«Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та перспективи розвитку»

82 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
Віктор Панасенко
 
(Миколаїв,Україна)
 
 
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ГЛОБАЛЬНИХ МАРКЕТИНГОВИХ СТРАТЕГІЙ БІЗНЕСУ
 
 
Сучасний  процес  глобалізації  світової  економіки  буде  супроводжуватися  формуванням  низки 
суперечностей, які викликають його модифікування в спрямованості розвитку новітньої суті.
 
Зараз на великому рівні працюють 2 протилежні віяння. Цивілізації, з одного боку, з'єднуються 
масовими системами комунікації комерції і т. д.; з іншої –
 
розщеплюються на етно
-
регіональні складові
 
Все  це  веде  до  розмивання  традиційних  національно
-
державних  кордонів  з  двох  сторін.  Тим  не 
менше, дані два процеси : глобалізація і локалізація –
 
внутрішньо взаємопов'язані. Саме це зумовило 
появу нової тенденції –
 
глокалізації, що має на увазі з'єднання глобального з локальним.
 
Хоча  масові  рекламні  стратегії  впроваджуються  на  інтернаціональному  рівні,  спроба 
ефективного  глобального  і  централізованого  управління  маркетингом  в  сучасних  умовах  зазнає 
невдачі. На заміну глобального менеджменту і глобальному бренд маркетингу, прийшла нова теорія 
величезного бізнесу –
 
глокалізація.
 
Місцевий  або  державний  менеджмент  націлений  на  максимізацію  пристосування,  обліку 
відмінностей,  концентрації,  незалежності  та  розділення  маркетингових  заходів  залежно  від 
національних  кордонів.  Тому,  локальна  або  державна  рекламна  стратегія
 
визначають  необхідність 
враховувати локальні особливості в діяльності компанії на конкретному ринку.
 
Глобальна маркетингова  стратегія фокусується на максимальній стандартизації, концентрації 
управління  маркетингом,  синхронізації  і  інтеграції  всіх  маркетингових  дій.  У  взаємозв'язку  з  цим, 
масова  рекламна  стратегія  робить  основний  упор  на  універсальність  маркетинг  –
 
прийомів,  що 
застосовуються  в  різних  країнах.  Теоретики  і  практики  використовують  глобальні  маркетингові 
концепції  для  втілення  мультинаціональних  стратегій,  в  той  час  як  втілення  по  –
 
справжньому 
глобальної стратегії практично не представляється можливим.
 
Чим  сильніше  процес  глобалізації,  тим  більш  затребуваною  стає  локальна  специфіка,  яка, 
впливаючи на процес глобалізації, трансформує його, перетворює на процес глокалізації.
 
Процес  глокалізації  має  місце  бути  в  інтернаціональній  стратегії  бізнесу,  насамперед  ТНК.[3] 
Глокалізація  бізнесу  для  міжнародної  компанії  –
 
це  не  просто  реалізація  принципів  глобального 
маркетингу, націленого на адаптацію свого продукту на тих чи інших зарубіжних ринках, а формування 
такої ситуації, коли компанія будує свою політику щодо власних закордонних філій таким чином, щоб 
ці  філії  глибоко  інтегрувалися  в  місцеву  економіку,  ставши  частиною  «  локального  співтовариства».
 
При  цьому  застосовуються  стандартизовані  (глобальні)  механізми  ведення  бізнесу,  напрацьовані 
технології,  але  з  використанням  місцевих  можливостей  в  організації  бізнесу,  місцевих  технологічних 
напрацювань, залученням місцевих менеджерів.
 
Таким  чином,  концепція  глокальна  маркетингу  вводить  нові  стандарти  в  точність  втілення 
глобальних  маркетингових  стратегій.  Глокально  маркетинговий  підхід  означає,  що  глобальні  та 
локальні особливості враховуються в рівній мірі і оптимізують маркетингову стратегію.
 
Прикладом
 
впровадження глокального маркетингу виступила соціальна мережа Facebook, яка 
удосконалила  дизайн  сторінок,  що  належать  світовим  брендам.  Завдяки  таким  змінам,  власники 
брендом зможуть зробити ці сторінки більш зрозумілими і комфортними для користувачів. Крім цього, 
їх  можна  адаптувати  під  конкретні  потреби  брендів.  Відомий  веб  –
 
портал  Yahoo.com  також 
демонструє впевнену прихильність до стратегії глокалізації і успішно просувається в утвердженні себе 
як « стартової сторінки для всього світу».
 
Джон  Ф.Джонс  у  своїй  книзі  «Міфи,  небилиці  і  факти  про  рекламу  »  виділяє  наступні  групи 
брендів:
 
Міжнародні  бренди,  які  обнародувано  транснаціональними  корпораціями  і  використовують  у 
своїх комунікаціях глобальні чи глокальні рекламні стратегії.
 
Міжнародні  бренди,  які  просуваються  транснаціональними  корпораціями  і  використовують  у 
своїх комунікаціях багатонаціональні рекламні стратегії, гранично адаптовані до умов місцевого ринку.
 
Місцеві бренди, що продаються транснаціональними корпораціями, які з очевидних причин не 
використовують міжнародні рекламні кампанії.
 
Місцеві  бренди,  що  продаються  місцевими  виробниками  і  використовують  місцеві,  локальні 
стратегії [2].
 
У  кожній  країні  продаються  бренди  всіх  чотирьох  типів,  проте  їх  питома  вага  (значимість)  і 
частка присутності на ринку відрізняються. Практично у всіх країнах сама нечисленна група брендів –
 
перша.  На  їх  частку  припадає  близько  10  %,  проте  їх  значимість  у  своїй  товарній  категорії  і  в 
споживчих  перевагах  може  бути  досить  високою.  Часто  вони  бувають  лідерами  в  своїй
 
товарній 
категорії  і  демонструють  високий  потенціал  розвитку.  Актуальність  застосування  глокалізаціонних 
стратегій  підтверджується  сьогодні  і  тим,  що,  на  думку  фахівців  в  області  маркетингу,  на  сучасному 
етапі  саме  тенденція  персоніфікації  товарів  і  послуг  для  споживача  приносить  найбільшу  вигоду 
виробнику.  Якщо  трендом  попередніх  років  були  сегментація  і  таргетування  аудиторій,  то  в 
нинішньому  році  на  перше  місце  ставляться  індивідуальні  переваги  клієнтів.  Проаналізувати  їх  і 
передбачити  бажання,  зробивши
 
персональне  пропозицію  клієнту,  –
 
запорука  успіху  в  новій 
реальності.
 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
83 
 
 
 
Дозволено відзначити 3 форми реалізації процесу глокалізації :
 
–
 
Коли глокалізація здійснюється « зверху ». Наприклад, реалізація глобального маркетингу та 
менеджменту ТНК. Прикладом може служити використання місцевих менеджерів, з виведенням їх на 
провідні управлінські позиції в компанії (філії, відділенні). Як правило, ці менеджери пропонують нові 
ідеї, використовуючи глобальні напрацювання в бізнесі, брендингу та ін, просуваючи їх через кордони, 
адаптуючи до обстановки в інших країнах, створюючи глокальний продукт.  –
 
Коли процес глокалізації 
ініціюється  «  знизу».  Наприклад,  коли  місцеві  компанії  прагнуть  розширити  сферу  і  форми  своєї 
взаємодії з глобальними, пропонуючи нові, вдосконалені моделі співробітництва;
 
–
 
Коли  і  транснаціональні  і  локальні  компанії  взаємодіють  один  з  одним,  формуючи  модель 
відносин  на  основі  нових  механізмів,  елементів,  технологій  виробничого  процесу.  Глобалізація 
локальних  виробників  призводить  до  появи  міжнародного  глокального  продукту.  Хоча  зазвичай 
локальність  цього  продукту  ховається,  затушовується,  і  він  постає  як  глобальний.  У  даному  випадку 
відбувається як би зворотний процес глокалізації –
 
глобалізація локального, на відміну від локалізації 
глобального.  Подальша  перспектива  розвитку  цього  процесу  –
 
відбір  кращого  з  глокального,  щоб 
перетворити його в глобальний продукт [1].
 
Обидва процеси –
 
глобалізація і локалізація –
 
мають істотну об'єктивну основу. З одного боку, 
процес  глокалізації  передбачає  відкритість  суб'єктів  світової  економіки  місцевим,  національним 
техніко  –
 
технологічним  новаціям.  У  цьому  виявляється  об'єктивний  характер  нової  економіки  як 
інноваційної економіки. З іншого  –
 
цей процес дозволяє національному малому і середньому бізнесу 
вчитися у
 
ТНК, прискорює передачу знань і навичок, надаючи можливість локального гравцеві вийти 
на глобальний рівень.
 
Компанії,  що  використовують  переваги  глокалізації,  тобто  вміння  працювати  через  кордони, 
знаходити  точки  дотику  з  різними  бізнес  –
 
культурами  обов'язково,  за  інших  рівних  умов,  доб'ються 
високої міжнародної конкурентоспроможності. При ефективному, інноваційному застосуванні наявного 
потенціалу,  а  також  відповідному  використанні  механізмів  і  можливостей,  які  дає  глобалізація, 
вітчизняні компанії мають
 
достатньо сприятливі перспективи в ХХI столітті [4]/
 
 
Література:
 
1. 
Е.Ф.  Авдокушин.
 
Формы  и  методы  процесса  глокализации  мировой  экономики.  Материалы 
конференции  «Транс
-
Евразийский  коридор  Razvitie  Миланский  этап:  новое  измерение 
сотрудничества».  CERTeT  Боккони  –
 
«Миллениум  Банк»  (ЗАО)  7
-
8  ноября  2012.  ISPI  Научно
-
исследовательский  институт  международной  политики
 Palazzo Clerici 
–
via Clerici 5 
–
 
Милан 
http://west-east.org/bocconi/index.php?option=com_content&view=article&id=138:2009-10-27-09-20-
13&catid=48:2009-10-20-06-01-47 
2. 
Глобальный  бренд:  понятие,  виды,  особенности  продвижения  на  международном  рынке
 
http://internet-advance.ru/mezhdunarodnaya-reklama/106-globalniy-brend.html 
3. 
Глокальный маркетинг Стратегии.
-2003. http://www.strategy.com.ua/Articles/Content?Id=210 
1. 
Тренды и вызовы 2013
 http://www.strategy.com.ua/Articles/Content?Id=1519 
 
Науковий керівник:
 
доцент Сидорець Людмила Василівна.
 
 
 
Анжеліка Романчук
 
(Вінниця, Україна)
 
 
КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ УКРАЇНИ ТА НАПРЯМИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ
 
 
В  умовах  глобалізації  вагомого  значення  набуває  посилення  конкурентоспроможності  країни 
на
 
світовому  ринку.  Для  ефективної  інтеграції  національної  економіки  у  світову  необхідно  досягнути 
високого  рівня  конкурентоспроможності  самої  країни  і  окремих  її  суб’єктів  господарювання. 
Підвищення конкурентоспроможності економіки та перехід на інноваційний шлях розвитку є ключовим 
завданням державної політики
. 
Дослідження проблеми підвищення світового рейтингу України вважається досить актуальним, 
адже для розробки стратегії економічного розвитку країни в глобальній конкуренції необхідно розуміти 
зміст та сутність такої економічної категорії, як конкурентоспроможність країни.
 
Значний  вклад  у  дослідження
 
конкурентоспроможності  зробили
 
зарубіжні  економісти: 
П.
 
Кругман, С. Ліндер, М. Портер, Д. Сакс, Л. Саммерс та ін. Серед вчених
 
пострадянського простору 
слід
 
відзначити  науковий  внесок  вітчизняних  та  російських  економістів  таких,  як
 
Я.  Базилюк, 
М.
 
Делягін, Я. Жаліло, В. Іноземцев, Д. Лук’яненко, С. Меншиков, І. Спиридонов
 
та ін. Незважаючи на 
значні  досягнення  в  теорії  і  практиці  дослідження
 
конкурентоспроможності  країни,  потребують 
подальшого вивчення 
[3, c.44]. 
Міжнародна  конкурентоспроможність  країни  –
 
це  здатність  країни  створити  таке  національне 
бізнес
-
середовище за умов вільного справедливого ринку в якому вітчизняні товаровиробники можуть 
постійно  розвивати  свої  конкурентні  переваги,  займати  й  утворювати  стійкі  позиції  на  певних 
сегментах  світового  ринку,  завдяки  потужному  економічному  потенціалу,  що  забезпечує  економічне 

84 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
зростання економіки на інноваційній основі, розвинутій системі ринкових відносин, володінню значним 
інтелектуальними  капіталом  та  інвестиційними  ресурсами,  гнучким  реагування  на  зміну  світової 
кон’юнктури  та,  відповідно  до  цього,  диверсифікацією  виробництва,  максимально  відстоюючи 
реалізацію національних інтересів заради економічної безпеки та високих стандартів життя населення 
[1, c.16]. 
В сучасних умовах інтеграції та глобалізації світової економіки, конкурентоспроможність країни 
–
 
це потужний аналітичний і політичний інструмент, завдяки якому формується економічна карта світу. 
З огляду на це визначення зрозумілою є увага до рейтингу національної конкурентоспроможності.
 
На 
сьогоднішній 
день 
сформувались 
дві 
основні 
школи 
рейтингування 
конкурентоспроможності країн: лозаннська (
IMD
) та гарвардсько
-
давоська (
WEF). 
Міжнародний  інститут  розвитку  менеджменту  –
 
(ІМ
D-Lausanne
)  сьогодні  здійснює  свою 
діяльність більш, ніж  у 60 країнах (регіонах) світу.  Особливістю складання рейтингу 
IMD 
є те, що він 
оцінює  кожну  країну  на  основі  аналізу  близько  330  критеріїв  по  чотирьох  основних  напрямах:  стан 
економіки, ефективність уряду, стан ділового середовища і стан інфраструктури.
 
При  розрахунку  рейтингу  використовуються  матеріали  міжнародних  організацій,  серед  яких 
ООН,  СОТ,  Світовий  банк  та  інші,  а  також  більше  50  партнерських  інститутів  з  усього  світу.  Бізнес
-
клімат в охоплених дослідженням країнах оцінюється на основі думки аналітиків, опитувань керівників 
крупних корпорацій і фахівців.
 
Щорічно з 1971 року проводиться моніторинг конкурентоспроможності країн, який оприлюднюється 
у  «Світовій  доповіді  про  конкурентоспроможність»  (
Global  Competitiveness  Report
)  на  Всесвітньому 
економічному форумі (
World Economic Forum, WEF
) у швейцарському місті Давосі.
 
Конкурентоспроможність  за  версією 
WEF 
визначається  за  двома  індексами:  Індексом 
глобальної 
конкурентоспроможності 
(
Global 
Competitiveness 
Index, 
GCI
) 
та 
Індексом 
конкурентоспроможності бізнесу (
Business Competitiveness Index, BCI). 
Відповідно  до  методики 
WEF
,  країна  отримує  оцінку,  яка  базується  на  розрахунку  за  12 
основними критеріями.
 
Оцінюючи
 
рівень
 
економічного  розвитку  країни,  перш  за  все,  потрібно  сконцентрувати  свою 
увагу  на  світових
 
рейтингах  конкурентоспроможності  та  використати  їх
 
аналіз  для  визначення 
пріоритетних  напрямів  розвитку
 
економіки  України  в  міжнародному  конкурентному  середовищі.
 
У 
таблиці
 
1  наведено  дані  щодо  місця  України  за
 
значеннями  складових  глобального  індексу 
конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ)
 
у 200
8 
–
 
2013 рр.
 
Таблиця 
1 
Зміна рейтингу України та його складових за даними ВЕФ 
[3]* 
 
* «↑» –
 
підвищення рейтингової позиції порівняно з попереднім роком;
 
«↓» –
 
зниження рейтингової позиції порівняно з попереднім роком;
 
«
-
» –
 
незмінність рейтингової позиції порівняно з попереднім роком.
 
Варто  відмітити,
 
що  конкурентною  перевагою  України  є  значна  місткість  внутрішнього
 
ринку.
 
Досить високим залишається також рейтинг країни в категорії «вища і професійна освіта», що багато в 
чому пояснюється великою кількістю людей з вищою освітою. Доволі високою є і оцінка ефективності 
ринку  праці,  що  пояснюється  відносно  легкою  фактичною  процедурою  найму  і  скорочення 
працівників,а  також  порівняно  невисоким  рівнем  оплати  праці.  Найбільшою  проблемою  для 
конкурентоспроможності  України  були  і  залишаються  неефективні  інституції,  трансформація  яких  не 
була  завершена  за  майже  двадцять  років  незалежності  країни.  Однією  з  вагомих  проблем 
залишається  низька  ефективність  товарних  ринків,  у  тому  числі  через  високі  податки,  незручне  їх 
адміністрування,  проблеми  з  розвитком  доброчинної  конкуренції  на  ринку,  а  також  через  високі 
нетарифні бар’єри та складні митні процедури [3, c.29
-30]. 
Однак рейтингові позиції України за
 
даними IMD значно відрізняються від рейтингів ВЕФ (табл. 
2). 

«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
85 
 
 
 
Таблиця 
2 
Динаміка рейтингових позицій України та її складових
 
за даними 
IMD [2]* 
 
* «↑» –
 
підвищення рейтингової позиції порівняно з попереднім роком;
 
«↓» –
 
зниження рейтингової позиції порівняно з попереднім роком;
 
«
-
» –
 
незмінність рейтингової позиції порівняно з попереднім роком.
 
Дані таблиці 2 демонструють, що у рейтингу конкурентоспроможності країн згідно 
IMD 
Україна 
в 2012 році посіла 56 місце серед 59 досліджуваних країн піднявшись на 1 позицію порівняно з 2011 
роком.  При  цьому  рейтинг
 
таких  важливих  складових  як  інфраструктура  та  економічні  показники  у 
2012 році зменшився на 3
 
позиції.
 
Наведені вище дані свідчать про  певні розбіжності  у оцінці стану інфраструктури  у рейтингах 
ВЕФ та 
IMD
, які пояснюються відмінністю критеріїв його аналізу. Так, ВЕФ враховує розвиток та якість 
транспортних  та  телекомунікаційних  мереж,  а 
IMD 
оцінює  розвиток  освіти,  базової,  технологічної  та 
наукової  інфраструктури,  охорони  здоров’я  та  навколишнього  середовища.  Наприклад,  згідно 
рейтингу  глобальної  конкурентоспроможності  ВЕФ  стан  інфраструктури  у  2012  році  поліпшився  та 
піднявся на 6 позицій порівняно з 2011 роком, чому сприяло проведення в
 
Україні чемпіонату Європи з 
футболу  2012,  адже  до  проведення  Євро  було  реконструйовано,  збудовано  та  відремонтовано 
частину автомобільних доріг, аеропортів та залізничних доріг. А за версією 
IMD 
стан інфраструктури 
України  у  2012  році  знизився  на  3  позиції,  що  пояснюється  недостатнім  розвитком  технологічної  та 
наукової інфраструктури, проблемами у сфері охорони здоров’я та навколишнього середовища.
 
Низькі  позиції  України  в  загальному  рейтингу  пояснюються  низкою  проблем,  які  заважають
 
українським підприємствам досягти належного рівня конкурентоспроможності на міжнародних ринках.
 
У  формуванні  та  становленні  конкурентних  переваг  країни  важливу  роль  відіграє  розвиток
 
національних регіонів. Саме інноваційне регіональне середовище, на думку Л. Л. Антонюк, зумовлює
 
міжнародну  конкурентоспроможність  країни  [1].  За  результатами  досліджень  фонду  «Ефективне
 
управління»  та  ВЕФ  Київ  посідає  першу  позицію,  оскільки  саме  столиця  України  характеризується
 
основними  новітніми  технологіями,  найбільшим  внутрішнім  ринком  з  найвищою  інтенсивністю
 
конкуренції,  найрозвинутішою  інфраструктурою  та  рівнем  маркетингу.  Дніпропетровська  область
 
займає друге місце завдяки найвищим рівням розвитку бізнесу та інноваційного потенціалу (табл. 3).
 
Низький  рівень  розвитку  конкурентоспроможності  характерний  для  п'яти  регіонів  України,  які
 
потребують  впровадження  ряду  регіональних  реформ  та  заходів  щодо  поліпшення  економічних  та
 
соціальних  показників.  Лише  чотири
 
регіони
 
демонструють  високі  рейтингові  позиції  та  розвиток
 
конкурентоспроможного  бізнес
-
середовища.  Вони  є  орієнтиром  та  прикладом  ефективного
 
впровадження  заходів  регіональної  політики.  Середній  рівень  конкурентоспроможності
 
притаманний 
більшості областям України.
 
Задля підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни варто розвивати та формувати 
конкурентні переваги її регіонів шляхом впровадження ефективних методів регіонального управління, 
розвитку та поліпшення соціально
-
економічних показників діяльності регіонів тощо.
 
Таблиця 
3 
Типологія регіонів України за індексом глобальної конкурентоспроможності у 
2012 
році
 
Групи регіонів за індексом
 
конкурентоспроможності
 
Межі індексу
 
Регіони (області)
 
І. Розвинуті регіони (високий
 
рівень конкурентоспроможності)
 
4,37-4,12 
м. Київ, Харківська, Дніпропетровська,
 
Донецька
 
та Київська
 
області
 
 
ІІ. Сталі регіони
 
(середній рівень
 
конкурентоспроможності)
 
4,10-3,92 
Одеська,Запорізька, м. Севастополь, 
Полтавська, Львівська,Волинська, 
Рівненська,Сумська, Миколаївська,Вінницька, 
Чернівецька,Закарпатська, Черкаська,
 
АР Крим, Луганська, 
ІваноФранківська,Хмельницька
 
ІІІ. Депресивні регіони (низький
 
рівень конкурентоспроможності)
 
3,91-3,82 
Тернопільська, Чернігівська,
 
Житомирська, 
Кіровоградська, Херсонська
 
[
розроблено на основі 
5] 

86 
«Проблемы и перспективы развития науки в начале третьего тысячелетия в странах СНГ»
 
 
 
 
 
На  жаль,  можна  зробити  висновок,  що  на  сучасному  етапі  рівень  конкурентоспроможності 
України  залишається  досить  низьким.  В
 
нашій  державі  існує  чимало  проблем,  які  перешкоджають 
інтенсивному розвитку економіки, який би знайшов свій вираз у показниках конкурентоспроможності.
 
Для  стабільного  становища  країни  на  світовому  ринку  необхідною  умовою  є  підтримання 
економіки,  соціальної  політики  та  інфраструктури  країни  на  високому  рівні.  Не  зважаючи  на  досить 
вагомий  природній,  інтелектуальний  та  інноваційний  потенціал,  Україна  не  використовує  свої 
конкурентні  переваги  через  відсутність  незалежної  структури  виробництва,  низьку  якість  державного 
управління та прояви корумпованості на вітчизняному ринку
 [3, c.46]. 
Аналіз рейтингових показників та їх динаміка дає можливість визначити основні напрями щодо 
підвищення конкурентоспроможності національної економіки:
 
–
 
підвищення ефективності державного управління та спрощення ведення бізнесу;
 
–
 
захист прав інвесторів;
 
–
 
жорстка боротьба з корупцією;
 
–
 
досягнення макроекономічної стабільності;
 
–
 
розвиток інфраструктури країни;
 
–
 
розвиток ринку праці;
 
–
 
формування інноваційної і водночас соціально орієнтованої моделі економічного розвитку.
 
Таким  чином,  при  правильному  використанні  ключових  показників  за  якими  країна  відверто 
пасе  задніх  у  світовій  економіці,  можна  значно  поліпшити  позиції  у  ключових  світових  рейтингах  та 
відповідно підвищити конкурентоспроможність держави.
 

жүктеу/скачать 5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: