщо вони розташовуються безпосередньо біля них. У такому разі вставні 
слова переставляти неможна [4, с.378
-379]. 
Для  вираження  основних  відтінків  суб’єктно
-
модального  значення  –
 
ймовірності,  безсумнівності, 
гаданості, непевності –
 
використовуються в основному модальні слова. Інші відтінки суб’єктно
-
модального 
значення  передаються  різними  морфологічними  формами  –
 
дієсловами,  прислівниками,  іменниками, 
прикметниками [1, с. 180].
 
Важко  вивести  з  самостійних  речень  вставні  слова  і  словосполучення  іменникового  типу.  Для 
вираження  вставності  не  можуть  використовуватися  іменники  конкретного  значення.  З  цією  метою 
вживаються  іменники,  придатні  передавати  суб’єктно
-
модальні  відношення.  Найчастіше  вони  мають 
прийменникову  форму.  Переважають  іменники  з  прийменниками  на,  за,  з.  Слова  і  словосполучення  з 
прийменником  на
 
можуть  виступати  без  поширювачів  і  з  поширювачами.  Форми  на  думку,  на  гадку,  на 
погляд  виступають  тільки  з  поширювачами,  які
 
визначають,  кому  належить  думка  або  погляд.  Форми  на 
гріх, на зло, на сміх, на нещастя  звичайно вживаються з порівняльними сполучниками  (як на гріх, як на 
сміх, як на зло, як на нещастя).
 
Вставні слова і словосполучення з прийменниками за, з за самою своєю 
суттю завжди потребують поширювачів. Менш поширені вставні слова і словосполучення з прийменниками 
без,  в  (у),  до,  над,  по  тощо.  Без  прийменників  непрямі  відмінки  виступають  рідко.  Це  здебільшого 
утворення з орудного відмінка типу  таким чином, одним словом, грішним ділом тощо. При самостійному 
вживанні такі іменні конструкції функціонують, як правило, прислівними чи не прислівними поширювачами.
 
У  ролі  вставних  слів  і  словосполучень  можуть  виступати  поєднання  прийменників  не  тільки  з 
іменниками, а й із займенниками типу до того, крім того, між іншим, по мені, поза всім тим, про мене та 
похідні  від  них  прислівникові  форми  по
-
моєму,  по
-
твоєму,  по
-
вашому  тощо.  За  походженням  до  них 
близькі  прислівники  по
-
перше,  по
-
друге,  що  вживаються  для  вираження  черговості  подій.  Вставними 
можуть  бути  деякі  залишки  прикметникових  поширювачів.  Наприклад,  форма  головне  утворилася  з 
колишнього  сполучення  головне  діло.  Тепер  вона  виступає  вставним  словом.  Паралельно  вживається  і 
дещо застаріле слово головно –
 
з прислівника.
 
Визначення  приналежності  до  вставних  одиниць  більш
-
менш  задовільне  лише  тоді,  коли  йдеться 
про такі морфологічні форми, які можна кваліфікувати як колишні самостійні речення чи їх члени, тобто про 
повнозначні частини мови. Службові слова не можуть свідчити про
 
залишки колишніх самостійних речень 
чи  їх  членів,  тому  вони,  як  правило,  не  вважаються  вставними.  Виняток  становлять  лише  кілька 
сполучників  –
 
однак,  одначе,  проте,  втім,  які  можуть  інтонаційно  виділятися,  бо  виражають  певний 
відтінок прислівникового значення типу все ж, все ж таки, все
-
таки. Деякі з цих форм можуть виступати і 
як прислівники. Це і дає підставу вважати такі форми вставними словами. Однак повної згоди про функції 
подібних  слів  в  українських  мовознавців  немає.  Вставні  словосполучення  бувають
 
вільні  і  фразеологічні 
(дієслівні та іменні). До вільних належать такі: на мою думку, сказати по правді, за словами (переказами) 
чиїмись тощо. До фразеологічних –
 
в усякому разі, таким чином, власне кажучи, так би мовити, хвалити 
Бога (долю), пробачте на слові тощо [3, с.114].
 
Вставні слова і словосполучення не несуть нової інформації, вони  лише певним чином оцінюють, 
уточнюють  основне  повідомлення.  Вставні  слова  і  словосполучення  не  є  членами  речення,  тобто  не 
відповідають  на  жодне  питання  в  реченні.  Вставні  слова  і  словосполучення  в  усній  мові  не  завжди 
виділяються паузами, але на письмі обов’язково відокремлюються з обох боків комами, рідше –
 
тире.
 
Отож,  модальність  –
 
це  комплексна  семантико
-
синтаксична  категорія,  яка  ґрунтується  на  ідеї 
двобічності  змісту  речення.  Особлива  роль  у  передачі  оціночних  значень  припадає  на  суб’єктивно
-
модальні  форми  –
 
вставні  та  вставлені  компоненти,  вигуки  і  частки,  які  спеціалізуються  на  передачі 
суб’єктивної  модальності.  Слід  чітко  розрізняти  поняття  вставні  та  вставлені  конструкції.  Вставні 
конструкції виявляють ставлення мовця до висловлюваної ним думки і виражають різні модальні значення 
(можливості,  сумніву  тощо)  чи  оцінку  висловлювання,  а  вставлені  –
 
передають  додаткові,  побіжні 
повідомлення,  розкривають  та  пояснюють  смислове  значення  якогось  із  членів  речення  або  речення  в 
цілому,  уточнюють  його  або  доповнюють  новою  інформацією.  Але  вставлені,  як  і  вставні  конструкції  з 
основним реченням граматичного зв’язку не мають.
 
 
Література:
 
1. 
Бевзенко С.П. Сучасна українська мова.
 
Синтаксис: навч. посіб. [Текст] / С.П.Бевзенко, Л. П. Литвин, Г. 
В. Семеренко. –
 
К.: Вища шк., 2005. –
 
270 с.
 
2. 
Плющ М.Я. Сучасна українська літературна мова: підручник [Текст] / М.Я.Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. 
Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. –
 
К.: Вища шк., 1994. –
 
414 с.
 

«Проблемы и перспективы развития
 
науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
147 
 
 
 
3. 
Пономарів О.Д. Сучасна українська мова. Синтаксис: підручник [Текст] / О.Д.Пономарів, О. М. Григор’єв, 
С. Є. Доломан та ін.; за ред. О.Д.Пономаріва. –
 
К.: Либідь, 1994. –
 
256 с.
 
4. 
Слинько  І.І.  Синтаксис  сучасної  української  мови:  проблемні  питання:  навч.  посібник  [Текст]  /  І.  І. 
Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. –
 
К.: Вища шк., 1994. –
 
670 с.
 
5. 
Ткачук  В.М.  Категорія  суб’єктивної  модальності,  [монографія]  /  В.М.Ткачук.  –
 
Тернопіль:  Підручники  й 
посібники, 2003. –
 
240 с.
 
6. 
Чолкан В.А. Речення з суб’єктивно
-
модальними формами в сучасній українській мові: автореф. дис. на 
здобуття ступеня канд. філол. наук. –
 
10.02.01. [Текст] / В. А. Чолкан. –
 
Івано
-
Франківськ, 2001. –
 
19 с.
 
 
Науковий керівник:
 
кандидат наук із соціальних комунікацій, Сегол Радміла Ігорівна.
 
 
 
Оксана Токарчук
 
(
Київ,Україна
) 
 
ГЕНДЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ В ПРОЦЕСІ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
 
 
Суспільство  нав
'
язує  чоловікам  та  жінкам  різні  ролі,  що  стереотипно  приписуються  йому/їй 
соціумом  мовою,  яка  є  основним  каналом  одержання  соціокультурної  інформації.  Залежно  від  того,  як 
мова  впливає  на  гендерні  особливості,  формується  ставлення  суспільства  до  чоловіків  та  жінок,  і  як 
результат –
 
утворюються гендерні стереотипи (механізми, що забезпечують закріплення гендерних ролей 
від покоління до покоління).
 
Гендерні  стереотипи,  за  визначенням  Т.  Говорун,  –
 
це  набір  консервативних,  загальноприйнятих 
норм  і  суджень,  які  стосуються  статусу  жінок  і  чоловіків,  норм  їхньої  поведінки,  мотивів  їхніх  вчинків  і 
характеру потреб. Гендерні стереотипи
 
закріплюють існуючі гендерні відмінності і взаємовідносини [3].
 
Вияв  специфічних  ознак  чоловічого  та  жіночого  мовлення  характеризується  тим,  що  між 
«чоловічим» та «жіночим» мовленням немає непрохідних меж.
 
Так, Дж. Херцлер [HerzlerJ.O.] зазначає: контакти
 
між статями настільки постійні та інтенсивні, що 
значні  мовленнєві  розбіжності  не  можуть  довго  утримуватися.  Л.П.Крисін  [КрысинЛ.П.]  підкреслює,  що 
«...як  показують  дослідження  розбіжностей  «чоловічого»  та  «жіночого»  мовлення  у  конкретних 
мовленнєвих  суспільствах,  ці  розбіжності  торкаються  достатньо  периферійних  ділянок  мови  та  ледь 
можуть створювати труднощі при комунікації».
 
Гендерні особливості в процесі мовної комунікації значною мірою залежать від психічного складу, 
характеру професії, соціальної ролі
 
досліджуваних. Як зазначають фахівці,  відповідну роль відігравала  й 
особлива  диференційована  діяльність  давнього  чоловіка  й  жінки  –
 
чоловіка  як  мисливця,  змушеного 
більше  мовчати,логічно  мислити  й  орієнтуватися  в  просторі  та  жінки  як  домашньої  господині  й
 
виховательки дітей, що потребувало відповідної вербальної активності [1].
 
Звідси й специфіка сприйняття в комунікації: чоловіче –
 
переважно лівою півкулею головного мозку, 
що відповідає за аналітичне мислення людини і його вербальне втілення, жіноче  –
 
як лівою, так і правою 
півкулею, що відповідає за обробку інформації, яка виражена символами й образами, а не словами [1].
 
Спостереження за комунікативною поведінкою чоловіків і жінок у моногамних і гетерогамних групах 
надали  можливість  визначити  деякі  найбільш  стереотипізовані  гендерні  стратегії  й  тактики,  що  залежать 
від різних типів інтерпретації світу й відображають гендерні особливості в комунікативних процесах [7,с.22].
 
Як  показала  практика,  переважна  більшість  жінок  у  мовній  комунікації  дотримуються  стилю 
співробітництва,  а  чоловіки  –
 
конкуренції,  відповідно  кожен  з  них  використовує  специфічні  способи 
комунікації:  жінки,  як  правило,  дотримуються  по  черговості  мовлення,  чоловіки  тяжіють  до 
самоствердження, встановлення домінування.
 
Головною ж відмінністю вважають ставлення до зворотного зв’язку: існує думка, що жінка сприймає 
зворотне  повідомлення  не  стільки  як  реакцію  на  повідомлення  як  таке,  скільки  як  знак  взаєморозуміння; 
чоловіки  ж  сприймають  його  як  інформацію,  що  може  не  збігатися  з  їх  розумінням,  і
 
тому  як  таке,  що 
підлягає сумніву, а інколи –
 
як помилкове [9,с.26].
 
 
Розрізняють  відповідно  й  стилі  мовлення  чоловіка  й  жінки:  мовлення  чоловіка  більш  стримане, 
вони  обдумано  підбирають  для  свого  висловлювання  іменники  та  прикметники.  Мовлення  у  жінок 
характеризується витонченістю слів, насиченістю експресивно
-
забарвленої лексики.
 
Якщо  ж  вдаватися  до  узагальнення,  то  можна  стверджувати,  що  чоловікам  та  жінкам  властиве 
використання  двох  різних  стилів  під  час  свого  висловлювання.  Наприклад,  у  чоловіків  мовлення  пряме, 
тверде, дещо грубе, різке, прямолінійне, у жінок –
 
спокійне, довірливе, мирне, іноді наївне.
 
Гендерні стереотипи відбивають погляди суспільства на поведінку, яка очікується від чоловіків 
або від жінок. Наприклад:
 

 
Справжні
 
чоловіки
 
повинні:
 
приховувати
 
свої
 
переживання,
 
бути
 
лідерами,
 
незалежними
 
ні
 
від
 
кого,
 
фізично
 
витривалими,
 
не
 
бути
 
сентиментальними,
 
не
 
розкисати
 
тощо.
 

148 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 

 
Справжнім
 
жінкам
 
личить
 
бути
 
терплячими,
 
мудрими,
 
сентиментальними
, 
ніжними
, 
тендітними,
 
без
 
нахилів
 
керівника
 
тощо.
 
Таким
 
чином,
 
гендерні
 
стереотипи  –
 
це
 
наше
 
розуміння
 
чоловічої
 
і
 
жіночої
 
традиційної
 
гендерної
 
ролі,
 
суспільні
 
погляди
 
на
 
те,
 
як
 
повинні
 
себе
 
поводити
 
жінка
 
і
 
як
 
чоловік;
 
що
 
вважати
 
чоловічим,
 
а
 
що
 
–
 
жіночим;
 
якими
 
видами
 
діяльності
 
можуть
 
чи
 
не
 
можуть
 
займатися
 
жінки,
 
якими
 
–
 
чоловіки;
 
які
 
професії
 
є
 
жіночі,
 
які
 
–
 
чоловічі
 
тощо.
 
Наприклад, підсвідомість багатьох людей в Україні і сьогодні підтримується й живиться гендерними 
стереотипами: «політика –
 
чоловіча справа», «політика –
 
сфера не для жінок», «жінка –
 
не для політики» 
тощо.  Через  це  так  мало  жінок  є  у  владних  структурах,  й  вони  не  мають  впливу  на  прийняття  важливих 
рішень. І це при тому, що більша половина населення в нашій країні –
 
жінки.
 
Особливо  страждають  права  жінки,  бо  не  реалізується  право  її  вільного  вибору:  ким  бути,  як 
будувати  своє  життя,  що  в  ньому  вважати  головним.  Гендерні  стереотипи  підтримують  традиційну 
суспільну  думку,  що  головне  призначення  жінок  –
 
подобатися  чоловікам,  бути  матір'ю,  «берегинею» 
домашнього вогнища.
 
 
Між  тим  суспільна  думка  жорстко  нав'язує  упередження,  що  жінка  може  бути  щаслива,  тільки 
реалізувавши себе як мати, що жінка не може бути хорошим керівником, бізнес
-
леді, політиком.
 
Тому жінки зазвичай мають більш низький соціальний ранг, менше влади й прибутків. У них нижчий 
рівень добробуту, менше особистої свободи. Отже існує гендерна дискримінація жінки як особистості.
 
Гендерні стереотипи сприяють також дискримінації чоловіків, заважають їм ставати партнерами в 
сімейному  житті,  а  також  спонукають  їх  до  насильства.  Такі  погляди  перешкоджають  новому  підходу  до 
ролі чоловіка
-
батька біля домашнього вогнища.
 
Таким чином гендерні стереотипи не дають жінкам і чоловікам можливості реалізувати свій багатий 
людський  потенціал,  обмежують  права  людини  і  ведуть  до  гендерної  дискримінації  –
 
порушення  прав 
людини за статевою ознакою. Конституційне закріплення рівності прав і можливостей жінок і чоловіків не 
знімає повністю проблеми реальних гендерних перетворень. Необхідно також докласти величезних зусиль 
для подолання гендерних стереотипів у суспільній свідомості.
 
Гендерні  особливості  формуються  на  різних  соціально  обумовлених  рівнях,  які  утворюють 
комунікативну  поведінку  індивідууму.  «Під  комунікативною  поведінкою  розуміємо  сукупність  норм  і 
традицій спілкування народу, вікової,
 
професійної та ін. групи» [14,с.106].
 
Розкрити  гендерні  ознаки  в  процесі  мовної  комунікації  можливо  за  рахунок  детального  опису 
комунікативної  поведінки  за  певними  характеристиками,  насамперед  комунікативної  привітності, 
емоційності,  здатності  до  підтримки  комунікативного  контакту,  співвідношенням  вербального  й 
невербального спілкування, жестикуляцією, мімікою, гучністю, темпом спілкування тощо.
 
Отже,  гендерним  особливостям  в  процесі  мовної  комунікації  належить  значна  роль,  і  головним 
критерієм комунікативної поведінки є саме стереотипні уявлення про комунікативні ролі чоловіка й жінки 
в просторі міжмовної комунікації.
 
Збіг  або  змішування  різних  соціальних  і  комунікативних  гендерних  ролей  вважають  загрозою 
віковим  суспільним  установкам,  чинниками  руйнування
 
жорсткої  ієрархічної  моделі  або  відхиленням  від 
норми [4,с.68].
 
Вивчення  культурно
-
маркованих,  індивідуально
-
специфічних  ознак  загальнолюдської  взаємодії  є 
найбільш продуктивною гендерною методикою.
 
Особливо актуальними є ці знання в сучасному міжкультурному просторі, що керуються світовими 
процесами  глобалізації.  При  цьому  «важливо  встановити  місце  гендерного  концепту  в  цілісній  картині 
світу,  а  також  з’ясувати  специфіку  віддзеркалення  в  мові  стереотипів,  пов’язаних  зі  статтю»  [3].  Але,  як 
свідчить  досвід  міжкультурної  комунікації,  суспільні  процеси  та  устрої  неспроможні  подолати  вікові 
традиції, що по
-
різному виявляються в мовній комунікації на певних етапах.
 

жүктеу/скачать 4,5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: